Історія людства не просохла й донині від братовбивчої крові, твердить Борис Діденко, автор статті, написаної шість років тому, але ця публікація, на мій погляд, не втратила актуальності. Навпаки, стала ще злободеннішою подібно до того, як із плином часу міцнішає вино, набуває свого остаточного кольору та смаку. Я б навіть сказав “євхаристичного” характеру набуває, бо написане це дослідження мовби на всі часи, а в усі часи (принаймні в християнські) людина відчуває потребу в спокуті гріхів, своїх і чужих, у причащанні й прощенні.
Історія людства не просохла й донині від братовбивчої крові, твердить Борис Діденко, автор статті, написаної шість років тому, але ця публікація, на мій погляд, не втратила актуальності. Навпаки, стала ще злободеннішою подібно до того, як із плином часу міцнішає вино, набуває свого остаточного кольору та смаку. Я б навіть сказав “євхаристичного” характеру набуває, бо написане це дослідження мовби на всі часи, а в усі часи (принаймні в християнські) людина відчуває потребу в спокуті гріхів, своїх і чужих, у причащанні й прощенні.
Але… чи кожна людина здатна на цю спокуту? Далеко не кожна. Недаремно ж кажуть про невиправних людей: горбатого могила виправить або лихого справить заступ та лопата, кривого дерева не виправиш… А російський філософ В.Розанов писав: “Якими народжуємося — такими й в могилку”. Як бачимо, мислитель не залишав навіть останнього “шансу” отим, невиправним.
Тема, яку я наважився після деяких вагань зачепити, на мою думку, не потребуватиме ніякого розжовування чи моралізаторства. Читач сам собі зробить висновки, проведе паралелі, зафіксує у власній свідомості певні асоціації. Співставить їх із часом, давно відшумілим, та днем, нині сущим. Та все-таки один із висновків, які зробив для себе, ще раз перечитавши згадану мною статтю: усе, об чім писали ми в періодиці про українців учора й писатимемо завтра, стосується, за Б.Діденком, УСЬОГО ЗЕМНОГО ЛЮДСТВА, починаючи від часів його зародження і до наших, нині сущих часів. Я особисто не знайомий з москвичем Борисом Діденком (лише бачив у журналі його типово слов’янську парсуну). Зате знайомий із його цілковито свіжим, несподіваним, хоч і моторошним поглядом на історію людського суспільства (“Все мы — люди?”, журнал “Наука и религия”, №1, 2008 рік).
Отже, пише Б.Діденко, про гвалтівників, садистів, бандитів люди частенько говорять: “Та чи вони люди?” Чому такі живучі метафори “нелюд”, “звір” і т.д.? Ці питання і визначення зберігаються в глибині людської природи. Наші предки добре знали, що серед людей живуть істоти, гранично схожі на нас, але глибоко чужі людському роду. Сьогодні древні знання підкріплюються висновками науки. З цього приводу цікаво було б запитати вченого-антрополога Б.Діденка, з чого почалися його дослідження.
Хоч як це дивно, з жартівливої суперечки, відверто зізнається вчений. У товаристві колег, мовляв, обговорювалася теорія Лесгафта про різницю між людьми. У той час Б.Діденко писав сатиричний роман “Царь-город” — своєрідне продовження щедрінської “Истории одного города”, тільки про радянський час. І зародилася думка написати памфлет на людство, яке погрузло в насиллі й наживі, довести задля жарту, що, крім людей, існують також і приховані серед нас НЕЛЮДИ.
Усі колеги погоджувалися, що серед нас є виродки й мерзотники, але в чому причина, ніхто не розумів. Одначе Б.Діденко став віднаходити цілком реальні обгрунтування своїм постулатам. У його жарті, як і в будь-якому іншому, виявилася лише частка жарту.
Люди — один-однісінький біологічний вид, усередині якого систематично практикується великомасштабне, раціонально непоясненне, взаємне умертвіння. Люди також — єдиний вид, здатний творити абсурд; організм же решти тварин або поводиться в будь-якій, навіть активно створеній ситуації адекватно (тобто відповідно до ситуації), або дає нервовий зрив.
