Хмельниччина минулої суботи долучилася до всезагального руху проти військової агресії в Криму.
Хмельниччина минулої суботи долучилася до всезагального руху проти військової агресії в Криму. Символічно, що того ж дня у Росії також була анонсована хода на підтримку миру. Як з’ясувалося згодом, росіяни велелюдним мітингом підтримали не просто мирний розвиток власної країни, а й влаштували щось подібне до українського Майдану. Адже виступаючи за мир і свободу слова в Росії, вони синьо-жовтими стягами підтримували Україну в її прагненні до незалежності.
А 15 березня зранку головні вулиці Хмельницького також яскравіли національними кольорами — проспект Миру, Кам’янецька, Львівське шосе, а також усі виїзди з міста в різних напрямках. З синьо-жовтими стрічками, прапорцями, із закликами миру виступали переважно юнь і молодь, адже головними організатори заходу в Хмельницькому були освітяни. Відтак саме вони зі своїми вихованцями склали основу ланцюга миру.
Мирну акцію підтримали і мешканці Красилівського району, організувавши велелюдний мітинг, що простягнувся від Кузьминського повороту до річки Бужок, а це майже 18 км. Вздовж траси стояли кілька тисяч людей різного віку, тримаючи в руках державні прапори, різнокольорові повітряні кульки, плакати “За мир”, “Ні війні”, “Україна єдина”, вишивані рушники та ікони. Останнє особливо пронизало своїм символізмом: хто до нас із миром — того зустрінемо з рушниками…
Водії підтримували учасників акції сигналами клаксонів, з відчинених вікон авто чулося “Слава Україні”, а у відповідь хором “Героям слава!”. На території придорожніх сіл до траси повиходили місцеві жителі — різного віку, з дітьми, з сільською владою і священиками. Акція тривала майже дві години — рвучкий холодний вітер і пилюка, що здіймалася курявою, змусили людей розійтись, але навіть за цих півтори-дві години всі учасники акції і подорожні, котрі їхали з Хмельницького до Старокостянтинова чи в зворотному напрямку, вкотре отримали нагоду перейнятися духом єднання України.
Хмельницький ланцюг дружби дає зрозуміти, що люди проти війни, проти розмежування території нашої держави, проти зброї та завоювань. Безперечно, кримські події вносять переживання, смуток, жаль у наші серця, проте вони не здатні зламати волелюбний дух нації. Попри поширення російської військової присутності на Кримському півострові ми розуміємо неможливість поділу України, безглуздість війни з Росією, усвідомлюємо, що повинні залишатися єдиною, неподільною країною, а проблеми варто вирішувати тільки мирним шляхом. І не важливо, хто якою мовою розмовляє, важливо — розуміти один одного. Ось що думають пересічні хмельничани про останні події в нашій державі.
Олена, 23 роки, студентка:
— Не хочеться воювати з Росією. Ця війна для багатьох обернеться горем, стражданнями та втратами. Я прагну жити у країні, де панують мир і спокій.
Віктор, 34 роки:
— Не хочу на війні втратити близьких, бачити, як буде зруйноване життя багатьох людей, не хочу споглядати, як нанесуть шкоду моїй рідній землі. Ця війна не потрібна ані українському, ані російському народам.
Олександр, 71 рік, пенсіонер:
— Одну війну я вже пережив — Другу світову. Вона принесла надто багато біди, зламаних доль, страждань та болю. Не хочу пережити ще одну війну, не хочу, щоб мої діти воювали. Я за мир!
Оксана, 8 років:
— Думаю, війна — це щось дуже погане, те, що може забрати рідних і близьких. Я боюся війни і не хочу, щоб мої дідусь, тато, брат воювали.
Юлія, 42 роки:
— Ніколи не думала, що житиму у часи можливої війни. Це найстрашніше, що тільки може статися. Хочу жити під мирним небом, у вільній, єдиній країні. Впевнена, що ця війна не стане вирішенням проблеми, що ця війна — безглузда.
Ірина, 16 років, школярка:
— У школі ми часто обговорювали питання війни на уроках історії. Нічого доброго вона не приносить. Хочеться знати про війну тільки з підручників.
Ольга, 14 років, школярка:
— Хочу жити у мирний час, у мирній країні зі своїми близькими, без шуму пострілів та гармат. Я за єдину Україну і за мир!
Дмитро, 32 роки:
— У мене в Росії багато родичів, близьких друзів. Прикро й безглуздо, якщо доведеться воювати один проти одного, якщо по інший бік барикад стоятимуть близькі люди. Ця інтервенція Росії, впевнений, не принесе нічого доброго ні росіянам, ні українцям.
Вадим, 33 роки:
— Усе своє життя я провів тут, на своїй Батьківщині, під блакитним мирним небом України. Вірю, що ми — єдина, неподільна країна, сильний, волелюбний народ. Бажаю лише миру та спокою на нашій землі.
Поліна Тітарчук, прес-клуб “Юний журналіст”,
Оксана Радушинська
Фото Миколи Шафінського
Петра Радушинського