Справді, коли, як не сьогодні, настав в історії нашої новітньої державності період, який можна без будь-яких умовностей назвати часом істини? Адже, що гріха таїти, ми всі свої 23 роки незалежності частенько лише повторювали як заспокійливу мантру твердження, що здобули свою державність безкровно, переконуючи радше себе самих, що крові за Україну у різні епохи було пролито безміру.
Справді, коли, як не сьогодні, настав в історії нашої новітньої державності період, який можна без будь-яких умовностей назвати часом істини? Адже, що гріха таїти, ми всі свої 23 роки незалежності частенько лише повторювали як заспокійливу мантру твердження, що здобули свою державність безкровно, переконуючи радше себе самих, що крові за Україну у різні епохи було пролито безміру. Можливо, ми думали, що Той, хто над нами, зачислить жертви наших предків на наш рахунок і вони стануть тим жертвоприношенням на олтарі нашої незалежності, який вбереже нас від подібних трагедій та випробувань. Напевно, так і було б, якби ми вміли виконувати Його волю і докладали своїх зусиль для зміцнення власної державності, якраз з огляду на ті драматичні історичні уроки, які випали на долю рідного народу, насамперед у кривавому ХХ столітті.
“Якби ми вчились так, як треба”, — пригадується класичний вислів з цього приводу, який, власне, і відповідає тому історичному завданню, що постало вже нині з новою силою, коли в Україні перемогла Революція гідності, уроки якої вимагають від нас згадати, бодай, усі свої помилки за весь період нашої незалежності, які призвели до нинішнього драматичного розвитку подій у країні. Складність суспільно-політичної та морально-духовної кризи, яка постала перед усіма нами, пов’язана, найперше, з тим, що вирішувати її нам доводиться в умовах справжньої агресії “братнього” російського народу, нинішня керівна кліка якого відверто прагне до знищення нашої державності. І це у той час, коли багато хто в нашій країні ще вірить у братні помисли Кремля, вважаючи, що окупація росіянами Криму, їх провокації та підтримка сепаратизму на сході та півдні України — це якесь історичне непорозуміння, а не ще одне переконливе свідчення імперських зазіхань Москви щодо нашого народу, які незмінно демонструє вона впродовж багатьох століть. Зрозуміло, що багатьом із нас, вихованим у дусі совкового інтернаціоналізму, з такими очевидними фактами важко погодитися, як і змінити власні стереотипи сприйняття росіян як братнього народу, що нині одурманений у своїй більшості антиукраїнською пропагандою режиму Путіна, який веде свою країну у цивілізаційну безвихідь, прагнучи силою заштовхати туди і нас з вами. Але все це, так би мовити, теоретичні узагальнення, а нам з вами нині слід заразом вирішувати цілком реальні проблеми, які буквально кричать про себе на кожному кроці.
Звичайно ж, перш за все слід оговтати сепаратизм у країні, коріння якого, як на мене, має під собою не лише об’єктивні, а й суб’єктивні причини, пов’язані насамперед з початком реальної боротьби нової влади з впливом на ці антиукраїнські процеси у цих краях відомих олігархічних кланів. Маємо дати реальний бій корупції, що стала вселенським злом, яке проникло в усі закутки нашого державного механізму, цьому повинні посприяти насамперед принципові люстраційні процеси в країні.
Словом, завдань тут доволі багато, проте якраз нині першочерговим питанням порядку денного в суспільстві, як на мене, стоїть завдання відмови провідних політиків-державників, які вирішили взяти участь у позачергових президентських виборах, на користь того з них, хто має найбільший рейтинг серед виборців, зрозуміло, з умовою, яка має бути публічно озвучена, хто з них і які державні посади завтра обійме. Якщо Петро Порошенко якраз і є таким кандидатом, то Юлія Тимошенко стає прем’єром і навпаки, а відповідно Олег Тягнибок очолить невдовзі, до прикладу, Верховну Раду чи РНБО і так далі за цим принципом. Адже нинішні, навіть супердемократичні президентські вибори в умовах фактичної війни з Росією, нестабільної суспільно-політичної ситуації, яка загрожує вийти з-під конт-ролю, — це, даруйте, як бенкет під час чуми. Саме за такий вихід вже з цього суспільного глухого кута нині висловлюється багато свідомих громадян, для яких ідеали Майдану та Революції гідності не є порожнім звуком. Це, зрештою, і є для цих політиків виявом усвідомлення часу істини, як, врешті-решт, і для нас усіх…