Як з’ясувалося, ці особливості людей не тільки взаємопов’язані, а й повністю взаємообумовлені, бо виростають із одного й того ж страшного феномену. Це — адельфофагія або поїдання собі подібних. Матеріали про викопних гомінідів підтверджують, що між викопними вищими мавпами і людиною сучасного типу розташована група особливих прямоходячих приматів. Од пліоцена до галоцена (тобто від мільйона років до нашої ери і до сучасності) вони давали бокові гілки й швидко еволюціонували. Їхня вища форма — палеоантропи — дуже схожа на людину. Вони прямоходячі, двоногі, дворукі. Тварини, але не мавпи. І разом з тим — цілковито не люди.
Науково помилковим є погляд, нібито всі особини предкового виду перетворилися на людей. Уперто замовчується тема про реальні взаємини різновидностей наших предків, які стали спершу підвидами, а згодом — і різними видами, продовжуючи утім перебувати в біологічних відносинах одне з одним. У тому числі таких неприємних, як, приміром, канібалізм. Наслідки були несподіваними… Людоїди привнесли у світ гомінідів страх перед ближнім своїм. Той страх зберігся й донині: п’яти-семимісячна дитина вже може відрізняти своїх від чужих і боїться незнайомця, хоч і не має якогось, так би мовити, негативного досвіду спілкування з ним. “Реакція боязні сторонніх” спостерігається в усіх народів світу.
Це — відлуння древнього пра-жаху, найстрашнішого відкриття людства: “Я можу бути вбитим такою ж істотою, як і я!” Це було озаріння! Із нього з’явилося й самоусвідомлення, оволодіння собою як предметом, і вміння прогнозувати події — вся база людської розсудливості. Одночасно зі страхом прийшло розуміння природності хижацької поведінки: “Людина людині — вовк!” — це всерйоз і надовго.
Людина Ноmo Sapiens є людина не розумна, а лише розсудлива, потенційно здатна бути розумною. Друга сигнальна система — не розум, а тільки розсудливість, уміння обирати оптимальні варіанти і мету поведінки. Розум — третя сигнальна система, здатність діяти з етичних міркувань, тут з’являється совість. Нині розроблена батарея тестів на наявність совісті у людини — від 0 до 10 балів, вона бездоганно працює.
Становлення розсудливості у людини до-розумної відбувалося неймовірно швидко в умовах “гри на вибування”: ті, хто не справлявся з агресивним впливом хижих нелюдів, нездатні себе захистити, ставали жертвами. Люди постійно потребували все нових хитромудрощів для відпрацювання захисних заходів.
Одним із таких заходів було виникнення укріплених стійбищ і поселень-праміст, другим — еміграція подалі від людоїдів. Первісне людство, гнане жахом перед нелюдами, почало розбігатися, різні групи силкувалися “жити своїм домом”— так виникли раси і народи, вважають Б.Діденко та його вчені-однодумці.
Поверхня Землі укрилася антропосферою — системою замкнених етносів, взаємовідособлених людських спільнот, зі своїми мовами як засобом самозахисту від “чужих”. Відголоски цих давніх методів захисту простежуються в сучасних жаргонах (молодіжних, кримінальних), а також у конспіративних методах спілкування езотеричних (тобто таємних) товариств.
А як же продовжували жити людиноподібні нелюди? Їхня агресія перемістилася на сусідні етноси — так почалися загарбницькі війни. Сила і жорстокість, “воля до влади”, підступність і хитрість зробили надзвірів владним прошарком суспільства, царями, ханами і т.д. Зрозуміло, не всім надзвірам вистачило місця біля влади, частина їх стала антигромадянськими елементами: бунтівниками, ватажками бандитських зграй і мафії.
Виникло ритуальне оформлення агресивних війн і тиранічної влади. Деякі африканські вожді вставали з трону лише одним способом: опираючись на ножі, всаджені в спини двох підданих, які лежали біля трону. Кожного разу і кожного дня. Ви назвете цих вождів людьми?..
А знаєте, що у час Другої світової війни японські військові, бувало, поїдали сиру печінку, вирізану у полонених американців?! Що серед китайців, носіїв великої і древньої культури, є любителі не тільки змій і свіжозабитих собак, а й людських ембріонів?! В КНР ряд шпиталів, де роблять аборти, продають абортовані зародки для споживання. Ранні утробні плоди варяться для супу, а пізніші йдуть на печеню (жаркоє), як молочні поросята.
