Відбулося засідання комітету обласної премії імені Дмитра Прилюка “За кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики”. Цьогорічним лауреатом цієї престижної премії став журналіст, редактор газети “Проскурів” Богдан Теленько за серію документальних нарисів “Зі щоденника Соловецької прощі”, які побачили світ на сторінках нашої газети у серпні-грудні минулого року, а нещодавно вийшли у кам’янецькому видавництві “Медобори-2006” окремою книжкою під назвою “Соловецький лабіринт”.
Відбулося засідання комітету обласної премії імені Дмитра Прилюка “За кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики”. Цьогорічним лауреатом цієї престижної премії став журналіст, редактор газети “Проскурів” Богдан Теленько за серію документальних нарисів “Зі щоденника Соловецької прощі”, які побачили світ на сторінках нашої газети у серпні-грудні минулого року, а нещодавно вийшли у кам’янецькому видавництві “Медобори-2006” окремою книжкою під назвою “Соловецький лабіринт”.
— Чим для вас є ця премія? — таким було наше перше запитання до нового лауреата.
— Попри свій скепсис до подібних мирських спокус, ця премія для мене важить дуже багато, — зізнався Богдан Теленько. — І якраз через те, що носить ім’я відомого українського публіциста, письменника, науковця Дмитра Прилюка, який, скажу про це публічно вперше, відіграв велику роль і в моєму особистому житті. Зрозуміло, подробиці історії опанування мною журналістської освіти — це окрема тема, але після Київського ін’язу, з якого мені довелося піти, зробивши для себе невеличку “відпустку” на будовах Тюменщини, зокрема в Ханти-Мансійську, саме Дмитро Михайлович, а ніхто інший, подав мені руку допомоги і взяв одразу на другий курс факультету журналістики тоді ще Київського держ-університету ім. Т.Г.Шевченка, де він був деканом. Таке міг зробити тільки Прилюк, для якого завжди найбільше важили власна оцінка та погляд на людей, хоч, за логікою тих часів, мені навчання там не світило. Звичайно ж, тоді у мене був уже невеличкий бонус — пропрацював кореспондентом сільгоспвідділу Деражнянської районки, звідки він родом, але знаю, що Прилюк вирішував подібні справи за тільки йому відомою мотивацією. Справді, горджуся тим, що слухав його лекції, йому особисто складав іспити, був з ним близько знайомим.
А ще скажу вам, можливо, парадоксальну річ про те, що мені думається, ініціатори цієї премії з моєї Деражнянщини, мабуть, до кінця не усвідомлювали величини творчої публіцистичної, прозової та наукової спадщини Дмитра Прилюка, бо, здається, більше фокусували увагу на його приналежності до найвищих ешелонів компартійної преси. Нам, його учням, відомий інший Прилюк, якого й досі не знає наш край. До речі, першим лауреатом премії імені Д.Прилюка став мій однокурсник Олексій Тимощук, який написав унікальне історико-документальне дослідження про Пересопницьке Євангеліє, що вийшло окремою книгою.
Говорячи про Дмитра Михайловича, я бачу в ньому насамперед патріота рідної землі, україноцентриста, що підтверджують його прозові, публіцистичні, наукові твори, і, найперше, те, що було написане ним у шухляду і вийшло лише у роки горбачовської перебудови, зокрема, роман “Роки неспокійного сонця”, де він нищівно засуджував культ Сталіна. Взагалі ж, тема відкриття по-новому постаті Дмитра Прилюка та його значення у творенні нової української журналістики, так, так, часів незалежності, як це не видається парадоксальним, вважаю, є дуже актуальною. Зрештою, премія його імені в певному сенсі це зробить, хоч і потребує подальшої популяризації на всіх рівнях і аж ніяк не має перетворитися на якийсь прокомуністичний ремейк, як би цього декому не хотілося. Повірте, як публіцист, письменник, редактор, науковець, педагог, просто як людина, Дмитро Прилюк ще за своє життя вивишувався незмірно над подібними стереотипами, створивши на базі КНУ ім. Т.Г.Шевченка унікальну журналістську школу, зокрема, й кафедру журналістської майстерності, яку очолив після того, як пішов з посади декана, набутки якої ефективно працюють і в незалежній Україні.
— Як розпорядитеся премією?
— Звичайно ж, тут ідеться більше про моральне заохочення, але навіть ці невеличкі кошти планую спрямувати на свій новий проект — книгу “Соловецький мартиролог Поділля”, де хочу вмістити архівні матеріали, які вивіз торік з Карелії завдяки російському пошуковцю Юрію Дмитрієву. Це будуть короткі довідкові справи з архівів російського ФСБ на основі матеріалів ГПУ-НКВС про тих подолян, які загинули у системі комуністичних концтаборів СЛОНа (Соловецького табору особливого призначення (назначения), найперше на будівництві “Біломорканалу”. Планую вмістити у цьому виданні, до випуску якого вже зголосилося кам’янецьке видавництво “Медобори-2006”, справи цих мучеників з Хмельницької та Вінницької областей. Зрозуміло, що скромний грошовий еквівалент премії є лише початком збору коштів на це видання, тож знову доведеться ходити з “шапкою” до небайдужих до цієї проблематики підприємців, та не сумніваюся, що “Соловецький мартиролог Поділля” обов’язково з’явиться всупереч будь-якій політичній кон’юнктурі і ми відкриємо для себе ще одну трагічну сторінку вітчизняної історії в конкретних іменах і фактах. А ще разом з однодумцями нині міркуємо, як розпорядитися цим архівом, який містить справи репресованих у системі комуністичних концтаборів СЛОН з усієї України та колишнього СРСР загалом.
— Але у нашій українській хаті нині неабияка економічна й духовна скрута. Де шукати партнерів-меценатів для подібних проектів?
— Будемо вважати, що комітет премії імені Д.Прилюка своїм рішенням щодо цьогорічного мого лауреатства вже свій внесок зробив. А ще мій досвід показує, що якраз такі видавничі й науково-дослідницькі проекти завжди знаходять своїх прихильників. З духовною скрутою складніше боротися, але тут також не все так погано у нашому домі, а подібні дослідження, як на мене, реально оздоровлюють наше ще досі доволі глибоко, як каже відомий дисидент Левко Лук’яненко, “забамбурене” комуністичними історичними стереотипами суспільство. У подібних архівних даних зі справ репресованих подолян, які містили архіви ГПУ-НКВС, насправді можна знайти шокуючі факти, що можуть достукатися до душі будь-якої людини, якщо, звичайно, така духовна субстанція у неї існує, бо там тільки факти і нічого, крім фактів. А ще, можливо, щось з цих архівних справ вдасться бодай в ознайомлювальному форматі вмістити в “Проскурові”…
Наш кор.
На фото: Сандармоський меморіал “Убієнним синам України”
Фото І.КОЗЕЛЬСЬКОГО