Займаючись пошуковою діяльністю у царині подільської минувшини, мав можливість знайомитись і вивчати матеріали з життя і творчості деяких подільських краєзнавців, причетних до збереження національної ідентичності, які цілком заслуговують називатися шістдесятниками. Усе почалося з засідань нашого кам’янецького історико-культурологічного Подільського Братства, на яких звучали знакові прізвища: Тамара Сис, Андрій Паравійчук, Людвіг Лясота, Сергій Шкурко…
Займаючись пошуковою діяльністю у царині подільської минувшини, мав можливість знайомитись і вивчати матеріали з життя і творчості деяких подільських краєзнавців, причетних до збереження національної ідентичності, які цілком заслуговують називатися шістдесятниками. Усе почалося з засідань нашого кам’янецького історико-культурологічного Подільського Братства, на яких звучали знакові прізвища: Тамара Сис, Андрій Паравійчук, Людвіг Лясота, Сергій Шкурко…
Декого з них я навіть знав особисто і мав можливість спілкуватися з ними. Про цих людей не писали газети, лише час від часу публікувалися, найбільше у місцевих виданнях, їх короткі, часто дуже рецензовані статті. Загалом для багатьох подолян і навіть кам’янчан (бо всі вони мешкали свого часу у Кам’янці-Подільському) ці справжні патріоти краю залишилися непоміченими. Їхні краєзнавчі здобутки не афішувались у радянські часи, а самі вони часто мали проблеми з тодішніми правохоронними органами через власні переконання. Їхні праці не публікувались, а залягали у безмовних теках, кіпами у різних архівах, бібліотеках чи приватних колекціях. На жаль, їх імена не зазвучали на пов-ний голос і в часи незалежності…
Чому так сталося? Відповідь не потрібно далеко шукати. Усі ці краєзнавці займалися діяльністю, яка не зовсім віталася колишньою радянською владою, а новій було не до них, коли їхнє життя вже догоряло, хоча дехто з них і дочекався вже не жданої, але такої бажаної української державності. Ці люди переважно народилися ще до Жовтневого перевороту, пройшли весь жах воєнних лихоліть, пережили післявоєнні негаразди. Дехто з них не дожив рік-два до проголошення нашої незалежності, а декому вже на схилі літ таки вдалося пожити у незалежній Україні.
До таких належала і харизматична Тамара Сис-Бистрицька, яка ще горіла яскравою зіркою українського краєзнавства, щоправда, не проплачуваного, не зашореного радянщиною, але відомого хіба що в патріотичних українських колах.
З її уст звучали легенди, приповідки, пісні, які дихали історією Поділля, її мова купалася в подільських діалектах, вправно пересипаними влучними жартами. Вона уособлювала невичерпну скарбницю словесної народної мудрості, на яку багатий Подільський край. Членам нашого братства дещо навіть вдалося записати й опублікувати з того, що знала Тамара Сис. Гірше з її повістями “Гайдамацька пісня” та “Князь Ярошинський”. Обидві до цього часу лежать у збірках приватних колекцій, припадаючи пилюкою. А “Гайдамацька пісня” ледь не стала для неї фатальною, бо хтось доніс про її існування до вух недрімаючого КДБ, через що Тамару Андріївну не оминули неприємності. Як вона потім розповідала, неодноразово якийсь офіцер з тих органів, про які тоді говорили пошепки, навідувався до її оселі і робив її різні напучування в руслі радянської дійсності.
Народившись 1913 року, вона пам’ятала часи революційних змагань УНР, навчалась у славнозвісній місцевій художньо-промисловій школі, чимало зробила для місцевого історичного музею. Була бажаною серед школярів і студентів, до яких приходила з лекціями, а як музейний працівник виступала гідом, популяризуючи старожитності Поділля, його героїку. Власне, гостре слово й стало на заваді її кар’єрного росту та публікацій творів.
Знайомство з доробком Андрія Паравійчука у мене відбулось 1990 року, коли хтось із братчиків приніс на чергове засідання машинопис його “Хронології…”, яка одразу ж стала предметом жвавого обговорення. Отож публікація цієї, без сумніву, цінної для кам’янчан праці у “Вісниках Подільського Братства” стала нашою справою честі та обов’язку.
