“Я не міг не поїхати, — зізнається мій співрозмовник і тембр його голосу раптово змінюється. — Постійно слідкую за подіями на сході України, однак зізнаюся чесно: не знав би багатьох речей, якби сам там не побував і на власні очі не побачив. Поїздка була ризикованою, але я нітрохи не шкодую і якби міг воювати (стан здоров’я не дозволяє — авт.), я б точно там залишився…”
“Я не міг не поїхати, — зізнається мій співрозмовник і тембр його голосу раптово змінюється. — Постійно слідкую за подіями на сході України, однак зізнаюся чесно: не знав би багатьох речей, якби сам там не побував і на власні очі не побачив. Поїздка була ризикованою, але я нітрохи не шкодую і якби міг воювати (стан здоров’я не дозволяє — авт.), я б точно там залишився…”
У район бойових дій, де дислокується нині 8-й полк особливого спецпризначення з Хмельницького, Ігор Білий потрапив разом з козацьким отаманом Сергієм Скоробагатим. Проїздили через вісім блокпостів, де їх, як і всіх інших, ретельно перевіряли. На одному чекали супроводжуючі. “Хлопці мені зраділи, — розповідає бард, — бо всі артисти доїжджають лише до Ізюма. Нас пригостили пшоняною кашею, чаєм і навіть пляшку газованої води принесли (вода взагалі в дефіциті!). І лише тоді дозволили взяти до рук гітару. Коли заспівав “Поїхали, мій друже, на Майдан”, до мене підбіг хлопець, у якого позивний Захар. Виявилося, тернополянин, чув мене на Майдані. Похвалився, що в Тернополі мої пісні крутять на місцевому радіо. Навіть не знаю, де вони записи беруть. А свої, хмельницькі, очевидно, не вважають за потрібне…” Ігор каже про це з деякою гіркотою, а потім продовжує: “Так-от, Захар був контрактником в армії. Кілька місяців тому контракт закінчився й можна було їхати додому, бо грошей йому ніхто не платить. А він залишився воювати. Каже, що буде тут доти, доки Україну не звільнить. Це ж не прогулянка, вибачте, парком, це — війна, небезпека, смерть! Але люди розуміють свій обов’язок. Я ними не можу не захоплюватися. Для таких патріотів готовий співати, скільки зможу…”.
“Про місцевих з хлопцями також спілкувався. Начебто, ставлення до українських вояків змінилося, хоча в їх діях і вчинках остаточно не впевнені. Показали мені зрешеченого кулями КАМАЗа, який підбили терористи. Вдалося відбити тих, хто в ньому їхав. На жаль, живим залишився тільки майор. Лежить тепер у харківському госпіталі. Всі інші загинули. До речі, дружина пораненого майора їхала разом з нами. Так-от, згодом прийшли місцеві, познімали з машини все, що можна, й підпалили. От і зрозумій таких людей. Або розповідали, що на блокпост прийшла жінка з місцевих і кричить: “Насилуйте меня!” А згодом сама ж подивувалася: “О чем это я?” — ніби полуда з очей спала, повернулась і пішла геть. Люди там, наче зомбі, повторюють те, що їм роками втовкмачували: захищатися від “бендерівців”, які вбиватимуть, гвалтуватимуть і т.д.
Зустрів там і двох своїх колишніх учнів з НВК №6, знайомих студентів з університету управління та права. Кинулися до мене одразу з запитанням: як ви тут, Ігоре Борисовичу, опинилися? Я їх розумію: приїхав з рідної їм Хмельниччини, з території, де не стріляють, наче з іншого життя. Боляче, дуже боляче за наших синів, яким у ХХІ столітті довелося воювати. Хто б міг подумати ще кілька років тому, що треба буде захищати нашу мирну Україну зі зброєю в руках?! Хто сподівався на таку страшну біду, яка прийде у тисячі українських родин?!”
Хмельничани привезли спец-призначенцям гуманітарну допомогу — зібрали через соціальні мережі.
“Там була ще з Києва машина з гуманітаркою, — ділиться Ігор. — Як виявилося згодом, один із супроводжуючих цієї машини з четвертої сотні Майдану і ми також з ним перетиналися під час зимових подій. Потисли один одному руки”. Ігор ще довго розповідав про тих, з ким спілкувався в зоні АТО. Захоплювався мужністю наших бійців, бойовим настроєм та вірою в перемогу.
“З такими патріотами ми обов’яз-ково переможемо! Час відверто називати нашого головного ворога — Росія! Якби не її загарбницька політика, то у нас не було б такої ситуації ні з Кримом, ні з Донецьком та Луганськом. Українці — справжні патріоти. Хто чим може, тим і допомагає армії: продуктами, одягом, засобами захисту. Приїхав хлопець зі Львова з пристроєм, який сам виготовив. Для військових — це справжня знахідка. Попросив військових протестувати, бо бюрократи не скоро дозволять його впровадити.
Важка в наших хлопців робота, — зітхає Білий. — Але вони вміють воювати і вже не раз показали терористам, хто такі хмельницькі спец-призначенці! Страху доброго на них нагнали! Хай Береже їх Бог!”
А потім, наче щось пригадавши, додає: “Пісня моя “Ти збери мене в дорогу, моя мила” всім сподобалася. Хлопці переписували собі на телефони. А я почав писати нову пісню. Надіюсь, знову повезу її своїм найголовнішим слухачам…”
Нову пісню Ігоря Білого “Ти збери мене в дорогу, моя мила” у власному виконанні ви можете знайти в You Tube, як і всі, ним написані.
Вікторія СТАНДРІЙЧУК
Ти збери мене в дорогу, моя мила,
Та освячену іконку поклади.
Нашу землю знов плюндрує вража сила,
Боронить її піднялись козаки.
Ти пробач мене, що я усе покинув,
Проміняв тебе єдину на війну,
Не тужи, кохана, я іще не згинув,
Я тебе іще до серця пригорну.
З побратимами ми вже сім’я єдина,
Поріднились кров’ю у важкі часи,
А мати згадує ночами свого сина,
Коли мінами рихтують блокпости,
Коли снайпери стріляють підло в спину,
Коли зраджують підступно нас вверху,
Не дамо зганьбити Україну,
Рідна, знай, ми не відступимо в бою.
А якщо за рідну землю я загину,
Захищаючи Вітчизну до кінця,
Я тебе ніколи, мила, не покину,
Оберегом стану, зіронько моя!
Ти прости, що я усе покинув,
Проміняв тебе єдину на війну,
Не тужи, кохана, я ж іще не згинув,
Я повернусь і до серця пригорну.
Ігор Білий