Кадри з порятунком пораненого хмельничанина В’ячеслава Заречнюка на вулиці Інститутській 20 лютого у столиці облетіли чи не весь світ. Підстреленого у стегно чоловіка побратими-майданцівці тягли під кулями снайперів. Як вдалося врятуватися, що привело його на Майдан і чи завершилася Революція гідності для українців — про це та інші деталі свого майданного життя В’ячеслав розповів нашому кореспонденту.
Кадри з порятунком пораненого хмельничанина В’ячеслава Заречнюка на вулиці Інститутській 20 лютого у столиці облетіли чи не весь світ. Підстреленого у стегно чоловіка побратими-майданцівці тягли під кулями снайперів. Як вдалося врятуватися, що привело його на Майдан і чи завершилася Революція гідності для українців — про це та інші деталі свого майданного життя В’ячеслав розповів нашому кореспонденту.
— Що привело вас, В’ячеславе, на столичний Майдан?
— Найперше, мені не байдужа доля моєї країни. Слідкуючи за тим, що влада чинить з власним народом, усвідомлював, що люди довго таке не терпітимуть, проте чомусь був переконаний, що почнеться діяльний спротив із Західної України, наприклад, зі Львова. А тут — столиця, яка буквально вибухнула активною хвилею невдоволення, рішучості!
Ці події різко змінили моє життя. Я не належу до жодної політичної партії, за професією — адвокат, маю власну справу, вважаю себе успішним бізнесменом. Захоплююсь парашутним і гірськолижним спортом, люблю подорожувати, рибалити, збирати гриби та ягоди. Такі мої захоплення розділяють дружина Надія та старший 16-річний син. Молодшому ж синочку 2,5 року. Мій батько, світла йому пам’ять, не сумніваюсь, з першого дня був би на Майдані. Він завжди був активним, певно, передався дідів характер. А дід був одним із двох українських депутатів польського сейму, за що із приходом радянської влади висланий у Сибір. Відтак батько в 14 років залишився сиротою.
— Ви підтримували Майдан з перших днів?
— Щовихідних ходив на Майдан у Хмельницькому, друзі навіть записались у місцеву самооборону. За новинами постійно слідкував з телебачення, Інтернету. Події хвилювали, бентежили, піднімали патріотичний дух, збурювали думки, підштовхували до активної боротьби. Після прийняття горезвісних законів 16 січня я розумів, що це даремні потуги влади: чим більше тиснути на народ, тим сильнішою, масовішою й активнішою буде відсіч. Ще тоді сказав дружині, що, крім допомоги місцевому Майдану, я нічого не зробив, тому буде соромно дивитися в очі дітям. Тож як тільки почнеться збройне протистояння, а що воно почнеться — не сумнівався, буду на київських барикадах.
Рішення остаточно визріло в ніч з 18 на 19 лютого, після перших масових смертей майданівців. До другої години ночі дивився по телевізору, як розвиваються події. А на ранок замовив квиток на потяг і почав збиратися. Друзі переконували мене, що сьогодні їхати не варто, що вирушимо всі разом 20 лютого. Вони мали рацію: ліпше їхати гуртом, але мене вже було не переконати. Знаючи, що на столичному Майдані є хмельничани, усвідомлював, що буду не сам. Навантажився великою кількістю продуктів, захопив свого парашутного шолома, придбав захисне спорядження, знаючи, що потрібно у випадку застосування світло-шумових гранат. 
— Підготовка солідна. Ви, певно, служили в армії?
— Служив у десантних військах спецпризначення у Білорусі. До речі, наш командир частини Володимир Бородач нині в опозиції до влади Лукашенка. З таким командиром можна було йти на будь-яке завдання.
— Повернімося до Майдану…
— Так, 19 лютого я приїхав у Київ. У місті не помітив особливої тривоги чи загрози чогось страшного. Лише, власне, на Майдані, відчувалась інша атмосфера. Перше, що вразило, — три круті позашляховики, з дорогих салонів яких вивантажували старі брудні шини. Спершу я не зміг знайти намет хмельничан, бо його змели й спалили під час штурму спецпризначенці. Земляків я знайшов у КМДА, де записався у хмельницьку сотню, отримав інструмент і поради. Відчував тут те, чого не усвідомиш з екрана телевізора. Це — майданівський дух, дух самовідданості, сміливості, патріотизму, жертовності, переконаності у справі, яку відстоюють. Ця атмосфера робить революцію у власній свідомості, перероджує людину за короткий час.
У столиці я маю друзів по парашутному спорту, ми з ними патрулювали відведену територію до третьої ночі: носили і складали бруківку, шини…
Окремо хочу підкреслити самовідданість киян. Особливо щодо забезпечення майданівців продуктами. Про це розповідали з телеекранів, але несподіванкою для мене стало те, що кияни, навіть учасники протесту, не харчувалися на Майдані, щоб “не об’їдати людей”, хоч їжі вистачило б, проте вони не дозволяли собі навіть випити чаю чи кави.
