Днями з зони АТО до Хмельницького приїхав Олександр Курбасов. Йому дали десятиденну відпустку і він прийшов у рідний колектив — КП “Хмельницьктеплокомуненерго”, де його радо зустрічали з квітами та подарунками. На Сході сержант, командир відділення практично з перших неспокійних днів, в складі 95-ї Житомирської окремої аеромобільної бригади і як уже доведено не раз — однієї з найбоєздатніших частин Збройних Сил України.
Днями з зони АТО до Хмельницького приїхав Олександр Курбасов. Йому дали десятиденну відпустку і він прийшов у рідний колектив — КП “Хмельницьктеплокомуненерго”, де його радо зустрічали з квітами та подарунками. На Сході сержант, командир відділення практично з перших неспокійних днів, в складі 95-ї Житомирської окремої аеромобільної бригади і як уже доведено не раз — однієї з найбоєздатніших частин Збройних Сил України.
Про те, що відбувається на Донбасі, мій співрозмовник говорить спокійно, без сентиментів, але з великим болем: “Там справжня війна. Війна не лише за територію нашої країни, а двох цілком протилежних ідеологій: миру й добра та жорстокості й неправди”.
Олександр втретє в армії. Перший раз проходив строкову службу після закінчення Рівненського державного гуманітарного університету (за спеціальністю психолог і правознавець), вдруге — за контрактом. Тепер втретє мобілізований. Працює в конвої, щодня ризикуючи життям. Щоправда, про це не говорить, бо в зоні бойових дій немає безпечних місць. На шляху, який доводиться щодня долати десантникам, супроводжуючи колони машин та БТРів, на них чатує небезпека: засідки бойовиків. “До небезпеки також звикаєш”, — каже Олександр, наче про щось звичне й буденне.
Маршрут конвою наперед ніхто не знає, його визначає офіцер. Він має дані розвідки. Військові підрозділи, що дислокуються в Донецькій та Луганській областях, розкидані на великій території. До них треба доставляти боєприпаси, пальне, продукти, забирати “трьохсотих” та “двохсотих”. Відстані чималі. А між ними густі зелені насадження — “зеленка”. Її треба проїхати якнайшвидше, бо там ховаються вороги. Вони мінують дороги, поля, маскуючись, влаштовують засідки. Колона машин і БТРів повинна рухатися з максимальною швидкістю, бо від цього залежить життя.
“Ми свій БТР називаємо “Ласточка”, — розповідає Олександр. — Навіть написали назву на борту після того, як вдалося вирватися живими після атаки на ворожі блокпости. Винесла нас наша машина без втрат…”.
Десантники під час руху сидять на броні і вразливі кожної миті. “Чи буває страшно?” — запитую. “То лише мертвим не страшно. Але це не панічний страх, — пояснює Курбасов. — Це здоровий страх, який допомагає вижити. Швидше, це навіть не страх, а досвід. Правда, гіркий досвід…”.
