Зізнаюся, нинішні позачергові президентські вибори стали для мене особисто ще одним відкриттям “загадкової” української душі. Здавалося б, ну, що може після Революції гідності змусити нас із вами діяти всупереч власним переконанням? Та виявляється, що важелів впливу на багатьох, навіть нібито самодостатніх людей нині залишається більш, ніж доволі, а якщо вони ще при владних посадах, то й поготів.
Зізнаюся, нинішні позачергові президентські вибори стали для мене особисто ще одним відкриттям “загадкової” української душі. Здавалося б, ну, що може після Революції гідності змусити нас із вами діяти всупереч власним переконанням? Та виявляється, що важелів впливу на багатьох, навіть нібито самодостатніх людей нині залишається більш, ніж доволі, а якщо вони ще при владних посадах, то й поготів. Самому мені трохи легше через те, що, скажімо, передвиборна боротьба між очевидними фаворитами цих перегонів не зачіпає моїх політичних переконань настільки, щоб я особисто нею надто переймався, хоч мене не може не дивувати, як люди нібито з певних партійних середовищ здають відверто вчорашніх своїх політичних лідерів, політично мімікрують, приспособлюються заздалегідь до ймовірних змін у владній кон’юнктурі. Благо, що доведеться нам із вами вибирати, швидше за все, в другому турі з двох проукраїнських кандидатів, до яких у мене персонально є багато питань, хоч обов’язково таки голосуватиму за одного з них, бо, як мовиться, нема на те ради, адже нашій країні потрібен легітимний президент. Ну, а щодо оцінок їх “гріховності”, то, як відомо, святих серед нас можна знайти хіба що на небі. А от тих, хто належить до певної політичної сили і заразом працює проти свого кандидата, не зрозумію ніколи, бо не бачу жодної переконливої мотивації у таких їх діях, окрім якихось особистих вигод.
На наше щастя, нинішня суспільно-політична ситуація в країні ставить перед нами набагато більше викликів, аніж вибори глави держави. Адже йдеться про перезавантаження усієї системи влади, яка повинна позбутися заразом і всіх залишків згаданого мною приспособленства. Тож, можливо, вже по наївності своїй я не можу зрозуміти, як, скажімо, в нашому місті, міська рада та влада якого не просто підтримали, а були на вістрі революційних процесів, досі не зуміли провести власних люстраційних процедур до тих посадовців, які, щонайменше, не дотримались у той драматичний період своїх функціональних зобов’язань, не кажучи вже про якісь моральні принципи, коли всупереч рішенням перших осіб міста, міськради чітко виконували накази з коридорів колишньої обладміністрації по саботажу Євромайдану. Зрозуміло, таке всепрощенство є не найгіршою характеристикою нашої влади, але здається, це не той випадок, коли можна демонструвати подібні риси, адже йдеться про конкретних людей, які її відверто досі дискредитують. До речі, про це вже, щоправда, доволі делікатно, мені доводилося писати, але якихось результатів від подібних зауважень у наших владних коридорах досі не видно. І, мабуть, не проблема тут у тому, що подібна псевдотолерантність бумерангом б’є по авторитету самої міської влади, яка попри всі претензії до неї цього таки не заслуговує, не біда, що дістається тут і певній політичній силі, але вочевидь подібною позицією наноситься шкода ідеалам Революції гідності, як би пафосно ця думка для когось не звучала.
Розумію, що подібні мої роздуми напередодні дня виборів, на фоні патетичних заяв багатьох кандидатів у президенти для когось видадуться, так би мовити, не по темі, але даруйте, шановні, після Євромайдану ми мали б усі подорослішати у своїх громадянських чеснотах, принаймні у захисті моральних цінностей Майдану, аби не зраджувати Україну в собі…