У середині ХІІІ століття українці своїм військом перегородили азійському варвару шлях до Європи, значно ослабивши у кривавих битвах монгольську навалу. Тоді наші землі, роздроблені на окремі удільні князівства, стали жертвою цієї азіатської експансії, хоча й забезпечили можливість більш спокійного життя іншим народам Європи.
Відрадно, що народи, перебуваючи під чужинецьким гнітом, певно мірою починають колабораціонувати.
Етнографічно українські землі перебували під монгольсько-татарським впливом упродовж майже сотні років, через що вимушені були вибирати між галицько-князівською нестабільністю і військовою потугою азійського загарбника.
У середині ХІІІ століття українці своїм військом перегородили азійському варвару шлях до Європи, значно ослабивши у кривавих битвах монгольську навалу. Тоді наші землі, роздроблені на окремі удільні князівства, стали жертвою цієї азіатської експансії, хоча й забезпечили можливість більш спокійного життя іншим народам Європи.
Відрадно, що народи, перебуваючи під чужинецьким гнітом, певно мірою починають колабораціонувати.
Етнографічно українські землі перебували під монгольсько-татарським впливом упродовж майже сотні років, через що вимушені були вибирати між галицько-князівською нестабільністю і військовою потугою азійського загарбника.
У попередній публікації “Подільська національна еліта: духовні злами і сподвижництво” (№32) ми вже писали про роль подільської національної еліти у захисті православ’я, яке у XIV-XVII cт. було єдиною українською конфесією на подільських теренах. Цей вплив стосується в першу чергу української шляхти, яка попри всі королівські приписи селилась у містах, виступаючи фундаторами церков і монастирів, активно підтримуючи православні інституції через свою участь у православних братствах Львова, Вільна, Києва та Кам’янця-Подільського. Цей її вклад здійснюється безпосередньою участю та фінансовою допомогою. Кажемо тут про шляхетські роди Дяковських, Балабанів, Сутківських, Ярмолинських, Грабовецьких, які ведуть активну боротьбу на захист православних доктрин і привілеїв, ініціюючи їх розгляд на різного роду сеймиках та сеймах тодішньої Польської держави, а також активно беруть участь у обранні єпископів.
Як повідомляє Михайло Грушевський (Історія України-Руси. Т. VI. С. 239-240): “В звісних петиціях до митрополита в спрaві гaлицької митрополії 1539-1540 рр. беруть участь Васько, Труфан і Іван Грабовецькі, Василь і Юхно Ярмолинські, Іван і Олехно Чолганські…”. Останніх він, щоправда, називає галицькою, а не подільською шляхтою. Серед інших представників шляхетських родів з Поділля, поборників православ’я, зустрічаємо у 1629 році Іллю Боярського, який протестує проти Львівського собору.
1666 року при обранні нового єпископа Йосипа Шумлянського від Поділля депутатами виступають Олександр Голинський, Андрій Кропивницький (мабуть, від Брацлавщини), Самуїл Дяковський, Прокіп Желіборський і Михайло Сваричевський.
У XIV-XV ст. на Поділлі активно продовжує формуватися міський прошарок. Завдяки жвавій торгівлі й організації ремісничих цехів, розростаються подільські міста, найбільше ті, які лежали на торгових шляхах. Сприяло цьому також те, що деякі з них почали отримувати магдебурзьке право. Безперечно, більш активно в економічному та культурному плані розвивалися міста королівські. На Поділлі до таких належав Кам’янець (з 1463 р.), який, як і задовго до того, залишається головним центром Подільського староства, а потім і воєводства.
Із привілею князів Коріатовичів ще від 1374 року ми дізнаємося імена українських міських урядників, зокрема кам’янецького воєводи Остафія Малентовича, який присутній на підписанні грамоти, як свідок разом зі своїм братом Семеном. Також маємо перше ім’я кам’янецького райці Якова Хочинського. У тогочасних документах знаходимо імена Михайла Процевича, Дем’яна і Ходора Верозубів.
