Наші читачі вже знайомі з всеукраїнською громадською організацією “Карпати кличуть”, хмельницьке представництво якої діє і в нашому краї. Її карпатський очільник Роман Мартинів з Яремчого чи не щовихідних влаштовує піші походи у гори, заразом є провідником, організатором, головним підкорювачем гір і натхненником будь-якої компанії. Люди організовуються за допомогою групи “Карпати кличуть” в одній із соціальних мереж, домовляються про час, місце зустрічі, погоджують запропоновані паном Романом маршрути і завжди залишаються задоволеними чудово організованими походами. Адже в горах погано просто не може бути!
Наші читачі вже знайомі з всеукраїнською громадською організацією “Карпати кличуть”, хмельницьке представництво якої діє і в нашому краї. Її карпатський очільник Роман Мартинів з Яремчого чи не щовихідних влаштовує піші походи у гори, заразом є провідником, організатором, головним підкорювачем гір і натхненником будь-якої компанії. Люди організовуються за допомогою групи “Карпати кличуть” в одній із соціальних мереж, домовляються про час, місце зустрічі, погоджують запропоновані паном Романом маршрути і завжди залишаються задоволеними чудово організованими походами. Адже в горах погано просто не може бути!
Ось і днями хмельничани — ядро місцевої організації “Карпати кличуть” на чолі з головою Віктором Капустяном долучилися до походу на Мармароси — гірський масив у Східних Карпатах. Більша частина масиву лежить на території Румунії, як і найвища вершина — Фаркеу (1961 м). Особливістю цього маршруту є те, що Мармаросам належить хребет, яким проходить українсько-румунський кордон. Відтак підготовка до походу мала особливості задовго до його реальної дати: треба було подати прикордонникам копії документів туристів, не забути з собою паспорт, адже на заставі нас зустрів прикордонник зі зброєю і суворим контролем. А оформлення документів, зважаючи на чергу охочих піднятися на красоти Мармарос, затяглося на кілька годин.
Проте все це дрібниці порівняно з кількома днями в горах, у солодкому передчутті яких ми чекали на транспорт у селі Діловому, що мав відвезти нас на полонину Лисичу. До полонини і доставки на неї ми ще повернемось, а от про село Ділове варто розповісти окремо. Адже саме в цьому населеному пункті Рахівського району Закарпатської області розташований географічний центр Європи. 1887 року тут було встановлено кам’яний стовпчик, на якому латиною в перекладі українською написали: “Постійне, точне, вічне місце. Дуже точно, зі спеціальним приладом, виготовленим в Австро-Угорщині, за шкалою меридіанів та паралелей, встановлений центр Європи. Рік 1887”.
Нині центр Європи позначений спеціальним стовпчиком і є популярним туристичним місцем. Хмельничани його також облюбували: після довгої нічної дороги та фотосесій біля значного місця поснідали і чекали тут на основну групу туристів, яка, до речі, складалася загалом з півсотні любителів гір. Вони зі своїми пожитками: численними рюкзаками, а дехто й клуночками, були люб’язно навантажені у спеціальний транспорт — радянські всюдиходи і… потряслися. Дві з половиною години крутою гірською дорогою піднімали водії-екстремали своїх пасажирів-екстремалів на місце їхнього базування — полонину Лисичу. Звивиста вузька дорога тулилася між урвищами й скелями, а туристи (в кузові ГАЗ-66 вони сиділи, а в ЗІЛ-131 їхали стоячи) охали й ахали від страху, небезпеки і краси краєвидів, що відкривалися перед їхніми очима.
