До цієї поїздки на фронт головного механіка ТОВ “Корвет” Василя Семенова наш редакція мала прямий стосунок. Практично в останній день своєї короткої відпустки до нас зателефонував майор-десантник Павло Балов і пояснив, що в нього виникла проблема з доставкою в зону АТО зібраної ним амуніції, підстанції, продуктів і передач від родичів бійцям та офіцерам його підрозділу.
До цієї поїздки на фронт головного механіка ТОВ “Корвет” Василя Семенова наш редакція мала прямий стосунок. Практично в останній день своєї короткої відпустки до нас зателефонував майор-десантник Павло Балов і пояснив, що в нього виникла проблема з доставкою в зону АТО зібраної ним амуніції, підстанції, продуктів і передач від родичів бійцям та офіцерам його підрозділу. Зізнаємося, завдання перед нами Павло Олександрович поставив доволі складне, адже для його вирішення ми мали лише вечір та ніч, бо на ранок середи 30 липня цей вантаж у його особистому супроводі вже мав відбути на Луганщину у місця дислокації хмельницьких десантників 8-го полку спецпризначення. Не будемо оповідати, як і в кого ми шукали машину для цієї поїздки, адже це мав бути вантажний бус, проте коли виконання завдання вже було під питанням, звернулися до свого давнього партнера, гендиректора ТОВ “Корвет” Анатолія Вітюка, в якому не сумнівалися. Анатолій Микитович, який, до речі, є ветераном цього спецпідрозділу десантників і ще в радянські часи проходив там військову службу, без зайвих розмов вирішив цю проблему. Тож редактор “Проскурова” Богдан Теленько зранку доповів майору Балову (а як інакше?), що його завдання виконане. Звичайно, до його остаточного виконання було ще далеко. Вже на ранок колектив “Офіс-центру”, як структура ТОВ “Корвет”, спорядив у далеку й небезпечну дорогу “ГАЗель”, водієм якої зголосився бути головний механік Василь Семенов.
“Не міг я відправити у цю небезпечну поїздку когось з водіїв, — пояснив Василь Васильович у розмові з нами, — бо що я сказав би їх рідним, а сам знав, на що їду…”
Зізнаємося, що Василь Семенов — брат дружини Анатолія Вітюка, тож вони обоє домовилися, що для їх матері-тещі Марії Самійлівни ця поїздка буде засекреченою і, по суті, тільки ця публікація в “Проскурові” стане для неї відкриттям цієї історії. Адже протягом поїздки в зону АТО Василь Васильович у розмовах з матір’ю казав, що перебуває у робочому відрядженні.
Розтягнулася ця небезпечна поїздка на чотири доби, а автомобілю довелося подолати 1250 км тільки в один бік. Щодо машини, відправляючи в дорогу цей вантаж, ми казали Анатолію Вітюку, що вочевидь є ризик її втратити, на що він емоційно зауважив: “Там наші хлопці ризикують життям, то що вартує це залізо порівняно з тим, що вони роблять!? Головне, щоб Василь живим-здоровим повернувся! Це для мене найбільший ризик”.
Правда, Анатолій Микитович сам збирався супроводжувати машину, проте майор Балов їхав у зону АТО ще з одним бійцем, тож більше екіпаж вантажної “ГАЗелі” не вміщував.
Щодо вражень від поїздки на фронт, то Василь Васильович не надто вдавався у подробиці. Дякує хмельницьким десантникам та їх командирам за теплий прийом у зоні їх дислокації десь за три десятки кілометрів від українсько-російського кордону. Як колишній солдат інженерно-саперної роти, оцінив місце їх розташування, радий, що не скористався “калашом”, який за ним закріпили десантники під час поїздки. Бачив, як наші хлопці з чергового рейду по тилах сепаратистів привели чотирьох полонених.
“Жахливе це видовище, у кишенях кожного з них якісь наркотичні препарати, по два-три “заряджених” наркотою шприци”, — ділився враженнями. Розповів також, як наші десантники взяли під свою опіку росіянина, який випадково опинився у цих краях і якого спершу прийняли за найманця. З’ясувалося, що чоловік приїхав власною машиною до родичів і застряг на Донбасі через дії сепаратистів. “Хлопці розібрались у цій історії, а той чоловік навіть допомагав їм на базі, потім йому дали можливість зв’язатися телефоном з родичами і відправили з машиною додому в Росію”, — оповідав Василь Семенов. Не ховає він свого захоплення нашими десантниками, які, до речі, спершу не йняли віри, що його машина з хмельницького “Офіс-центру”. Високу оцінку, як колишній військовий, дає командирам, з теплотою згадує, як його приймали, не забули нагодувати, дали можливість відпочити, а потім зранку у супроводі двох офіцерів-десантників відправили у зворотню путь, видавши особисту зброю.
“Як у колективі “Офіс-центру” сприйняли це відрядження Василя Семенова?” — запитали ми Анатолія Вітюка. “Звичайно ж, усі хвилювалися за нього, постійно цікавилися перебігом поїздки і зустріли, як героя”, — не без гордості за свого працівника і родича сказав Анатолій Микитович. Ну, а щодо прямих видатків на поїздку, то зауважив, що це те найменше, що він і його колектив могли у цьому випадку зробити. Хоч, зазначимо, в активі Анатолія Вітюка з часів Революції гідності є немало подібних благородних справ.
А сам Василь Семенов у розмові з нами цілком щиро заявив, що готовий знову їхати в зону АТО, аби допомогти нашим воїнам у боротьбі з ворогом, який зазіхнув на наш мир і спокій, нашу незалежність. Говорив про все це без зайвого пафосу, простими словами, але відчувалося, що це відрядження на фронт западе йому в душу назавжди…
Б.ДЕМКІВ
НА фото: Василь Семенов
зі своєю “ГАЗеллю”