А міжнародні скандали, коли в китайських тюрмах вирізали внутрішні органи у живих в’язнів. Звірства в концтаборах, дідівщина — ланки одного ланцюга.
Красива теза “Усі люди — брати” вимагає серйозного перегляду. Картина історії людства написана братовбивчою кров’ю і не просохла донині.
Читачі неодмінно запитають: що ж це Діденко бачить у минулому лише насилля, жорстокість, торжество кулака та ножа? Невже у тому минулому не було хоч промінчика надії? І Б.Діденко, мовби передбачаючи такі запитання, пише далі про переломний момент в історії людства — він припав на кілька століть, від 800 до 200 років до нашої ери в Індії, Ірані, Китаї і на Близькому Сході, коли з’явилися найдавніші Священні Писання. Веди, Зенд-Авеста, вчення Лао-Цзи і Конфуція, Ветхий Заповіт, Заповіді Заратустри, Будди, Мойсея стали у прямому розумінні рятівним шансом для нехижих людей.
Творці заповідей та їхні послідовники, чия свідомість контактує з творящим Всесвітом, — це неантропи або справжні люди, якими вони мають бути. Для неантропів пізнання світу і безкорисливе служіння людям — сенс життя.
Але хижі гомініди затесалися і в духовні сфери людської діяльності. Саме від них — релігійна нетерпимість, ворожнеча віросповідань і конфесій, інквізиція, релігійні війни. Вони — творці фактичного сектанства, вершина якого — сатанізм.
Людство й справді не єдиний вид, а сімейство з чотирьох видів, два з яких необхідно визнати хижими, причому з граничною агресивністю орієнтованих на людей, а також — протиприродно — і на представників свого ж хижого виду.
Перший хижацький вид — суперанімали або надтварини, гранично близькі до свого давнього типу, що затьмарював з допомогою навіювання волю одноплемінців і вбивав їх.
Це злобні й похмурі, нерідко надзвичайно сильні психічно створіння, нелюди, які протиставляють себе людям (“Ми — пастухи, всі решта — стадо, яке треба стригти”). У політиці вони — вожді, фюрери, тирани. На війні — полководці, які досягають перемоги, не рахуючи своїх жертв. У бізнесі — безжальні рвачі, які топчуть усе навкруги. У блатному світі — злодії в законі, авторитети або ж наймані вбивці та бойовики. Усі творці тоталітарних вчень. Усі сексуальні збоченці та патологічні садисти.
Другий хижацький вид — сугестори або псевдолюди, які успішно імітують дії надзвірів і також, як і вони, володіють гіпнозом, але психологічно набагато поступаються їм. Здатні як на надлюдську жорстокість, так і на імітацію людських почуттів (жінки-псевдолюди зазвичай більш жорстокі, ніж чоловіки). У політиці та бізнесі — двірня, “жадною толпой стоящие у трона”, авантюристи, здатні підсидіти сильного. У блатному світі — “шестьорки”, злодії на довір’я. Особливо багато сугесторів (тих, хто здатен навіювати іншим) в артистичному середовищі, де необхідні гнучкість психіки і талант перевтілення, а також серед шпигунів та провокаторів секретних служб, серед шарлатанів і пройдисвітів, які наживаються на бідах наївних, піддаваних навіюванню людей. Зустрічаються серед них і талановиті вчені, які стали на злочинний шлях. Яскравий літературний приклад, пише Б.Діденко, — інженер Гарін Олексія Толстого. Їхнє кредо: “Я зрозумів, що я — виродок, і це мені вельми сподобалося!”
Не знаю, чи згадувати тут іще й про третій нехижацький вид, так званих дифузників. А чому б і справді не розповісти, тим більше, що про це пише такий шанований у суспільстві журнал “Наука и религия”? Так от, дифузники — люди розумні, але такі, що не мають засобів психологічного захисту від впливу моторошних для них, паралізуючих волю до опору імпульсів навіювання надзвірів. Робітники, селяни, інтелігенція, які щиро вірять традиційним релігіям. Люди, які довіряють іншим, тим, хто не рветься до влади та багатства, незлобні й прямодушні. Їм властиві сумління та співчуття: надзвірі цих якостей позбавлені, а псевдолюди їх імітують для досягнення егоїстичних цілей. Дифузники можуть відчути вплив хижаків, але здатні на самозцілення: розкаяні розбійники з селян чи козаків, які замолили свої гріхи.
