Беззаперечна перемога на Міжнародному фестивалі мономистецтв “Відлуння-2014” заслуженого артиста України, актора, режисера і директора Хмельницького муніципального монотеатру “Кут” Володимира Смотрителя стала не лише знаковою подією на цьому мистецькому марафоні в Києві, а й символічною віхою у творчому житті актора. Він здобув Гран-прі цього престижного фестивалю за власний спектакль “Прокляті роки”, який у репертуарі “Кута” ще з 1993 року і, як бачимо, так потужно “вистрелив” саме нині. А наша розмова з паном Володимиром навколо цієї події відбулась одразу по приїзду актора зі столиці, коли у нього ще не ослабла гострота емоцій від участі у фестивалі, хоча торкнулися ми в ній і багатьох інших тем його творчого життя, можливо, для когось і не надто доречних на фоні більш звичних переможних реляцій з нагоди його чергового мистецького успіху. Але, мабуть, Володимир Смотритель не був би собою, якби не брав ініціативу і в такій розмові.
Беззаперечна перемога на Міжнародному фестивалі мономистецтв “Відлуння-2014” заслуженого артиста України, актора, режисера і директора Хмельницького муніципального монотеатру “Кут” Володимира Смотрителя стала не лише знаковою подією на цьому мистецькому марафоні в Києві, а й символічною віхою у творчому житті актора. Він здобув Гран-прі цього престижного фестивалю за власний спектакль “Прокляті роки”, який у репертуарі “Кута” ще з 1993 року і, як бачимо, так потужно “вистрелив” саме нині. А наша розмова з паном Володимиром навколо цієї події відбулась одразу по приїзду актора зі столиці, коли у нього ще не ослабла гострота емоцій від участі у фестивалі, хоча торкнулися ми в ній і багатьох інших тем його творчого життя, можливо, для когось і не надто доречних на фоні більш звичних переможних реляцій з нагоди його чергового мистецького успіху. Але, мабуть, Володимир Смотритель не був би собою, якби не брав ініціативу і в такій розмові.
— Ви запитуєте, чому саме на “Прокляті роки”, які створив ще у 1993-ому, була звернута увага журі фестивалю? — одразу запитанням на запитання відповів він. — Важко сказати, адже мистецький рівень моновистав, представлених на ньому з України та інших країн, був дуже високим. Видно, щось у нашій українській історії, яку я переграю на основі поезій вітчизняних репресованих поетів, усіх зачепило. Зрештою, цей спектакль “стріляє” по-своєму вже два десятки літ, хоча, зізнаюсь, остання його театральна версія дещо змінена й доповнена, в ньому з’явилося нове бачення сценографії, доповнено текст, змінився темпоритм самої вистави. У спектаклі з’явився й образ Шевченка, власне, його маловідома поезія “Чого мені так тяжко” також зазвучала по-новому.
А в Києві “Прокляті роки” свого часу вже викликали інтерес у глядачів. Зокрема, у 1994 році в Молодому театрі під час Конгресу українців світу, делегати якого прийшли на постановку і були приємно здивовані та захоплені тим, що в Україні на той час хтось ставить подібні спектаклі.
— З 13 моновистав, які нині є у вашому репертуарі, цей спектакль має особливий символічний статус. І взагалі, як він з’явився у вашому мистецькому досьє?
— Ця історія давня і доволі символічна у моєму акторсько-режисерському житті, адже над цим матеріалом почав працювати ще в часи пізньої перебудови, коли збирав зразки поезій репресованих поетів. Зрештою, спершу це була постановка у вигляді сценічної композиції за мотивами репресованих поетів, а згодом з’явився окремий спектакль, в якому я був і актором, і режисером-постановником, і автором аж до майстра сцени. Скажу більше, навіть якщо це для когось звучатиме надто пафосно: я граю цей спектакль, ніби п’ючи чисту джерельну воду, що пульсує з глибин нашого національного самовідчуття. Це, якщо хочете, моя сповідь — відверта, щира перед самим собою. Такі п’єси неможливо ставити на потік, тож повертаюся до неї у час відповідних суспільних подій, ставлю її раза два на рік у ті дні, коли ми вшановуємо пам’ять жертв політичних репресій, Голодомору. Дуже актуально ця вистава звучала у репертуарі “Кута” під час Помаранчевої революції, а нещодавно і в дні Революції гідності. Переконаний, що і сьогодні, коли Україна протистоїть агресії Росії, одкровення поезії Шевченка, Стуса, Плужника та інших наших видатних українців змушують задумуватися над тим, чим для нас усіх є Україна.
— До речі, більшість спектаклів вашого репертуару патріотичні за своєю тематикою. Тож принагідно хотілося б дізнатися ваше бачення з приводу того, як використовує наша освітянська галузь якраз ці виховні можливості театру у своїй повсякденній роботі. Знаю, що вам важко коментувати подібні запитання, та все ж.
— Справді, це доволі болюча тема, як, загалом, проблема глядача в сучасному театрі. Та коли кажемо про освітянську галузь нашого міста, то тут уже є питання до її керівників, які, мабуть, просто не розуміють або не хочуть усвідомлювати, який патріотично-виховний заряд має подібний репертуар. Зрозуміло, що з ним мають знайомитися насамперед старшокласники, самі педагоги, проте, мені здається, що там подібна проблематика нікого не цікавить, адже з приводу постановки цих спектаклів, скажімо, для цільової освітянської аудиторії, до мене не звертався ще жоден директор школи чи чиновник з управління освіти. Не мені вам говорити, як сприймають мене і монотеатр “Кут” деякі депутати міськради та її посадовці, які, що найгірше, не бувають на наших спектаклях.
— То, можливо, нині, коли ви вчергове підтвердили свій мистецький статус на міжнародному фестивалі “Відлуння”, що входить у десятку кращих за моніторингом ЮНЕСКО, щось зміниться?
— Сумніваюся, хоч не можу себе знову потішити тим, що в такий спосіб мені вчергове доводиться спростовувати хибність істини про те, що немає пророків у своїй батьківщині. Та, зрозуміло, не це основне, адже радий з того, що нам вдається спростовувати й не менш сталі, але, як на мене, хибні стереотипи щодо периферійності театрального життя у таких містах, як наше.
— Не секрет, що фестиваль “Відлуння” практично п’ять років проходив у нашому місті саме завдяки вашим старанням, коли ви запросили якраз з цих міркувань його фундатора Ніну Мазур до Хмельницького.
— Це правда, але одразу зазначу: цей факт жодного стосунку до цьогорічного мого успіху не має, бо нагадаю, крім українських монотеатрів, там були потужні конкуренти з Ізраїлю, Молдови, Греції, Франції, Швеції. До речі, чотири країни через ситуацію в Україні не приїхали на фестиваль.
Справді, горджуся тим, що з 16 фестивалів “Відлуння” п’ять проходили в нашому місті. І як тут не згадати наших постійних спонсорів, великих поціновувачів театру з Хмельницького. Найперше, всі ці роки з нами була міська влада в особі міського голови Сергія Мельника, серед перших наших спонсорів — гендиректор “Хмельницькобленерго” Олександр Шпак та світлої пам’яті гендиректор “Хмельницькгазу” Михайло Корнєєв… Цей фестиваль за своїм статусом лише на половину фінансується державою через Мінкультури, а решту видатків шукають його організатори.
Тож, розмірковуючи вже без зайвих емоцій на ці теми, переконуюсь, що наше місто і далі спроможне творити подібні мистецькі явища, якщо, звичайно, цього дуже захочуть усі, для кого такий вияв здорового престижу щось важить.
Розмовляв Б.Демків