Либонь, немає зараз в Україні людини, яка б не розвалювала собі голову “клятими” запитаннями: що це таке коїться в унезалежненій Україні? Понад 20 років жили собі тишком-нишком, аж тут раптом наче всі показилися… Що буде завтра? І чим воно все взагалі закінчиться?..
Либонь, немає зараз в Україні людини, яка б не розвалювала собі голову “клятими” запитаннями: що це таке коїться в унезалежненій Україні? Понад 20 років жили собі тишком-нишком, аж тут раптом наче всі показилися… Що буде завтра? І чим воно все взагалі закінчиться?..
Якщо ми подивимось на суспільно-політичне життя лише як на суто людську суміш випадковостей і безладних рішень правителів-самодурів, то, ясна річ, нічого не втямимо. Однак, якщо пристати на думку, що суспільство рухається силою певних надлюдських (і непідвладних людям) закономірностей, то можна спробувати збагнути потаємну суть історичного поступу.
Сповідуючи другий підхід, я, починаючи ще з 1996 року, відкрив раз за разом деякі з таких закономірностей. І, спираючись на них, пропоную читачеві своє власне тлумачення нинішніх надлюдських процесів в Україні (зрозуміло, подаю лише голу схему, без усяких стомливих роз’яснень та деталей).
Отже, протягом останніх трьох десятків років людство переживає міжепохальний переворот, кульмінація якого має припасти на 2015 рік. Епіцентр перевороту міститься в “пупі Землі”, тобто в регіонах, котрі кільцем оточують Чорне море (і з-поміж них — Україна). Світоглядно-духовні засади нових епох завжди закладаються саме в “пупі”, зокрема в нашому Подніпров’ї. Отже, Україна має після 2015 року взяти активну участь у закладенні новоепохального світогляду. Але для цього їй необхідно стати самодостатньою, передусім звільнитися від духовної, політичної тощо влади Москви.
Самісінький розпал цього процесу, який геть ніяк не залежить ні від замірів Порошенка, ні від замірів Путіна, ні від замірів узагалі будь-якої людини, ми й спостерігаємо нині на власні очі (що й викликає таку нестямну лють і звірячу ненависть у наших ворогів).
Процес звільнення України від понад 350-літнього московського уярмлення має три періоди: 1) зав’язку; 2) кульмінацію; 3) розв’язку. Кожен період триває по 19 років (звісно, у мене є пояснення, чому саме стільки, однак про це — іншим разом). Отже, загалом — майже 60 років.
У першому періоді стара епоха (панування Москви) повинна була занепасти і послабити свій вплив на Україну, у другому Україна повинна була частково вивільнитися з “братніх московських обіймів” і скластися як повноцінна суспільно-політична формація, а в третьому — остаточно звільнитися від влади Москви (передусім духовної).
За моїми розрахунками, хронологічно процес звільнення України виглядає так: зав’язка — 1963-1982 роки; кульмінація — 1983-2002 роки; розв’язка — 2003-2022 роки.
Це — мої власні теорії. А як у реальному житті? У 1963 році Брєжнєва обрали секретарем ЦК КПРС, а наступного року — Генеральним секретарем. І в цих іпостасях він процарствував рівно 19 років, уклавшись 1982 року в труну і з величезним успіхом залишивши по собі геть знесилену і цілковито готову для загибелі “країну рад”.
Тепер про кульмінацію. Особливо слід наголосити, що кожен період має три етапи: 8+8+3 роки. На першому етапі стара епоха знесилюється, на другому — стара і нова епохи борються між собою (двовладдя, рівновага, співіснування епох), на третьому — нова епоха остаточно поборює стару.
Отже, згідно з моїми розрахунками кульмінаційний період звільнення України мав такі етапи: 1) 1983-1991 роки; 2) 1991-1999 роки; 3) 1999-2002 роки.
Тут, здається, навіть нема про що балакати: так-сяк переживши лютого Андропова і ніякого Черненка, горбачовської перебудови СРСР уже не витримав. І згідно із загробними настановами Брєжнєва сконав якраз у 1991 році, блискуче завершивши перший етап другого (кульмінаційного) періоду звільнення України. По суті, стара — комуністична — епоха в Україні завалилась. А на другому і третьому етапах вона, тобто Україна, склалася як самодостатня формація.
Однак чи можна було назвати її остаточно незалежною? Ні, бо вона духовно, ментально, навіть політично й надалі перебувала під п’ятóю Москви. І ось настав 2003 рік — початок фінального періоду звільнення України…
Але спочатку треба зауважити, що кожен восьмирічний етап ділиться навпіл, тобто має два підетапи по чотири роки кожен. У чому їх суть? Сенс того чи іншого етапу — заміна старої мікроепохи (старого якісного стану) новою мікроепохою (новим якісним станом). Так-от, на першому підетапі стара мікроепоха затято атакує нову, потім нова мікроепоха починає контратакувати, посередині етапу сили на якийсь час урівноважуються (класичне двовладдя епох), а на другому підетапі нова мікроепоха вже починає тіснити стару і врешті долає її. І так етап за етапом.