Четвертий, також нехижацький вид — неоантропи. Вони безпосередньо змикаються з дифузниками, але набагато сильніші від них психічно, пасіонарні, вони — “добро з кулаками”, не піддатні темним хижим впливам. Це все світлі Учителі людства. Усі заступники слабких та ображених, здатні на герць із лиходіями, але вони надають перевагу ненасильницьким методам.
Через давнє біологічне змішання людей і нелюдів зустрічаються змішані типи, гібриди — люди неординарні, здатні як на добро, так і на зло, і психічно ущербні, серед них багато маніяків та божевільних.
Цікава теорія, що й казати. До неї схиляється щораз більше вчених-антропологів (і не тільки). Але чи існують конкретні докази правильності цієї теорії? Існують, каже Б.Діденко, і неспростовні…
При пониженні рівня соціальної ефективності держави щодо своїх громадян люди надзвичайно легко вертаються до асоціальних моделей, таких схожих на кам’яний вік: “братва”, молодіжні угруповання. Утворюються вони традиційно — ватажок, свита наближених, “шестьорки” і стукачі, більш-менш слухняне стадо, зневажені ізгої. І в шкільному класі можна зустріти таке, і навіть у дитячому садочку.
Отже, виходить, людське суспільство ущербне. Б.Діденко пише: “Найцікавіше в спостереженнях на цю тему те, що практично в усьому людстві гніздиться патологія! Можете сміятися, але медики довели: прямоходження цілковито протиприродне для хребетних тварин. Найжиттєвіші частини тіла — шия, живіт, статеві органи — ніяк не захищені, виставлені назовні! У руках — 16, а в ногах — 22 капілярних клапанів-насосів для подачі крові вгору. Більше їх ніде в тулубі людини нема: природа розраховувала на самоплин, тобто на пересування навкарачки! Усі хвороби хребта, більша частина жіночих недугів — од прямоходження”.
Саме видова неоднорідність робить життя людства таким нестабільним, обтяженим наслідками. Хижі гомініди — це сильні світу цього, їхнє нерозумне владарювання привело сьогодні людей на край загибелі.
Усі даремно шукають проміжну ланку між звіром і людиною в горизонтах та пластах розкопок — цією перехідною ланкою є саме людство, яке складається з людей, нелюдів і псевдолюдей. Усвідомлення цього рівносильне зняттю шор з очей людства. Але картина, яку бачать люди при цьому, настільки страшна, що нагадує прихід у себе, в опритомнення смертельно хворого та усвідомлення всього жахіття, що трапилося з ним. Людство парадоксально рухається двома маршрутами: насилля і ненасилля, злоби і доброти. Усе залежить од внутрішнього вибору людини. Моральність людства утверджується поки тільки через жертовність: гинучи мільйонами, нехижі люди все-таки долають хижих. Перехитуючись із борту на борт, рискаючи по курсу, народний корабель, якого веде безумний піратський екіпаж, тим не менше не губить стійкості й не тоне.
Ми знаємо: надія умирає останньою. Можливо, більш правильний та об’єктивний розгляд людських проблем, ураховуючи видові відмінності людей, вкаже нам шлях до порятунку…
Ось такий, вельми скорочений виклад наукових постулатів.
Залишається додати жменьку сумнівів на взірець того, є здоровий глузд у цій гіпотезі чи вона позбавлена його взагалі. Стаття написана 2008 року. Збіглі відтоді шість літечок засвідчують: Б.Діденко багато в чому має рацію. Життя людського суспільства схиляє нас до того, що “кабінетна гіпотеза” щораз навальніше обертається на гірку “польову практику”. Принаймні сумна й повчальна історія України останніх років підтверджує провидницький дух матеріалу.
Броніслав ГРИЩУК,
м. Хмельницький