Вперше в житті я був безсилий… Я не знав ЩО (!) робити…
Вперше в житті я був безсилий… Я не знав ЩО (!) робити…
Переді мною стояв молодий чоловік у спортивному костюмі та кросівках, худенький, середнього зросту. Він нервово курив цигарку і задихався від люті. Підборіддя трусилося, сонна артерія надулася і мені так хотілося різким точковим ударом відключити потік лайна, що виливався з прокуреного рота молодика. Відключити тим завченим ударом, що відпрацьовував під керівництвом інструктора з рукопашного бою прапорщика Карп’юка перед відправкою до Афганістану. Тим ударом, який постійно розставляв акценти перед мерзотниками і заставляв їх каятись після приходу до тями…
Молодик верещав, що його вже все дістало, а особливо інваліди, котрі “дістали його по життю”…
А я якраз і є одним із тих “гвалтівників” молодого чоловіка, бо осмілився взяти квиток на маршрутний автобус Нетішин-Хмельницький (Фольксваген ВХ 4339 АК) в касі Шепетівського автовокзалу, а не в нього особисто.
Автобус був порожній, адже в неділю ввечері є мало охочих кудись їхати. Я теж їхав не з туристичного вояжу. Їхав з чергового лікування, яке проходжу двічі на рік після отриманих поранень та контузій у далекому 1982 році на землі Афганістану, саме в той рік, коли світ побачив хлопчик, що не пустив мене до автобуса, блокувавши, разом з двома підвипившими пасажирами, “блядського інваліда”.
Хлопчик ганебно втік. Втік, не зайшовши до диспетчирської, аби на моє прохання з’ясувати, навіщо касир продала мені пільговий квиток на його маршрут.
…Я стояв безсилий. Вперше. Вперше в своєму житті і згадував, що цей рік оголошено роком учасника бойових дій…
Валерій КУЛІКОВСЬКИЙ