Олег Ольжич — видатний український поет, вчений-археолог зі світовим ім’ям, публіцист, один із керівників ОУН, справжній патріот України, був закатований у концтаборі Заксенгаузен 70 років тому…
Олег Ольжич — видатний український поет, вчений-археолог зі світовим ім’ям, публіцист, один із керівників ОУН, справжній патріот України, був закатований у концтаборі Заксенгаузен 70 років тому…
Олег Кандиба (Ольжич) хоч ніколи й не був на Поділлі, його мати родом зі Старокостянтинівщини. Донедавна невідоме ім’я Ольжича знають чимало українців по всьому світу. Зокрема, й на Поділлі також: ЗОШ №22 у Хмельницькому названа його іменем, у школі діє музей.
Олег був сином видатного українського поета-класика Олександра Олеся (Кандиби). У 23 роки Олег здобув докторський ступінь філософського факультету Карлового університету за серію праць, присвячених неолітичній мальованій кераміці Галичини і Трипілля. Перед молодою людиною відкривалися перспективи блискучої наукової кар’єри. Але Олег вирішив присвятити життя боротьбі за волю України, як він її розумів, і 1929 року вступив у щойно створену Організацію українських націоналістів.
За життя він побачив надрукованими лише дві свої збірки: “Рінь” (1935 рік, Львів) та “Вежі” (1940 рік, Прага).
Голгофою для українського народу стала Друга світова. Ця війна не могла не стати пекельним випробуванням усіх духовних та фізичних сил і для Олега Ольжича. Вірші писати він не встигав — віддавав увесь час підпільній роботі. Розуміючи, що “гітлерівська ідеологія — расистська та людиноненависницька”, водночас ненавидів і комуністичну владу. Організація націоналістів, затиснута у пекельні лещата, змушена була протистояти двом тоталітарним режимам, отож практично неможливо було розраховувати на перемогу. До того ж два крила ОУН так і не знайшли спільної мови. Вистачало і зрадників, й агентів гестапо. Один із таких іуд видав Ольжича.
Це трапилося 25 травня 1944 року у Львові на приватній квартирі. Поет вийшов назустріч катам абсолютно спокійно, ледь помітно усміхаючись. Він одразу ж був відправлений до Берліна, а звідти — до табору смерті Заксенхаузен.
Його кинули до камери №14 у спеціальному бункері, так званому Целленбау. Прикували ланцюгами до цементної підлоги в одиночці — камері смертників. Короткий ланцюг дозволяв ступити заледве кілька кроків, сидіти чи лежати на твердих нарах темниці. Ослаблене здоров’я підривали холодний бетон і тривожна безвихідь. Коли з Ольжича знімали кайдани, щоб дозволити поїсти чи забрати на допит, важкий ланцюг падав на долівку з таким брязканням, що це чули в’язні віддалених камер. Непокірного Олега жорстоко катували. Гестапівці прагнули вирвати з нього свідчення про підпільні структури ОУН. Після фатального допиту, що тривав усю ніч, 9 червня 1944 року він помер приблизно о 19.45, того ж вечера його тіло відправили до крематорію…
Ніде у світі немає могили Олега Ольжича. Тільки пам’ятна дошка в Празі на могилі його батька — Олександра Олеся (Кандиби) і матері Віри…
Прожив Олег Ольжич лише 37. Прожив достойно! І ми не маємо права забувати того, хто написав: ”Великі ідеї родяться живцем, у муках”. Він жив для своєї ідеї — розбудови вільної, щасливої, соборної України.
Поет писав: “Держава не твориться в будучині. Держава будується нині!” Про це пам’ятають хмельницькі просвітяни, вшановуючи світлу пам’ять того, хто переміг “добу, жорстоку, як вовчиця”.
Зоя Діденко, голова Хмельницької міської “Просвіти”