Тріумфальна перемога німецької збірної на світовому чемпіонаті з футболу, окрім підтвердження високого класу бундесліги, так би мовити, врятувала честь і європейського футболу загалом, метри якого в Бразилії явно поступалися багатьом футбольним збірним з інших континентів. Але футбол — це, як відомо, спорт, де все можливе і результати гри в якому деколи неможливо передбачити. На відміну від політики…
Тріумфальна перемога німецької збірної на світовому чемпіонаті з футболу, окрім підтвердження високого класу бундесліги, так би мовити, врятувала честь і європейського футболу загалом, метри якого в Бразилії явно поступалися багатьом футбольним збірним з інших континентів. Але футбол — це, як відомо, спорт, де все можливе і результати гри в якому деколи неможливо передбачити. На відміну від політики, в якій, здавалося б, повинна працювати лише твереза логіка, помножена на тверезий розум та історичні уроки. Та якраз з цим у Європі, а точніше у Євросоюзі, де домінує нині вплив тієї ж Німеччини, спостерігаються великі проблеми, не кажучи вже про позицію інших світових авторитетів. Принаймні офіційний Берлін, а за ним і Париж останнім часом відверто артикулюють власну упередженість до “української проблеми”, демонструючи елементарне нерозуміння наслідків агресивних дій Росії щодо України, якими Кремль почав витворювати, по суті, новий світопорядок, руйнуючи цинічно той, що болісно складався в Європі та світі після Другої світової війни та розпаду СРСР.
Здавалося б, після нашої Революції гідності, після того, як світ побачив вияв відвертої агресії Москви щодо України з незаконною окупацією нашого Криму, веденням Росією неприхованої війни на нашому Сході, усі ці держави мали б усвідомити ті загрози, які постали нині перед світовою спільнотою у результаті відвертої загарбницької політики Кремля, та почати вже реально діяти, аби зупинити агресора. Натомість бачимо їх традиційну страусину політику, коли примітивні матеріальні розрахунки цих владних політичних еліт призвели вже до домінування у їх діях подвійних політичних стандартів, з яких Москва цинічно насміхається, продовжуючи нагнітати криваве протистояння в нашій країні, вже не криючись з військовим втручанням у наші справи. Як на мене, цинічною насмішкою над Україною стало недавнє повідомлення, що нібито офіційний Берлін знову вимагає від нашого керівництва сісти за стіл переговорів з сепаратистами-терористами та оголосити з ними нове перемир’я. Не дивно, що після цього Інтернет наповнився карикатурами канцлера Меркель у подобі Гітлера, а подібне загравання з Москвою почали прирівнювати до сумнозвісного пакту Ріббентропа-Молотова. Мабуть, пані Ангелі після тріумфального вікенда у Ріо-де-Женейро слід запропонувати туристичну поїздку бодай у звільнені силами АТО від терористів міста Донбасу, аби вона зрозуміла, з ким пропонує нам сідати за переговори. І звичайно ж, у компанії з президентом Франції, який з маніакальною впертістю лобіює інтереси свого військово-промислового бізнесу, що прагне поставити до Росії два надсучасні десантні кораблі. Як би мсьє Олланду не дочекатися ще тих суден у себе на Ла-Манші чи в Марселі з подібною, як це робили російські “зелені чоловічки” у Криму, місією?
Зрозуміло, що про подібні перспективи лідери цих держав нині не думають, адже вони засліплені матеріальними вигодами, які дає їм Росія, постачаючи насамперед дешеві енергоносії. Мабуть, не вірить та ж фрау Меркель, що і цей перший у сучасній Росії німецькомовний лідер гер Путін є насправді уособленням її хижої імперської політики, яка залишається незмінною впродовж останніх століть. Та, як на мене, усі вони помиляються в основному, явно недооцінюючи той потенціал свободолюбивості, який пробудився нині в нашого народу.
Ну, а стосовно того, що у Бразилії було передано право на проведення наступного світового чемпіонату з футболу Росії в особі Путіна, то тут, як у народі кажуть, на двоє баба ворожила: або вмре, аки’бо буде жива…