До 90-річчя від дня народження видатного театрального діяча Поділля, Заслуженого працівника культури України Івана Брили (28.08.1924-08.09.1990).
Хмельничани, близькі до театрального бомонду, знали Івана Брилу як винахідливого, дипломатичного адміністратора у вибиванні коштів для театру в державних мужів, а артисти — як тактовного й інтелігентного керівника, бо вмів підбирати “ключик” до кожного. А тим “ключиком” для директора Івана Брили були його щирість, делікатність та порядність у взаєминах з лицедіями, сповненими власного самолюбства й творчих примх.
— А яким він був батьком? — запитую в Ольги Маслій, його доньки, моєї колеги по Хмельницькому музичному училищу імені В.Заремби.
— Мій батько, як і мама Алла Олександрівна, викладачка математики в педагогічному училищі, були для мене і брата Олександра живими взірцями людяності: лагідними, чуйними, уважними. Але твердими й вимогливими щодо нашого навчання та поведінки. Можливо, саме завдяки цим рисам вони й змогли нас правильно виховати й дати вищу освіту. Допомогли знайти себе у служінні Україні. Їх подружні взаємини, засновані на довірі, любові й взаємоповазі, слугували нам зразком сімейних стосунків.
— Але Іван Оверкович як директор театру майже щоліта протягом 1968-1984 років вирушав з колективом на гастролі по всьому тодішньому Союзі. Відчувалася його відсутність у сім’ї?
— Мені з братом, тоді ще юним, дуже бракувало батька під час літніх канікул. Бо ж хотілося повноцінною сім’єю поїхати десь до моря чи в Карпати, бодай у його рідне село Козачки, що на Летичівщині. Але ми розуміли батьківське: “Мистецтво потребує жертв…”. Хоча жертвами були ми, його діти. Тоді мама намагалася сама організувати нам літній відпочинок. А батько іноді надзвонював нам з Казахстану чи Сибіру, з Далекого Сходу чи із Заполяр’я… Бувало, розбудить нас опівночі своїм дзвінком, а потім винувато: “У нас тут уже ранок!..”.
Через обмаль цікавих сучасних українських п’єс у репертуарі театру мій батько сам перекладав на українську мову гостросюжетні драми іноземних авторів.
Готуючись до цієї зустрічі, я переглянув в архіві підшивки газети “Радянське Поділля” за 1969-1986 роки та відгуки ЗМІ різних років з майже усіх республік Союзу, де побував наш театр на гастролях. Дивна річ: колектив брав на гастролі вистави переважно української класики — “Запорожця за Дунаєм”, “Шельменка-денщика”, “Марусю Богуславку”, “Суєту”, “Дай серцю волю…”, “Ой, не ходи, Грицю”, “Марусю Чурай”, “Украдене щастя”… Тамтешні рецензенти цих вистав відзначали “…чарівність і багатство української народної мови”, “неповторну красу українських народних пісень”. А в грі акторів пізнавали характери українців — життєлюбність, невичерпний гумор, енергію, що вирує на сцені. Театральне дійство здавалося білорусам, казахам, вірменам справжнім українським народним святом, сповненим національних барв і звичаїв.
— Чи могли б ви про все це довідатись, якби мій батько, повертаючись з гастролей, не тягнув повнісіньку валізу газет з відгуками про театр? — запитує мене Ольга Іванівна. — Мама його сварила: “Інші он дарунки везуть дітям, а ти — макулатуру!” “Це — історія театру, яку вивчатимуть наші нащадки”, — відповідав він.
І дійсно, було тоді про кого писати. Театр повнився сузір’ям видатних майстрів сцени — заслужені артисти Ян Жулкевський, Наталя Наталова, Євген Грищенко, Генріх Фігурський, Раїса Крижанівська. Театр за жанровістю тоді був багатоплановим — драми, музичні комедії, камерно-інтимні та масово-монументальні вистави, хореографічні спектаклі, музичні казки для дітей…
— А скільки нервів і здоров’я коштувало батькові, здати нову виставу комісії з Києва та місцевій владі! Це знали тільки ми — його рідня, — констатує Ольга Іванівна.
Пересічному глядачеві доступне лише те, що на сцені. Він навіть не здогадується, який огром копіткої щоденної праці всього колективу — акторів, режисерів, балетмейстерів, костюмерів, художників, освітлювачів сцени, візажистів — криється від його очей. І координував їх дії Іван Оверкович. Умів поєднати величезний досвід вищезгаданих корифеїв театру з енергією молодих акторів — Лариси Власенко, Олени Демчук, Павліни Попач, Олександра Топоринського, Миколи Валівоця, Лариси Курманової, Миколи Нелюби, Степана Бортнічука, Раїси Бортнічук, Леоніда Диси, Дмитра Олійника, Ніни Ніколаєвої. Допомагав їм досягати творчої гармонії.
А ще “боліла голова” в Івана Брили, щоб “Утверджувати прекрасне” серед трудівників села (під такою назвою вийшла його стаття в “Радянському Поділлі” за лютий 719 UAH). Для цього щотижня організовував виїзні вистави у сільських і районних будинках культури Хмельниччини. Важкими були переїзди артистів мікроавтобусами, погано опалювані приміщення культосвітніх закладів, безсонні ночі… Хто це оцінював?
Чільне місце в роботі колективу театру посідала шефська допомога аматорським драматичним гурткам області, яких нараховувалося до 470 колективів.
Завдяки ініціативі Івана Брили на базі театру та районних музичних шкіл працювали семінари керівників гуртків різних жанрів самодіяльного мистецтва. А при театрі існував постійно діючий консультативний пункт, де режисери-аматори отримували кваліфіковану методичну й практичну допомогу. До цієї громадської роботи Іван Брила залучав режисерів театру Анатолія Горчинського, Абрама Каца, головного художника Євгена Пожару, провідних акторів, заслужених артистів України Генріха Фігурського, Яна Жулкевського, Надію Колесникову, акторів Вадима Павленка, Володимира Будного та інших. Вони допомагали самодіяльним режисерам у доборі репертуару, виготовленні декорацій, костюмів, реквізиту. Для аматорів читались лекції з театральної майстерності, декоративного й музичного оформлення вистав. Це робилося під час виїздів артистів театру в міста й села області.
Він часто брав безпосередню участь в організації практичної допомоги аматорам: під час виїзних спектаклів проводилися майстер-класи з місцевими самодіяльними акторами та режисерами.
Багато з акторів та режисерів театру брали безпосередню участь у керівництві аматорськими драмгуртками: Іван Кропліс — у Хмельницькому міському Будинку культури, Абрам Кац — у педагогічному училищі, Генріх Фігурський — у Красилівському РБК. Не оминав своєю увагою Іван Брила у 1970-х роках й драматичні колективи Городка, Славути, Летичева. Влаштовувалися в районах області свята театрального мистецтва, де поряд з професійними брали участь і актори-аматори.
За видатні заслуги в галузі культури України Іван Брила з нагоди свого 55-ліття був удостоєний звання “Заслужений працівник культури України”. А через два роки відзначений Почесною грамотою Президії Верховної Ради України.
Проживши яскраве життя, Іван Брила назавжди вписав своє ім’я в історію розвитку театральної культури не лише Хмельниччини, а й усієї України. Пам’ять про цього самовідданого подвижника театрального мистецтва залишиться в наших серцях на довгі роки.
Микола Кульбовський
На фото: колектив театру на гастролях у Моравії 1977 року