Кожен з бійців, який їде на броні, мусить бути дуже уважним та обережним. І не лише задля своєї безпеки, а й всього екіпажу, а також тих, кого конвоюють. “Коли проїжджаємо лісопосадки, часто стріляємо з автоматів і кулеметів. Було багато випадків, коли після такої “профілактики” в кущах знаходили мертвих терористів. А могло бути навпаки, якби розслабилися й втратили пильність”, — зітхає. “Чи всі готові ризикувати життям?” — запитую. Олександр на мить задумується. “Я не знаю таких, щоб сумнівалися. Ми ні на кого не нападали, а лише захищаємося й віримо, що переможемо, бо за нами вся Україна”, — каже десантник і я йому вірю. Від його впевненості одразу теплішає в грудях. Хочеться підтримати цього тридцятирічного чоловіка, який днями повернеться на війну, але чомусь бракне слів, а на очі навертаються сльози…
Військових у зоні АТО справді підтримує вся Україна. Волонтери привозять одяг, взуття, бронежилети, продукти, воду, засоби гігієни. Саме завдяки їм наші воїни отримали тепловізори, прилади нічного бачення, бронежилети, іншу амуніцію. “Підтримка населення дуже важлива й потрібна для нас у цей час, — ділиться Олександр. — Ми ж розуміємо, що держава не в силі за такий короткий термін відновити свою боєздатність. Але в таких умовах ми швидко здобуваємо потрібний бойовий досвід, тоді як у мирні дні для цього знадобилися б роки”. Справді, спільна біда об’єднала та згуртувала наш народ. І те, що в мирні дні здавалося дуже важливим, нині перед загрозою військового вторгнення на нашу територію видається надто дріб’язковим. Бізнесмени, службовці, студенти, пенсіонери — кожен прагне принести користь, прислужитися державі й підтримати армію. Навіть тоді, коли існує загроза власній безпеці. Як-от підприємцям з Донецької області, які возили воду для 95-ої аеромобільної бригади, що дислокувалася поблизу Добропілля. На одному з блокпостів деенерівці їх люто побили за те, що підтримують українських вояків, поламали ребра, повибивали зуби. Потім забрали одяг і транспорт. Допитував їх незнайомець, який представився начальником контрозвідки ДНР і …о, диво, відпустив. Згодом за 50 тисяч гривень віддали й вилучений транспорт. Молоді люди продовжили робити добрі справи. “У більшості випадків малий та середній бізнес Сходу допомагає нашій армії. Зате олігархи нічого не роблять, аби стримати агресорів”, — констатує мій співрозмовник. На Донбасі є багато людей, які не розуміють ситуації й продовжують вірити брехливій російській пропаганді. Ще в травні, напередодні виборів Президента України, місцеве населення ставало живим щитом перед військовими, перешкоджаючи виконувати поставлені завдання. “А тепер, — запитую, — невже і тепер після всього пережитого не змінилися настрої?” “Важко сказати, — зітхає. — Люди там по-іншому думають. Вони повірили в давню байку, що Донбас усіх годує. Їм не зрозуміло, чого бунтувала Україна, і вони впевнені, що краще майбутнє їм забезпечить тільки Москва…”. 
Хотілося почути від співрозмовника, в яких умовах живуть сьогодні військові, чим воюють, який їх побут. Олександр розповідав чесно, але фарби не згущував. Які умови? Звичайні, польові. Намети, вогнище, котел, в якому готують собі їжу, хоча є польова кухня. “Всім хочеться домашнього, — усміхається. — Готуємо їжу по черзі. Продукти привозять волонтери. Не голодуємо, навіть ділилися з місцевим населенням і… з собаками. Це єдині живі істоти, які безперешкодно можуть пересуватися між частинами. І всюди їх підгодовують”.
Коли заходить мова про засоби захисту й озброєння, Олександр зізнається: хотілося б краще. Воюють українською зброєю, знятою з резерву. У нього особисто автомат 1984 року випуску. Привезли новенький, ще в маслі. А є взагалі 1960-х, 1970-х років випуску. Бронежилет четвертого ступеню захисту і каску дала держава. Одяг та взуття подарували небайдужі люди. “У ворогів дуже сучасна зброя, — підсумовує, — такої в нашій армії немає. Недавно одного з командирів вразила куля снайпера (12,7 мм), пробила броню, пройшла крізь тіло і застрягла в радіоперадавачі. Але в наших бійців перевага в іншому — в силі бойового духу”. І так хочеться, аби їх вберегла доля — чернівецьких, тернопільських, хмельницьких, житомирських, він-ницьких, київських… Всіх, всіх… На боці української армії східняків мало. Багато стали зрадниками, воюють за так звані ДНР, ЛНР. Є й такі, що не соромляться втікати в спокійні регіони разом з сім’ями, намагаючись перечекати важкі часи. “Я таких не розумію, — обурюється десантник. — Це та ж зрада країни й народу. Але ті, хто залишився, — справжні герої!”. Я з ним погоджуюся.