У кам’янецькому замку вершать свої справи замкові воєводи і подільські старости, у жилах яких тече українська кров: Гринько (1374), Павло Слупиця (1394-1395), Грицько Кердейович з Оринина (1400-1402), Немира Бакотський (1407-?), Юрій Гедигольд (за версією деяких дослідників — нащадок галицьких князів, нам відомий як представник родини Острозьких — Василь Красний, подільський староста, у 1411-1423 рр.), Грицько Кердей (1430), Михайло Мужило з Бучача (1430), Федір Мужило з Бучача (1434), знову Михайло Мужило з Бучача (1438), знову Федір Мужило з Бучача (1442-1454), Бартош з Бучача і Язлівця, син Федора Мужила (1455-1457), Михайло з Бучача, Язлівця і Новоселець, брат Бартоша (1458-1464).
Після смерті Великого Литовського князя Вітовта у 1430 році Поділля стає головним театром військових дій між двома головними претендентами на його землі: Великим Литовським князівством на чолі з Болеславом Свидригайлом та Польською Короною, де на той час посідає королівський престол старший брат Свидригайла Ягайло.
Почалося усе з того, що українські шляхтичі, прибічники королівської партії, під орудою братів Мужил Бучацьких та Грицька Кердея, підступними діями заволоділи Кам’янцем (для цього хитрістю, нібито для учти, виманили з Кам’янецького замку міського старосту Довгерда, ув’язнили його й оголосили, що Кам’янецька фортеця належить королю). Це стало для поляків сигналом про початок військових дій за приєднання Поділля до Польщі. Зухвалий вчинок подільських прибічників короля викликав велике обурення і гнів Свидригайла, який, мабуть, мав відповідні домовленості стосовно цих земель зі своїм старшим братом Ягайлом.
З цього часу впродовж майже цілого покоління точиться запекла боротьба за володіння Поділлям. І хоча у цьому ж 1430 році з’являється Едлинський привілей про зрівняння в правах польської, литовської та української земельної шляхти, подільська національна еліта не квапиться присягати на вірність польському королю.
Безперечно, цей час стає переломним в історії Поділля, адже в 1434 році поляки впроваджують у місті польське право й адміністративний устрій. Постає Подільське воєводство зі столицею Кам’янцем. Та перший відомий нам документ про визнання польської зверхності, підписаний частиною подільської еліти, з’являється лише у червні 1439 році. Відбулося це вже після смерті короля Ягайла (червень 1434 р.), коли подільська шляхта підтверджує на королівському престолі легітимність його сина, малолітнього королевича Владислава.
Серед підписантів переважна більшість українських шляхтичів. Зокрема воєвода Грицько Кердей із Оринина, кам’янецький каштелян Миколай Бедрих з Бедриховець (нині Городок), підкоморій Януш Кердей з Оринина, червоноградський староста Федір Мужило з Бучача, хорунжий Петро з Вахнівець, суддя Миколай Чорний із Гуменець, підчаший Юрко із Сьвірчківців, підсудок Іван Пєхович із Боришківців, Іван і Петро з Баговиці, Іван Ярошевський, Іван із Ганилівців, Іван зі Степаниківець, Олехно з Ярмолинець, Івашко Пудло з Тисуловець, Олексій Масович із Коперстина, Мартин із Глининець.
Але підписалися під ним далеко не всі представники тогочасної подільської національної еліти. У цьому акті ми не знаходимо представників славних родів Немир, Дяковських, Лостовських, Лоєвських, Володийовських, Хажовських, Карапчевських та ін. Також, крім Олексія Масовича із Коперстина, там немає жодного підпису представників української шляхти зі східної частини Поділля.
У XV-XVІІ ст. Кам’янець виступає також головною православною духовною столицею, де міцно закріпилася православна віра. Недаремно і православний єпископ, до якого належали подільські православні парафії, титулувався як єпископ Львівський, Галицький і Кам’янець-Подільський. Поряд з цим Кам’янець посідає головну економічну і самоврядувальну твердиню українців, де ремісники згуртовані у міцні цехові організації, а громада має свого виборного війта і живе (хіба за винятком 1430-1491 рр.) за законами руського права.
