Раз уже марксист дав собі (чи комусь) обітницю в чомусь… не в коханні, як-то мовиться, до гробовової дошки (у цьому випадку чого вартий, скажімо, приклад одного полум’яного марксиста-ленінця-сталінця, який полишив напризволяще уже підтоптану власну дружину, матір, заради жони молодої і, певне ж, вродливішої, аніж та, яку послали йому небеса). Тож не про справи амурні йдеться, ні, а про впертість людську, одержимість. Перефразовуючи класика, скажемо: марксист что бик, втємяшится в башку какая блажь, колом єйо оттудова не виб’єш, упіраєтся, всяк на свойом стоіт. Правда, сьогоднішні марксисти — то такі вже носії марксистської ідеї, що…
Раз уже марксист дав собі (чи комусь) обітницю в чомусь… не в коханні, як-то мовиться, до гробовової дошки (у цьому випадку чого вартий, скажімо, приклад одного полум’яного марксиста-ленінця-сталінця, який полишив напризволяще уже підтоптану власну дружину, матір, заради жони молодої і, певне ж, вродливішої, аніж та, яку послали йому небеса). Тож не про справи амурні йдеться, ні, а про впертість людську, одержимість. Перефразовуючи класика, скажемо: марксист что бик, втємяшится в башку какая блажь, колом єйо оттудова не виб’єш, упіраєтся, всяк на свойом стоіт. Правда, сьогоднішні марксисти — то такі вже носії марксистської ідеї, що…
Але при слові “обітниця” у моїй свідомості спливає чомусь не так марксистський рай, як асоціація з Мойсеєм, єгипетським полоном для євреїв і чомусь… з притчею про двох ченців, старого та молодого, що верталися якогось дня в свою обитель.
Шлях їм перетинала ріка, яка через ненастанні дощі сильно розлилася. На березі самотньо стояла жінка, якій також треба було перебратися на протилежний берег, одначе вона не могла обійтися без сторонньої допомоги. А тим часом інша, цього разу релігійна обітниця, суворо-пресуворо забороняла ченцям доторкатися до жінок. Тож молодий монах, завваживши жінку, демонстративно відвернувся. А старий підійшов до неї, узяв на руки й переніс через річку.
Решту шляху ченці мовчали, а вже біля обителі молодий монах не втерпів: як ти, мовляв, міг доторкнутися жінки, ти ж давав обітницю! На що старий (дуже схожий у моїй уяві на отого радянського марксиста, неабиякого майстра по перенесенню жінок не тільки через водні перепони. — Г.Б.) спокійно відповів: “Дивно, я переніс її і залишив на березі річки, а ти ще й досі її несеш”.
Можливо, я ще повернуся до отої притчі, а поки що кваплюся сказати, що винахідливішого полеміста, ніж наш марксист, я в своїй доволі багатій журналістсько-політологічній практиці не зустрічав. Бо маю можливість, крім власних публікацій, ще й читати, бачити і слухати те, що пропагує сей чолов’яга в періодиці, на телебаченні, радіо і т.д. Хто б і про що тільки його не спитав, хоч би які каверзні питання задавав, хоч би як його переконував, що біле — це і є біле (приміром, біла стіна, білий папір, білий сніг тощо), наш марксист, оком не змигнувши, доведе будь-кому з інтерв’юерів, що стіна — червона, папір — червоний, а сніг — то вже такий червоний, що червонішого взагалі не буває в природі. І всі ж знають, що він бреше; і сам знає, що всі знають, що він бреше; і для себе він, зрештою, добре знає, що бреше, але… але вже нічого вдіяти не годен, не здатен побороти звичну словесну сверблячку, просто-таки дев’ятий вал власного натхнення.
Знає, що бреше, але… вірить у те, що сам рече! Вірить. Бо ж обіт-ницю давав. Ще й досі вірить у те, що, приміром, нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі. У те, що український народ безмежно вдячний партії за 1933-й, 1937-й роки, за колгоспи й комуни, за подароване радянською владою заможне життя селян, робітників, трудової інтелігенції. І т.д. і т.п. Він і сьогодні бреше, каже, що всі невдачі нині сущої влади продиктовані виключно ігноруванням думок, висловлених ним та його соратниками на численних сесіях парламенту, на сторінках преси, у виступах на радіо, телепередачах, на партійних мітингах тощо (“комуністи застерігали”, “комуністи попереджали”, “комуністи передбачали”, “ми, комуністи, знали, що саме так і буде, так воно й вийшло…”, та-та-та, ля-ля-ля, тру-ту-ту, ляп-ляп-ляп…). І ось така ляпанина триває з року в рік, цілими десятиліттями. То одеські старушенції під червоними стягами виступають проти вступу України до НАТО, то протестують ті ж таки бабусі супроти американських кораблів, що прибули до Одеси на заздалегідь заплановані спільні навчання з українським флотом, то чергове зборище за приєднання до Росії в тій же Одесі, Донецьку, Луганську, Харкові… Комуністи застерігали, комуністи передбачали, комуністи знали… Чи не тому знали, що самі планували ті події, що були їхніми натхненниками та організаторами?
