У вересні 1966 року в с. Кучино Пермської області на базі колишнього концтабору для політв’язнів (Установа ВС-389/36) було відкрито музей історії політичних репресій і тоталітаризму “Перм-36”. Правду кажучи, для мене то було трохи незвично. Росія — і раптом музей тоталітаризму. Невже, як і німці, росіяни засудили свій фашизм і, очистившись від скверни, з гідністю перегорнули цю сторінку власної історії? А як же тоді з їх гучними заявами про місію росіян “спасти человечество”, як же тоді з переконанням, що “мы, русские, обречены на величие”? До того ж не забувалися слова, сказані мені російським дисидентом Євгеном Мурашовим ще в 1973 році в Мордовському концтаборі. Женя Мурашов, як і подобає “старшому братові”, застерігав “брата молодшого”: “Ты, Кузьма, попался большевикам. Но учти, от нас ты тоже не уйдешь…”.
У вересні 1966 року в с. Кучино Пермської області на базі колишнього концтабору для політв’язнів (Установа ВС-389/36) було відкрито музей історії політичних репресій і тоталітаризму “Перм-36”. Правду кажучи, для мене то було трохи незвично. Росія — і раптом музей тоталітаризму. Невже, як і німці, росіяни засудили свій фашизм і, очистившись від скверни, з гідністю перегорнули цю сторінку власної історії? А як же тоді з їх гучними заявами про місію росіян “спасти человечество”, як же тоді з переконанням, що “мы, русские, обречены на величие”? До того ж не забувалися слова, сказані мені російським дисидентом Євгеном Мурашовим ще в 1973 році в Мордовському концтаборі. Женя Мурашов, як і подобає “старшому братові”, застерігав “брата молодшого”: “Ты, Кузьма, попался большевикам. Но учти, от нас ты тоже не уйдешь…”.
Та повернемося до концтаборів. Каральна система радянської Росії була найдосконалішою у світі за своєю жорстокістю. Недарма друзі Кремля — гітлерівці свого часу нічого кращого не придумали, а щиро скопіювали радянські концтабори. В росіян спадковий національний хист до винаходів такого, як писав Василь Стус, “де все людською мукою взялось”.
Пригадуєтьcя мені з цього приводу й інша історія. В Умані доживала віку колишня есерка Катерина Оліцька. Вона розповідала мені, що коли її у 1918 році арештували більшовики, то найбільше вразила не їхня підступність (адже ж разом боролись із царизмом), а досконалість і відточеність репресивної машини. На одній зі станцій в’язні попросили солдата-конвоїра набрати окропу в чайник. Солдат виявився говірким і пояснив, що окропу не набере, бо це справа наряду, який прийде на зміну. Але ніхто з цього наряду теж не набере води, бо в інструкції ця станція не числиться як така, на якій набирають окріп. “Откуда такая созданная и отработанная система? — риторично запитувала стара каторжанка. — Ведь их власть еще и года не просуществовала?”.
Для терпеливого читача я напишу трохи з того, що знаю особисто про цю каральну систему. Спочатку “родіна” вирішила, що найліпше концтабори розмістити в Мордовії. Болотиста місцевість, вологість і хмари комарів влітку та морози із сильним вітром взимку, на думку комуністів, найкраще підходили для політв’язнів. Проте згодом у Мордовських концтаборів з’явилася неабияка вада. Мордовія порівняно недалеко від Москви, через яку переважно й пролягав шлях політв’язня після звільнення. Виходила неув’язка: найдемократичніша держава СРСР оголосила по всьому світу, що в ній політв’язнів нема, а вони виходять з поїзда в Москві і ще теплі від табірних харчів дають інтерв’ю кореспондентам, зокрема й іноземним.
Тож виникали у так званих “компетентних органів” з цього приводу певні труднощі. Так, мене урочисто, в супроводі офіцера й двох солдатів везли літаком до самих Черкас, аби я не зупинявся в Москві. Згодом цю ваду було виправлено. Табори з Мордовії були перенесені на Урал у Пермську область. Морози, вологість, вітри і комарі відповідали вимогам, а віддаленість від Москви знімала згадані проблеми тюремників.
Влітку 1972 року в Чусовський район Пермської області привезли перші ешелони політв’язнів. На станції Всесвятська (селище Центральне) розмістилася 35-а зона (Установа ВС-389/36), 36-а і 37-а зони відповідно в с. Кучино і с. Половинка. Найбільш сумновідомою стала 36-а зона, в якій померли у 1984 році Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко. В карцері цієї ж зони у вересні 1985 року загинув Василь Стус.