З огляду на ці обставини у Кам’янці проживала більш багата й освічена верхівка української еліти: представники шляхетських родів, духовні особи, зокрема православні намісники, багаті купецькі та ремісничі родини, урядовці й чиновники. Щоправда, за браком відомостей нам важко відтворити життя українських кам’янецьких містян шляхетського походження тієї доби, хоча можемо відслідкувати деякі аспекти їхньої діяльності.
Так, невідомо чи шляхетський рід Чорних довго признавався до свого українського коріння, але є інформація, що у XV столітті представники їхньої родини були навіть суддями.
До заможних містян належали і згадані вже Дяковські і Ярмолинські. До речі, Юрій (?) Ярмолинський під час нападу турків на місто (1672 р.) тримає оборону біля Руської Брами. Також відому роль в обороні замку відіграє там і спольщений представник українського роду Володийовських — Юрій Володийовський.
До поважної української родини належали містяни — вихідці зі шляхетських родин Галичини — Григоровичі і Чолганські, Волині — Грабовецькі та Красносельські. До речі, Назарко Григорович (1552 р.) та Василь Красносельський (1656-1661 рр.) були навіть війтами української громади. Зокрема, у 1553 році, на прохання українського війта Назарка Григоровича, король вилучає українське війтівство з-під польської юрисдикції та їхніх бургомістрів. Це було не до вподоби кам’янецьким полякам, бо, починаючи від впровадження у Кам’янці магдебурзького права (1432 р.), вони постійно чинили утиски та виживали з міста українських міщан. Але й після 1553 року українці змушені були випрошувати королівські листи проти свавілля польських кам’янецьких бургомістрів.
Небагато також відомостей про родину Грабовецьких, не знаємо, чи належали до цієї гілки Грабовецьких підписанти під петиціями у справах Галицької епархії (1539-1540 рр.) Васько, Трифон та Іван Грабовецькі. Хоча підписи представників цього славного роду (Івана та Андрія Грабовецьких) знаходимо і через сотню літ (1641 р.) поміж підписами духовних і світських осіб (зокрема братських організацій) із Кам’янця-Подільського на акті виборів Львівським, Галицьким і Кам’янець-Подільським православним єпископом Арсенія Желіборовського.
Про те, що родина Грабовецьких відігравала не останню роль поміж кам’янецьких українців, свідчить захоронення у Кам’янецькій церкві Іоана Предтечі писаря короля Стефана Баторія Миколая Грабовецького (1609 р.), де у підлозі вівтаря перед престолом була вмонтована плита, на якій проглядався їхній родовий герб.
Також відомо про проживання у місті родин Карапчовських та П’ясечинських, які зрештою не відіграли особливої ролі в історії міста. Хоча, як припускає сучасний історик Віталій Михайловський, саме Миколай П’ясечинський був обраний війтом руської громади (1491 р.), а відтак став першим виборним війтом у часи польського панування.
Чималу роль у житті українства відіграє кам’янецьке духовенство, яке виступає своєрідним оплотом не лише православної віри, але й української громади міста. Серед представників цієї верстви зустрічаємо і значний шляхетський прошарок.
Про православного намісника Костюка Володийовського (1535 р.) ми вже згадували, також до шляхетського стану належали намісники — Яків Гдашицький (1522), Назарій Пилатківський (1558), Климентій Троїцький (1593), Михайло Ловецький (1657). Серед кам’янецьких священиків знаходимо імена Олексія Острогорського (1534), Василя Стефановича (1664) та ін. Усі ці духовні особи певною мірою утримували позиції православ’я серед кам’янецького українства, впливали на діяльність церковних братств і організацію освітньої роботи, в умовах відсутності підтримки з боку польської влади, яка, до речі, навіть ввела спеціальний податок на українське (і вірменське також) духовенство.
Кам’янецьке католицьке духовенство існувало не лише за рахунок польської спільноти. Так, для костелу св. Миколая і монастиря (тепер відомого під назвою Домініканського монастиря) кам’янецький каштелян і генеральний Подільський староста Федір Мужило (Бучацький) надає із руського млина, що у Кам’янці, третю мірку зерна збіжжя і пшона (1444 р.).
Цікаво, що у 1452 р. той же Федір Мужило дає кошти на будову православної парафіяльної церкви Воскресіння (відомої, як Монастир святого Воскресіння Господнього на Руських Фільварках) і наділяє її значними угіддями разом із людьми.