Як приклад: другий підетап першого етапу кульмінаційного періоду звільнення України — це 1987-1991 роки. Неважко побачити, що практично вся діяльність Горбачова вклалася саме в ці роки, коли він, бажаючи зберегти і посилити Союз, насправді блискуче завалив його у провалля невідворотного скону (ну, не знав він (і досі не знає), що над правителями тяжіють надлюдські закономірності, котрі попри всі вольові зусилля цих правителів скеровують їх у потрібному напрямку).
Ще приклад. Другий підетап другого етапу і третій етап кульмінаційного періоду звільнення України — це 1995-1999 і 1999-2002 роки. Саме вони становлять часи правління Кучми, під проводом якого, хотів він того чи ні, Україна склалася як формація. Разом із тим “багатовекторний” Кучма — це якнайтиповіше двовладдя епох: з одного боку, він безсумнівно будував Українську державу, а з іншого, як звикле, запихав її під московське ярмо. Остаточно здолати кучмівську мікроепоху повинен був уже третій період звільнення України, в якому ми всі оце зараз живемо.
Придивімось якнайпильніше до цього періоду (розв’язки усього зламного процесу). Підетапи його першого етапу — це 2003-2007 та 2007-2011 роки, а підетапи другого етапу — 2011-2015 та 2015-2019 роки.
Загалом же, як сказано вище, другий етап кожного періоду — це двовладдя епох, їх боротьба на рівних. У даному випадку це — 2011-2019 роки (прошу звернути на цей момент особливу увагу, він є для нас надзвичайно важливим!).
На першому етапі діяли Кучма і Ющенко. Створивши у другому періоді українську формацію, Кучма тепер з прогресивного перетворився на реакційного політика, бо волів і надалі утримувати своє творіння під лапою Москви. Так чи сяк, свідомо чи несвідомо, застарілу “багатовекторну” кучмівську мікроепоху дуже відчутно пошарпав укроцентричний Ющенко — діяч другого підетапу першого етапу. Хай би як до нього ставитись, але саме за його правління в Україні визначилися очевидний потяг до Заходу і моральний відхід від Москви.
Таким чином, за Ющенка вперше виникла реальна загроза психологічному та іншому пануванню Москви в Україні. Чи могла це Москва мовчки стерпіти? Ні, вона просто-таки повинна була розв’язати “останній і рішучий бій” за свої позиції в Україні. Тобто, піти на нас війною — своїми чи чужими руками.
Після ющенківського другого підетапу першого етапу наспіла черга другого етапу — часу прямої, аж до збройної боротьби епох, власне — їхнього двовладдя. Тож чи слід дивуватися, що саме на перший підетап другого етапу (2011-2015 роки) загалом припала діяльність ставленика Москви Януковича? Як і годиться, він ненавидів усе українське і чинив що тільки можна задля занепаду і загибелі всіх сфер життя України. Янукович — це напад на Україну з боку старої епохи (Москви), що прагнула реваншуватися через найманця.
Аж ось наспів переддень 2015 року — року початку другого підетапу другого етапу третього періоду визволення України і водночас року закінчення усієї загальнопланетарної епохи (яка тривала 1596 років, але не про це зараз мова). І Янукович, а разом із ним Партія регіонів, — впали, наче її й не було. І що ми бачимо? Тепер посередники уже не потрібні, і тепер Москва починає вже пряму, своїми руками, атаку на Україну. Атаку, яка зараз лише розпалюється і пік якої має припасти на 2015 рік.
Якщо виходити з моїх особистих висновків (а я в них вірю), ми зараз переживаємо самісінький фінал понад 350-літнього гноблення України Москвою. І не треба сподіватися, що війна в Донбасі скінчиться вже протягом найближчих кількох місяців. Ні, не скінчиться.
Чому? А тому, що нині ми перебуваємо якраз на верхівці, перевалі двох чотирирічних підетапів другого восьмирічного етапу завершального періоду визволення України. На першому підетапі тиснула Москва (спочатку — руками Януковича, тепер ось — своїми власними), нині спостерігається певна рівновага, а з початком другого підетапу, як показує з’ясована мною логіка міжепохальних переворотів, почне вже потроху тиснути Україна. І ця запекла боротьба конаючої старої (Москва) і нової української, що народжується, епох триватиме аж до кінця другого етапу, тобто до 2019 року.
Чим же усе скінчиться? Висловлю власну думку. У кінці другого етапу (2019 рік) ми повинні отримати перемогу, а на третьому етапі (2019-2022 роки) в Україні повинні бути добиті пережитки старої епохи (вплив Москви). У яких саме формах це відбуватиметься — не знаю, можу сказати тільки про генеральний принцип, який твердить: нічого зрештою у ворогів не вийде і ніхто нашу державу не зруйнує (хоч вона, звісно, і вийде з цієї війни з величезними втратами). Бо тут діють не якісь там забаганки агресорів, а надлюдські закономірності, згідно з якими Україна, повторюся, повинна стати остаточно самодостатньою і почати закладати новий планетарний світогляд. І, як бачимо, Москва своїми діями сама ж і відштовхує нас від себе і навертає в бік Заходу.
Ось таким є моє пророцтво. Чи так буде насправді? Поживемо — побачимо. Позаяк, хоч я й переконаний у своїх висновках, але ж, знаєте, для сумнівів завжди є місце…
Сергій Васильченко