Щодо того, що наш марксист — неабиякий полеміст. От, на вашу думку, читачу, як би він відповів на такі слова: “Якщо людина не знає мови народу, на землі якого проживає, то вона є або гостем, або найманцем, або ж окупантом”? Думаю, що він погодився б із цим твердженням. А коли б дізнався, що авторство цього висловлювання приписують самому Карлу Марксу? О, чи не тієї ж миті знаменитий полеміст заспівав би іншої: мовляв, необхідно, аби автор цього вислову враховував контекст часу, бо буває, що й найманці мають рацію, що не завжди їх можна називати окупантами, що не обов’язково мусять вони бути поліглотами і таке інше в такому ж дусі. Про всяк випадок. Аби не приписати висловлювання одного вождя про братній народ вождя іншого. Це, щоправда, лише припущення, насправді він цього не говорив.
А от Карл Маркс (639 UAH) писав так: “Життєві інтереси зроблять Великобританію найповажнішим і незламним противником Московщини та її загарбницьких планів. Можна припустити, що цю роздуту потвору спинять європейці, бо вона вже просунулася на шляху до світового панування… Московська політика — незмінна. Московські способи, тактика змінювалися і змінюватимуться, але провідна зірка московської політики — розбити світ і панувати в ньому — є і буде незмінною. Московський панславізм — це лише одна з форм московського загарбництва. Метою московського панславізму є не свобода та незалежність слов’янських народів, а знищення всього, що створила Європа за тисячу років своєї культурної праці. Московський ведмідь загарбуватиме доти, доки знає, що європейські звірі не здатні чинити опір. Московщина покладається не так на свою власну силу, як на боягузтво європейців. Вона залякує Європу і ставить їй якомога більші вимоги, щоб мати потім чим поступитися і тим показати свою поступливість, миролюбність” (К.Маrх “Merx Versus Russia”).
Як актуально, як пророчо! Ніби сьогодні написано! Цікаво, як би прокоментував ці слова наш знаменитий полеміст? І чи не мав рації російський мислитель Олександр Герцен, коли заявляв: “Мы не можем привыкнуть к этой страшной, кровавой, бесчеловечной, наглой на язык России, к этим мясникам в генеральских эполетах, к этим квартальным на университетских кафедрах. Ненависть, отвращение поселяет к себе эта Россия. От нее горишь тем разлагающим, отравляющим стыдом, который чувствует любящий сын, встречая пьяную мать свою, кутящую в публичном доме”?
То як би і на ці слова Маркса і Герцена відреагував наш хамелеон-полеміст? Мабуть, сказав би, що негоже так говорити про братній народ, про його славну історію, не варто ображати єдинокровних братів, які живуть у таких же злиднях, що й ми, українці.
І я б охоче йому повірив, як вірить він у власні міфи. Якби не одна телепрограма, продемонстрована на українському телебаченні. У тій програмі показували такі хороми в соснових лісах за київськими околицями! І ті хороми, ті палаци належать йому, невиправному полемісту, який страждає разом із бездомним робітничим класом та вбогим нашим селянством, чиї інтереси він, полеміст, захищає вже стільки років або й десятиліть у вкраїнському парламенті! І мимоволі подумалося, коли дивився оту телепрограму, що в його особі маємо справу не просто з підстаркуватим серцеїдом, не просто з примітивним альфонсом, котрого, як відомо, утримують жінки, а маємо справу з суб’єктом, який, навпаки, й сам готовий утримувати та переносити через будь-які водні чи суходольні перепони вродливих жінок (на здоров’я, як заведено казати в таких випадках!); маємо справу із суб’єктом, який звик за будь-якої влади насолоджуватися життям, зокрема в товаристві тих же жінок на концертах 95-го Кварталу, реготати з жартиків артистів над колишніми своїми соратниками Януковичем та Азаровим, і, нареготавшись досхочу, завтра знову приїхати до парламенту, демонстративно НЕ проголосувати за важливі закони, на всякий випадок повправлятися в красномовстві з парламентської трибуни, а ввечері знову податися в один із власних особняків. На веселе застілля (себто вечерю) і на праведний сон в обіймах вірної жони…
Генріх БРАНТ, м. Чернівці
Ілюстрація з сайту caricatura.ru