Згодом було знайомство і з іншими його розвідками та працями. Зокрема, про Кам’янець-Подільську художньо-промислову школу, а найбільше про останнього її директора, розстріляного у Биківні як польського шпигуна й українського націоналіста, прибалтійця Володимира Гагенмейстера.
Лише завдяки значною мірою старанням Паравійчука відкрилася картинна галерея В’ячеслава Розвадовського — першого директора художньо-промислової школи, родичі цього українського демократа передали понад 100 художніх робіт. Андрій Паравійчук теж навчався свого часу у цій школі. Тому й не дивним виглядає його бажання будь-якою ціною влаштувати саме у місті над Смотричем картинну галерею з робіт Розвадовського, хоча, як свідчить листування, його родичі збиралися передати їх у московські музеї.
У радянські часи Андрій Паравійчук активно популяризує не зовсім угодних режиму науковців та митців — Ю.Сіцінського, В.Розвадовського, В.Гагенмейстера, О.Грена та інших, старається увіковічнити їхні імена своїми розвідками, галереями, дописами в газети й енциклопедії.
Безперечно, його найбільшою і до цього часу неопублікованою працею є “Бібліографічний показчик літератури і публікацій з історії Подільського краю” (1965 р.) Складається він із 272 сторінок машинописного тексту і містить перелік 2284 одиниць письмових джерел про Поділля з найдавніших часів і до 1964 року.
З наступним дослідником фольклору Поділля і великим колекціонером метеликів Людвігом Лясотою я познайомився у 1993 році, коли на його запрошення ми разом із Тамарою Сис та ще одним братчиком Славком Полятинчуком відвідали мальовниче село Кадиївці Кам’янець-Подільського району. Пан Людвіг тоді вже був важкохворим, говорив з перервами, його душив постійний кашель, але він надзвичайно зрадів нашому приїздові. Наше братство тоді отримало, за його заповітом, весь його безцінний архів фольклорних матеріалів, дбайливо укладених у папки з зав’язками. Серед цих матеріалів — його записи подільських та гуцульських діалектів і говорів, виписки з документів, записи пісень, розділи дисертації про Устима Кармалюка, легенди про цього народного героя з Поділля, записані з народних вуст.
Як розказував пан Людвіг, був час, коли він злякався, що українська мова зникне із загального вжитку й запанує російська, тому й почав збирати українські прислів’я, діалекти, пісні. Практично, майже нічого, окрім декількох десятків легенд із цього багатющого матеріалу, не було опубліковано. А роботу над дисертацією він закинув після того, як його науковий куратор скористався набутками Людвіга, видавши їх у публікаціях за свої власні.
Ще один шістдесятник — Сергій Шкурко був менш відомий кам’янецькій інтелігенції. З його матеріалами я познайомився у місцевому архіві, коли працював над мемуарами Ю.Сіцінського. Зазначу, що лише завдяки активній енергії Сергія Кириловича чимало нині збережено з меморіальної спадщини Ю.Сіцінського, бо він по крупинці збирав спогади про визначного дослідника Поділля, плануючи написати про вченого цілу монографію. Та знову з певних причин, ми розуміємо яких, ця робота не була доведена до логічного завершення, бо, незважаючи на хрущовську відлигу, Сіцінський як активний просвітянський діяч перебував під негласною забороною.
Вже потім у Шкурка була важлива зустріч із його сином Юрієм, завдяки йому архів Подільського Братства поповнився чудовою, до цього часу неопублікованою працею “Археологическая карта города Каменца-Подольского по материалам исследований 1952-1974 гг.”. Будучи інженером за фахом, Сергій Кирилович проводить неоціненну для нащадків роботу із фіксації археологічних знахідок Кам’янця-Подільського, а також через газети популяризує старожитності Поділля.
Обсяг газетної публікації не дозволяє більш детально висвітлити усе цікаве з життя і діяльності цих краєзнавців-подвижників, залишаю-ться недослідженими і їх особисті взаємини, та очевидним є те, що їх усіх, поза сумнівом, об’єднує любов до історії рідного краю, популяризації українських постатей і cтарожитностей Поділля та відсутність належного визнання у радянські часи. Популяризуючи нашу минувшину, усі вони самовіддано працювали над збереженням у народній пам’яті славних сторінок рідного краю. Тож пам’ятаймо цих справжніх подвижників!
Мирослав Мошак,
краєзнавець, громадський діяч