Мова заходить про тих, з ким пліч-о-пліч щодня, щогодини і щохвилини. “Це різні люди, різного віку, різних професій, патріотизм яких перевірений у бойових умовах. Я — командир відділення. Максим — віртуозний водій, Тарас — кулеметник, страйкболіст, ходяча енциклопедія, у нього навіть прізвисько Вікіпедія. Є ще Іван, стрілок, а в мирному житті — випусковий режисер на телебаченні. Двоє з Київщини, один з Житомирщини і я з Хмельниччини. З нами був ще 43-річний Валерій, котрий налагодив систему очищення води. Але в нього дуже впав зір і медики відправили його додому. А взагалі поряд дуже багато цікавих людей, від яких хочеться взяти все найкраще”.
І Олександр розповів про киянина Віталія, у якого позивний Кузнєц. Йому за 40, колишній розвідник, гвардієць. Його вважають дещо божевільним. Мабуть, це так, бо не всякий, перехворівши інсультом, буде намагатися потрапити в діючу армію. А він зумів, бо борець по життю…
“Путін боїться української армії, — впевнений Курбасов. — Бо щодня вона міцнішає. Буде в нас усе: і зброя хороша, і військові-професіонали. Зараз мусимо воювати тим, що є. З допомогою населення стане армія боєздатною. В Житомирі знайомий, колишній військовий Йосип Ушаков, голова десантного братства, розробив з друзями захист на екрани бронемашин, що витримує вісім пострілів з гранатомета. Я (вже під час відпустки) звів його з волонтерами, які оплатили метал. Тепер його завдання — зварити конструкції і передати нам. Цей захист зможе врятувати не одне життя. Адже бойові дії швидко не закінчаться. Попереду — визволення захоплених бойовиками територій Донецької та Луганської областей”, — констатує Олександр.
Так, воювати в умовах великого міста дуже складно. Це інша стратегія і тактика, ніж у польових умовах. Тим більше, що терористи не соромляться захищатися людьми, як живим щитом, стріляти з житлових кварталів і по масивах, де мешкають люди. Важко навіть уявити, як довго доведеться визволяти захоплену ворогом територію, аби не наражати на небезпеку місцеве населення, серед яких є багато прихильників іншого державного устрою і тих, хто відверто виступає проти єдиної України. Чомусь у цю хвилину подумалося й про тих, хто сьогодні в спокої та без усіляких проблем, переклавши їх на добросердних українців, просиджує на Майдані Незалежності в Києві. “Велике запитання: чому мешканці Майдану сьогодні не серед добровольців-патріотів, які воюють з терористами, не серед тих, хто взяв на себе волонтерські обов’язки, а бездіяльно марнують дні в центрі столиці, — обурюється Олександр, коли ділюся своїми думками. — Там уже немає тих, хто відстоював Революцію гідності. Є дегенерати, я їх називаю напівп’яними організмами, які дискредитують Майдан і кожного українця, бо ведуть паразитарний спосіб життя. Їх треба розганяти, якщо не підуть самі. Або воювати, або працювати”, — категорично і суворо, не роздумуючи, каже доброволець-десантник Олександр Курбасов.
Потім раптом починає розповідати зовсім про інше й голос його теплішає: “Дуже гарна природа там: гориста місцевість, поля, переліски і повно диких звірів. Бачив і кіз, і зайців, навіть вовка. А недавно стояли на варті і раптом на дорогу вискочив (спочатку думали, лоша), а, виявилося, молоденький лось. Спостерігали за ним довго, боялися злякати тварину. Молоде, безпечне, шкода стало, адже навколо повно мін, розтяжок ворожих. А він попасся на траві і неспішно зник, як і з’явився. Здалося на мить, що немає ніякої війни, немає небезпеки. Є мир і ми робимо мирну роботу — захищаємо Батьківщину…”
Вікторія СТАНДРІЙЧУК
На фото: Олександр у зоні АТО;
з дружиною Мариною