Через поступову втрату українськими мешканцями Кам’янця економічних позицій, зокрема у торгівлі та ремісництві, важливим завданням для духовенства залишалася турбота про стан церков. У місті закладаються нові православні храми, і не лише дерев’яні, які через вразливість до вогню, а також природного старіння швидко втрачаються (переважна більшість їх зникла під час турецького панування наприкінці XVII ст.). Поряд з дерев’яними постають і кам’яні, муровані церкви. І якщо відомо, що фундатором церкви св. Івана Предтечі виступає шляхетна родина Ластовецьких, то на чиї кошти закладаються церква святої Трійці (де перебував православний намісник), а також церква св. ап. Петра і Павла, тепер встановити надзвичайно складно.
Щодо церкви святої Трійці, яка тривалий час виступає головною православною святинею (принаймні до кінця XVI ст.), знаємо, що на початку вона була дерев’яною. Про це свідчать розкопки цієї святині, проведені у 1993-1995 рр. Тоді були виявлені сліди ще давнішого храму (ХІІ-ХІІІ ст.). Після пожежі церква заново була відновлена вже у камені.
Під час розкопок на підлозі цієї церкви були виявлені добре збережені залишки рельєфної керамічної плитки, основну частину з якої складали геральдичні зображення шляхетських гербів “Леліва”. З огляду на це можна зробити припущення, що одним із її фундаторів закладення у камені міг бути власник герба Леліва.
Загальновідомо, що один із власників такого герба був подільський староста Юрій Гедигольд, який, на думку деяких дослідників, ототожнюється із згаданим уже Василем Красним, у якого на гербі теж присутній герб “Леліва”, що складає частину герба князів Острозьких. Можна припустити, що кам’янецьким храмом святої Трійці міг опікуватись у першій половині XV ст. Василь Красний (Юрій Гедигольд). У такому випадку дата побудови церкви у камені може бути не пізніше 1423 року.
Хто, коли і чиїм коштом збудував кам’яний храм Петра і Павла — теж невідомо, єдине, що можна з цього приводу сказати: українська громада Кам’янця у 1670-х роках використовувала печатку із зображенням св. Петра.
У документах відслідковуємо імена кам’янецьких українців, котрі жертвують кошти, майно і навіть будинки на благо церков, чим значно підсилюють церковні громади. У числі таких жертводавців — Гапка Табкова, вдова кам’янецького міщанина Грицька Табковича (1582), Іван Селецький (1591), Яків Коваль (до 1603), Назарко Лавринович із дружиною Просмилою (1611), Іван Сухорада (1637), український нотаріус Федір Славнич та Іван Хурсцик разом із дружиною Параскою (1664).
Кам’яні православні храми постають у Ярмолинцях, Сутківцях, Зінькові, Меджибожі, Могилеві-Подільському, Барі, Смотричі та інших містах і містечках Поділля.
Щоправда, про кам’янецькі церковні братства є небагато відомостей. Зокрема, що частина українських міщан належали до відомого львівського Ставропігійського братства. Серед них — значна кількість подільських вельмож і шляхти.
Із Пам’ятної книжки Подольської губернії на 1859 рік ми дізнаємося, що серед кам’янецьких братств, які організовувалися виключно на православній основі, слід найперше відзначити братство при церкві святої Трійці, яке стає відомим у другій половині XVІ століття і, можливо, отримало дозвіл на існування у 1589 році. Це братство володіло значною нерухомістю та грошовими сумами, на свої кошти утримувало школу і церковний клір, а також підтримувало хороший стан церкви. Окрім братства, при церкві святої Трійці у Кам’янці було ще кілька братських громад, із яких лише три носили назву “постійних”, а інші — “тимчасових”. До числа постійно діючих братств можна зарахувати братства при кам’янецьких церквах Івана Предтечі, яке згадується у 1606 р., і при церкві св. Покрови (1672 р.).
Тож роль подільської еліти у діяльності подільських церковних братств очевидна, хоча за браком відомостей імена її представників нам на сьогодні невідомі.
Мирослав МОШАК, краєзнавець, громадський діяч