…20 лютого о шостій ранку, коли відпочивав у КМДА, хтось крикнув: “Розпочався штурм!”. В одну мить усі, як один, — і старші, й молодші — одразу були на ногах, побігли на барикади. Потім з’ясувалося, що то була чергова провокація. Але ми справді були готові до всього, тому про всяк випадок почали палити шини. З обох боків барикад не проявлялося особливої активності, хоча часом і ми провокували її, аби дізнатися розстановку сил. Десь об 11.00 почулися часті постріли бойовими набоями і я побачив, що з боку Жовтневого палацу почали масово виносити поранених і вбитих. Незважаючи на це, протестувальники групами стали пробиратися в район Жовтневого, звідки почав відступати “Беркут”. Як мені тоді здавалось, все відбувалося стихійно. Людьми ніхто не керував, а з боку силовиків це був план виманити майданівців з-під захисту барикад. Я також кинувся вгору по Інститутській, хоча багато хто й розумів, що там смертельна небезпека, і намагався попередити інших. Там відбувалося щось страшне: люди гинули, їх розстрілювали снайпери невідомо звідки. Хлопці групами по восьмеро-десятеро просувалися, прикриваючись щитами, аби забрати тих, хто там лежав, намагаючись винести їх із зони обстрілу, але самі ж гинули, отримували поранення. Ці групи — так звана черепашка — багатьом врятували життя, зокрема й мені. У тій страшній ситуації люди не запанікували, не кинулися врозтіч, а кожен чітко виконував свою роль. Донині в мене перед очима той людський мурашник, де діяли не писані, проте чіткі правила поведінки: винести людей і доставити їх униз, де працювали медики.
Пробираючись Інститутською вгору, я підібрав два щити — бойовий і саморобний. Та це мені не допомогло: кулі, випущені зі снайперської гвинтівки, легко пробивали такий захист. Кадри, на яких мене поранили і виносили, згодом побачив увесь світ, адже цей епізод неодноразово прокручували багато телеканалів.
— Яке у вас поранення?
— Куля потрапила у верхню частину стегна, роздробивши кістку, вийшла з іншого боку.
— Як медики вас рятували?
— У місці збору поранених зробили знеболювальний укол і залишили лежати, адже були важчі хворі — із ураженнями внутрішніх органів, яких терміново треба було оперувати. Але потім хтось із лікарів побачив піді мною червону калюжу, мене вивезли, аби не помер від втрати крові. Так я опинився у міській клінічній лікарні №12 ім. В.Підвисоцького, спочатку реанімаційне відділення, потім — у палату. Вразило ставлення персоналу і незнайомих киян, які приходили нас провідувати, забезпечуючи усім — ліками, харчами, спорядженням, цілодобовим доглядом.
— А в лікарні через тодішню ситуацію бути не боялися?
— Всі боялися. Але завідувач реанімаційним віддаленням нас заспокоював, що не віддадуть поранених міліції, а при загрозі всіх переведуть у реанімацію і заблокують відділення. Все ж поранені, хто міг, намагалися вирватися подалі з київських лікарень.
Я теж зателефонував усім, кому міг. І далі все закрутилося… Через добу у мене вже був закордонний паспорт, інші потрібні документи, оплачений реанімобіль клініки “Борис”, який, до речі, вартував 18 тисяч гривень за перевезення мене до кордону з Польщею. Як мене передали наші прикордонники без візи і зайвих запитань — досі не знаю. З іншого боку кордону уже чекав спецавтомобіль з міста Люблін. У місцевому шпиталі мене оточили увагою, співчуттям. Оперативно обстежили на високоякісній апаратурі, здійснили передопераційні процедури. Поранення було складним з ураженням не тільки кістки, а й прилеглих тканин, частину м’язів довелось обрізати, щоб уникнути зараження, оскільки рана була запущеною. Золоті руки польських медиків, зокрема лікаря Яцека Валавського, усе зробили на найвищому рівні.
Відтак за свій порятунок я щиро вдячний і доземно вклоняюсь усім, хто врятував мене від вірної смерті, — хлопцям, які витягнули з-під куль, нашим лікарям, які надали першу допомогу, польським фахівцям, які врятували ногу.
— В’ячеславе, що далі? Майдан досяг своєї мети?
— Революція на цьому не закінчилася. Попереду, переконаний, не менш важливі події — вибори президента, люстрація, подолання політичної й економічної кризи. Тому закликаю українців до зібраності, єдності, стійкості, розуміння того, що від нас усіх залежить доля нашої держави.
— Дякую за розмову. Здоров’я, бадьорості, незламності духу!
Записав Микола ШАФІНСЬКИЙ
На фото: В’ячеслав Заречнюк; під час обстрілу на вулиці Інтитутській у Києві; хмельницький майданівець з дружиною та синами