Здається, якраз нині, після перемоги Революції гідності, коли за нашу незалежність знову, як і в минулі часи, проливають кров кращі сини українського народу, ми зможемо виконати ще один свій, нехай і запізнілий обов’язок, відправивши в історичне небуття на своїй землі компартійну мару у вигляді Компартії України, яка ніколи, зрештою, не була українською.
Здається, якраз нині, після перемоги Революції гідності, коли за нашу незалежність знову, як і в минулі часи, проливають кров кращі сини українського народу, ми зможемо виконати ще один свій, нехай і запізнілий обов’язок, відправивши в історичне небуття на своїй землі компартійну мару у вигляді Компартії України, яка ніколи, зрештою, не була українською. Даруйте за таке узагальнення, бо точніше буде сказати, не була українською в певному сенсі десь з 1933 року, коли у знак протесту проти московської сваволі вкоротили собі віку чи не останні найвідоміші наші націонал-комуністи — Микола Хвильовий і Микола Скрипник. Щоправда, у ті криваві 1930-і комуністична Москва доб’є своїм нещадним терором майже всі вияви ілюзій українців, які повірили в її комуністичну облуду. Відтоді у КПУ починається шлях повного колабораціонізму та зрадництва національних інтересів, тож не дивно, що ця маріонеткова партія у своїй історії виступала завжди у руках Москви як нещадна і підступна зброя проти українства, навіть у найневинніших його формах, а її послідовники нині є авангардом п’ятої колони антиукраїнства, активно підтримують сепаратистів і терористів на Сході, далі лицемірно заявляючи про якісь свої прагнення до захисту соціальних прав народу, який уже давно продали на відкуп не лише Кремлю, а й доморощеним олігархам, зі столу яких давно харчуються, по суті, ставши їх політичним інструментом у руйнуванні, зокрема, й економіки нашої держави. Аморальність і цинізм нинішніх лідерів КПУ вже давно зашкалили будь-які межі можливого компромісу щодо суспільної терпимості до існування в нашій державі такої політичної партії, заборона якої нині знову постала на порядку денному.
Зрозуміло, на ідеологічних постулатах цієї партії ще довго будуть паразитувати її сателіти, найперше, у вигляді Соцпартії, а нинішні її партайгеносе-ад’юльтерщики на кшталт Симоненка мімікруватимуть в якісь інші партструктури, проте нам таки усім разом слід зробити це зусилля і назавжди розпрощатися з компартійною марою, що своїми зловонними випарами і далі отруює наш національний організм, ослаблений за 23 роки незалежності саботажем насамперед її вихованців.
Наскільки глибоко сидить у світосприйнятті багатьох наших співвітчизників ця світоглядна облуда — переконливо засвідчує і несприйняття деякими хмельничанами ініціативи міськради щодо завершення декомунізації топоніміки нашого міста. Цим людям і далі подавай назви вулиць на кшталт червонокозачих, примакових, коли вони навіть не прагнуть задуматися над тим історичним фактом, що так звана героїка червоних козаків — це ідеологічна вигадка комуністів, що ці військові формування більшовиків були, по суті, каральними військовими підрозділами радянської влади, а такі примакови — колаборантами і зрадниками власного народу, у яких руки по лікті в невинній крові, зокрема наших подолян…
Вся ця історія із забороною КПУ та декомунізацією нашого суспільного життя якраз є тим історичним уроком, який наш народ, як на мене, повинен пройти саме нині, коли ми побачили ціну псевдобратньої любові Москви до нас уже в новітні часи, аби виробити назавжди у своєму світогляді імунітет неповернення до цієї облуди. А ви як думаєте, шановні наші читачі?..