У кінці 1980-х Михайло Горбачов почав звільнення політв’язнів і пермські бараки спорожніли. Десь змінили місце служби солдати-конвоїри зі своїми вівчарками, а місцеві жителі почали потроху розтягувати в “оплоте социализма” — бараках підлогу, вікна, шифер… Та знайшлися люди в тих місцях, які забажали зберегти останній (так вони думали) політичний концтабір в СРСР. Це були викладачі вузів і журналісти, члени створеного у 1988 році Пермського обласного відділення Міжнародного історико-просвітницького і благодійного товариства “Меморіал”, який ставив перед собою, зокрема, й мету відновлення історичної правди про злочини тоталітарного режиму. Зусиллями цих людей, починаючи з 1994 року, концтабір почали відновлювати і створювати там музей історії політичних репресій і тоталітаризму “Перм-36”. 
Незважаючи на віддаленість (250 км від обласного центру), тисячі школярів і студентів щорічно відвідували музей. У 1999 році тут два дні були живі експонати: у “власних” камерах перебували Михайло Горинь і Василь Овсієнко, відвідувачі могли доторкнутись до “експонатів”, поговорити з ними… Музей співпрацював з аналогічними музеями “Бухенвальд”, “Заксенхаузен” та іншими.
Тоді ж, у 1999-му, “живий експонат” Василь Овсієнко писав: “Хто доторкнувся до цієї болючої рани, хто побував тут, уже не захоче реставрації комунізму. Музей робить величезну справу — повертає російському народові історичну пам’ять, розказує молодому поколінню невідомі сторінки недавньої історії Росії, щоб у нього виробити імунітет проти вірусу тоталітаризму. І це подає надію нам, українцям, адже хочемо мати в особі російського народу доброго сусіда, який поважатиме загальнолюдські цінності, зокрема права людини і нації та нас як окремий народ і державу”.
На жаль, не сталося. Сьогодні в Росії перемогли не ті, хто хотів демократичних перетворень і очищення від скверни. Перемогли повсюдно ті, хто хоче знову імперії, хоча б у кордонах колишнього СРСР, а далі аж до Індійського океану. Звісно, їм музей тоталітаризму ні до чого, їм потрібен сам тоталітаризм.
Тож сьогодні музей зачинений. Після постійних переслідувань директор музею зліг у лікарню з інфарктом, його заступник звільнений. У місцевій (пермській) пресі з’являються матеріали, в яких колишні наглядачі (вони й автори публікацій) розповідають, як добре жилося тут у таборі політв’язням: не концтабір, а райський затишок для фашистських прислужників. Ото вже справжня російська душа: що не візьми — найбільше в світі — “цар-пушка”, “цар-колокол”, а тут — доброта…
Звісно, подальша доля музею не викликала б сумнівів — бульдозер і ніяких знущань з людей Росії не було. Однак музей уже помітили в цивілізованому світі, а ЮНЕСКО внесло його до 100 найважливіших об’єктів на території Росії. Жадоба похвалитись, мабуть, спинить Кремль від того, щоб знести музей. Оскільки в пресі з’явилися повідомлення, що, мовляв, Росії не потрібен такий музей, де “отбеливают бандеровцев и фашистов”, то його, непевно, перепрофілюють. Очікується, що там будуть демонструвати хиже обличчя “мирового империализма”, який різними способами наступає на благородний “русский мир” і не дає йому силою врятувати цивілізацію від загибелі.
Не сумніваюся, “належне” місце там знайдеться і нашій Революції гідності, бо в Україні, бачите, покривджені всі права мирних і благородних росіян, розтоптані їх ідеали, принижений і відкинутий їх “великий и могучий русский язык”.
Це видно з висловлювань, наприклад, донедавна народного депутата, а фактично лідера сепаратистів Царьова, який заявляє з екранів російських телеканалів, що бідних росіян і російськомовних так “достали” на території Донбасу, що їм уже нічого не залишалося, як узяти до рук зброю. Коли ж його попросили конкретно назвати кривди росіян з боку українців, він спромігся лише на один факт: у листопаді 2013 року студенти на Майдані підстрибували і гукали: “Хто не скаче, той москаль…”.
Тож сподівання Василя Овсієнка “мати в особі російського народу доброго сусіда, який поважатиме… і нас як окремий народ і державу”, думаю, поки що марні. Можливо, колись так і буде, але лише після того, як наш народ дасть відсіч загарбникові, портрет якого в історії з комуністичним концтабором у Кучино видно дуже виразно.
Кузьма Матвіюк, громадський діяч, колишній політв’язень
На фото: у музеї “Перм-36”