Як тільки розбили на полонині табір, одразу ж підкорювачі гір вирушили у перший того дня похід — на Піп Іван Мармароський (1936 м). Дорогою не забули про озеро, що йому народ дав назву Криваве, мабуть, через червонуватий колір каміння навколо, а з висоти водойма справді нагадує краплю крові. Навколишні краєвиди відкрилися і через відмінну в ті дні погоду: яскраве сонце, прозоре повітря, що голубило далекі гори, а вітер нас, злегка втомлених, приємно освіжав. Сніг у горах уже переважно здався теплу й сонцю, проте у північних заглибинах й ущелинах ще вперто нагадував про зиму. А поряд м’якими килимами стелилася червона рута, ніби запрошуючи сісти й відпочити у її красі. Проте більше манили незвідані стежки й вершини, тож ноги самі несли до гори, яка, здається, поруч, а насправді за наступним поворотом — ще один поворот, а там ще й підйом, а там знову і не один…
До вечора прибилися ми в табір, де дбайливі друзі уже палили ватру, на якій — духмяна каша, гарячий чай і неодмінний атрибут хмельницьких туристів — шашлик під лимонним соусом.
Цікаво, що полонина Лисича стала домом у ці дні багатьом подорожуючим. І якщо вітання “Слава Україні! — Героям слава!” після Майдану поширилося на всю країну, то в західній її частині, у Карпатах було популярним і звичним давно. А щодо нового тренду кричалок нинішнього часу, то пісеньку, що колись була суто футбольною, про главу сусідньої держави у горах вивчили швидко. Так і перегукувались табір з табором: спочатку “Слава Україні!”, а потім — “Путін…” І гучне “ла-ла-ла-ла” розносилася далеко й луною гори відповідали, підспівуючи нам.
…Ранок наступного дня для досвідченого Романа Мартиніва і всіх, хто згодився зустрічати схід сонця в горах, а таких сміливців було дуже мало, розпочався з підкорення вершини, аби саме там побачити перші промені. Масовішим же похід став на Петрос Мармароський (1780,9 м). Ця гора особлива тим, що, зважаючи на її висоту, до самого піку заліснена, підніжжя й схили вкриті лісами, місцями — полонини, схили дуже стрімкі, є скелясті урвища, а вершина — шпиляста й крихітна за своєю площею. Ми ледве вмістилися на ній для пам’ятного спільного фото. Звідти хребтом вирушили на сусідню Берлебашку (1733,9 м), до якої діставалися пологою й незалісненою сідловиною.
В обід ми вже спустилися до табору, проте спокій нам і не снився. Півгодини на відпочинок і знову — в черговий похід, цього разу на гору Щербан. Піднявшись на неї і далі рухаючись хребтом, ми могли роздивитися вже румунські території, бачили села, зустрічались з отарами овець… До речі, українські вівчарі кажуть, що Румунія підтримує вівчарство на державному рівні, тож отар там набагато більше, ніж на просторах з нашого боку. Проте хмельничани відвідали і наших вівчарів, аби купити в них свіжої бринзи, посмакувати овечим молоком і зануритися в атмосферу непростого побуту пастухів, доярів, виробників сиру — всі ці іпостасі поєднує романтична професія вівчаря. Чому романтична? А спробуйте на місяців п’ять піти в гори, де навколо лише вівці, полонини, потічки… 
Останній день на Мармаросах розпочався зі швидкого збору, адже зранку за нашими наплічниками мали прибути вантажівки у ролі таксі. Ми ж у полегшеному варіанті спускалися до Ділового, але не дорогою, якою прибули, а завітавши до ще одного дива Карпатських краєвидів — водоспаду. Ялинський водоспад вважається найвищим однокаскадним в українських Карпатах, заввишки 26 м. “Вікіпедія” переконує, що особливо мальовничий він тоді, коли повноводний — навесні під час танення снігів або після злив. Проте нам він неймовірно сподобався і влітку — прохолода, шум гірської води та яскрава в ній веселка, а ще — обов’язковий атрибут відвідання гірських водойм — неодмінне в них купання. Це додало наснаги й сил трохи втомленим хмельничанам.
Внизу у Діловому на нас уже чекав автобус з вірним та надійним водієм, який повіз додому, подалі від гірських пригод і неймовірних краєвидів, але з чіткими фото в пам’яті і твердим переконанням, що ми сюди неодмінно повернемося, відгукнувшись на Карпати, які до себе завжди кличуть.
Ірина ЛЬВОВ
На фото: хмельничани в таборі; дорогою на полонину на ЗІЛу; керівник нашої групи Віктор Капустян за приготуванням обіду