Знаєте, шановні читачі, особисто я нині гублюся в своїх висновках, найперше, щодо результатів виборчої кампанії Президента України, адже розумію, що 25 травня вона не завершиться. В умовах реальної або, як її ще називають, гібридної війни з Росією, як на мене, подібні вибори — це велика розкіш для України, але чого не зробиш для легітимізації нашої влади в очах світу.
Знаєте, шановні читачі, особисто я нині гублюся в своїх висновках, найперше, щодо результатів виборчої кампанії Президента України, адже розумію, що 25 травня вона не завершиться. В умовах реальної або, як її ще називають, гібридної війни з Росією, як на мене, подібні вибори — це велика розкіш для України, але чого не зробиш для легітимізації нашої влади в очах світу. А ще це, якщо хочете, історичний ремейк подій, які наш народ переживав на початку Української національної революції 1917-1920 років, коли тодішня українська політеліта не зуміла між собою домовитися. Пригадуєте, як Володимир Винниченко та Михайло Грушевський ратували за розпуск української армії, а точніше українізованих частин армії царської Росії, які прагнули стати на захист Центральної Ради, як гетьман Павло Скоропадський заявив про автономію України у складі Росії та інші епізоди драматичної і загалом трагічної історії рідного народу в кривавому ХХ столітті. Звичайно ж, можна тут згадати і протистояння у націоналістичному таборі між ОУН мельниківців і революційною ОУН бандерівців, і багато інших історичних фактів, зокрема драматичну історію Карпатської України та відновлення української держави з приходом нацистів на нашу землю…
І ось нині, на 23-му році новітньої незалежності, перед нами стоїть не менш важливий історичний виклик, який у ці дні чомусь сфокусувався лише на президентських виборах, від фаворитів яких, за твердженням багатьох політтехнологів, нібито залежить, не більше не менше, а доля України. Думаю, що політтехнологи цих кандидатів явно лукавлять, адже сценарій розвитку подій в Україні після повалення режиму Януковича, на мій погляд, лежить у дещо іншій площині, аніж наш вибір, скажімо, між Тимошенко та Порошенком чи іншим кандидатом на президентську булаву, хоча, звичайно, від того, хто візьме в руки цю булаву, багато залежить. Тут мене особисто насторожує лише те, що більшість претендентів не надто адекватно оцінюють свої можливості на посту глави держави, розкидаючись відверто популістськими обіцянками, які нині, у постмайданній Україні, даруйте, не сприймаються на віру.
Навіть більше скажу: маю великі сумніви з приводу того, за кого віддати свій голос на цих виборах, бо до останнього сподівався, що в кандидатів у президенти від державницьких середовищ, скажімо, у тих же Порошенка, Тимошенко, Тягнибока, Гриценка, Богомолець, Яроша, навіть Ляшка, вистачить політичної волі домовитися щодо об’єднання навколо однієї кандидатури, що дозволило б провести ці вибори справді в один тур. Та, на жаль, наш політикум не дозрів до такого цілком логічного, на мій погляд, рішення. І вже відома приказка: там, де два українці — три гетьмани, ніби повторюється у нових історичних умовах лише з єдиною похибкою на надзвичайні обставини, пов’язані з неоголошеною нам війною Росії та її владної кліки в Кремлі, де ніби знову, як і в інші історичні епохи, пишеться сценарій розвитку подій в Україні, що нічого доброго нам усім не обіцяє.
Скажете, що надто песимістичною є подібна оцінка суспільно-політичної ситуації в країні, і матимете рацію. Проте якраз з усвідомленням цих викликів, на мій погляд, ми маємо йти і на вибори президента, давати оцінку всьому, що відбувається навколо нас, якщо, звісно, усвідомлюємо себе справжніми громадянами власної держави. Треба вже навчитися робити усвідомлений вибір.