Багато років ім’я вченого Сергія Виноградського було вилучене з історії української науки: про затятого супротивника більшовизму, автора публіцистичних праць “Этюды о большевизме” та “Царство ревидов” (революційних ідіотів) за радянських часів навіть згадувати забороняли. А між тим цей учений належить до когорти видатних науковців, як-от Луї Пастер, Роберт Кох, Ілля Мечников. Сергій Виноградський зробив гідне Нобелівської премії відкриття — дослідив явище хемосинтезу, ввійшовши до плеяди так званих “ловців мікробів” ХХ століття.
Багато років ім’я вченого Сергія Виноградського було вилучене з історії української науки: про затятого супротивника більшовизму, автора публіцистичних праць “Этюды о большевизме” та “Царство ревидов” (революційних ідіотів) за радянських часів навіть згадувати забороняли. А між тим цей учений належить до когорти видатних науковців, як-от Луї Пастер, Роберт Кох, Ілля Мечников. Сергій Виноградський зробив гідне Нобелівської премії відкриття — дослідив явище хемосинтезу, ввійшовши до плеяди так званих “ловців мікробів” ХХ століття.
Сергій Миколайович народився 1 вересня 1856 року в Києві в родині відомого фінансиста. Серед його предків по батьківській лінії були козацькі отамани, а по материнській — гетьман Іван Скоропадський. У 1873 році Виноградський із золотою медаллю закінчив другу київську гімназію. Планував навчатися на юридичному факультеті Київського університету, втім, вступивши на нього, перевівся на природничий факультет. Але невдовзі залишив навчання в Києві і вступив у Петербурзьку консерваторію. За два роки пошуки себе повернули його на природничий факультет університету, цього разу — Петербурзького. Перед Сергієм відчиняються двері в науку. Після блискучого закінчення університету Виноградський поїхав у Страсбург, де розташовувався один із найпотужніших університетів з оснащеними для дослідів лабораторіями. Юнак захоплюється дослідженнями в царині мікробіології, що згодом стає провідним напрямком його наукової діяльності.
Там робить перше революційне відкриття. До Виноградського вважалося, що для зростання і розвитку мікроорганізмів обов’язкове органічне середовище. Але молодий учений довів, що органіка тут необов’язкова і що деякі мікроорганізми можуть отримувати необхідну для життя енергію за рахунок окислення неорганічних сполук. Це відкриття отримало назву “хемосинтез”. Вчений фактично набагато випередив свій час і показав, яким чином виникло життя на Землі. Нобелівський лауреат та учень Сергія Виноградського Сельман Ваксман (також народився на українській землі) писав, що відкриття принесло науковцеві “престиж, який досі залишається неперевершеним”.
Згодом Виноградський перебирається в Цюріх, де пройшли десять років його життя. У Швейцарії він вивчав процеси, що відбуваються в ґрунтах, а також продовжив дослідження хемосинтезу. Але головне — йому вдалося розібратися з циклом нітрофікації (фіксації бактеріями атмосферного азоту). За свою блискучу роботу в галузі мікробіології Виноградський був удостоєний престижної премії Левенгука, що присуджується раз на десятиліття. Пізніше, двічі (1911 року у галузі фізіології і медицини і 1921-го — хімії) Сергій Виноградський висувався на Нобелівську премію. Але найпрестижнішу наукову нагороду вчений так і не отримав через… непостійність. Зробивши сенсаційні відкриття, він, замість того, щоб розвивати тему далі, переключався на нові проблеми: навіщо, мовляв, “пережовувати” старе відкриття, якщо набагато цікавіше досліджувати нове. Втім Виноградського премія не дуже й турбувала. Він узагалі був байдужий до будь-яких регалій. Наприклад, свою золоту медаль, яку отримав по закінченню гімназії, одразу ж продав.
Провідні дослідницькі центри та університети влаштували за Виноградським справжнє полювання. Згодом учений отримав запрошення працювати в одному з найпрестижніших наукових закладів — паризькому Інституті Луї Пастера, але відмовився і перебрався до Петербурга, де було відкрито Інститут експериментальної медицини. Тут він спочатку працює завідувачем відділення, а пізніше — керівником інституту. Саме Виноградський стояв біля витоків мікробіологічних досліджень у Російській імперії, а пізніше — в СРСР і Україні. Звичайно, внесок нобелівського лауреата Іллі Мечникова в цю сферу людського знання — неоціненний, але з 1887 року і до смерті він жив і працював у Парижі. Виноградський же не тільки тривалий час працював на Батьківщині, а й допоміг у становленні цілої плеяди вчених. Зокрема, його помічник, подолянин Данило Заболотний, згодом став основоположником усієї вітчизняної (російської, радянської та української) епідеміології (в 1928-1929 роках очолював Всеукраїнську академію наук).
“Революція стояла на порозі. Дедалі огидніше було ледь не загальне захоплення нею, стадне або лицемірне, і внаслідок цього відчував себе в різкому дисонансі з середовищем”, — писав він у щоденнику. До цієї кризи додався й спровокований несприятливим кліматом Петербурга нефрит. 1905 року, вже працюючи головою Інституту експериментальної медицини, вчений залишив Петербург, наукову діяльність та перебрався жити в Городок, що на Поділлі, до маєтку, який дістався у спадок від батька. Науковий світ, без сумніву, був здивований таким рішенням Виноградського, на той час уже всесвітньо відомого вченого. Як господарник і бізнесмен він також досяг небувалих успіхів. Незабаром його маєток став одним із найбагатших і найуспішніших на Поділлі. Вчений запроваджує новітні методи господарювання, закуповує кращі сорти насіння рослин і породи худоби, передову техніку. Господарську діяльність у своєму маєтку Виноградський вів з науковою ретельністю, акуратно фіксуючи все, що відбувається. Маєток залишався прибутковим, навіть незважаючи на те, що на початку Першої світової війни Городок опинився в прифронтовій смузі.
Задовго до плану ГОЕЛРО Виноградський зайнявся електрифікацією Городка. На річці Смотрич була побудована гідроелектростанція, завезено обладнання. Але проект так і не був реалізований — завадила громадянська війна. Життя в Городку для вченого закінчилося 1917 року, коли революція змусила Виноградського залишити рідну землю, тікаючи від більшовиків. Маєток комуністи знищили, так само, як і збудовані Виноградським цукровий завод та електростанцію. Його щоденникові записи пронизані щемким сумом: “Будинок знесений. Немає його більше. Вічна йому пам’ять, як дорогому покійнику”.
Унаслідок революційних катаклізмів Виноградський був змушений перебратися 1917 року до Одеси. Там, зокрема, з-під його пера виходять публіцистичні праці “Этюды о большевизме” та “Царство ревидов”, де автор дає нищівну оцінку більшовицькому терору. Його думки виявилися цілком співзвучними з думками іншого українського генія — Володимира Вернадського. 1919 року в одному зі своїх памфлетів Виноградський дав безпомилкову характеристику більшовизму, визначивши його місце “звалища в історії для великих злочинів проти людства”. 
1920 року Сергій Виноградський назавжди залишив Батьківщину і перебрався до Франції, де 1922-го прийняв пропозицію директора Інституту Пастера в Парижі Еміля Ру організувати відділення сільськогосподарської бактеріології та відновив свої дослідження. Сергій Миколайович керував відділом до 1940 року.
Понад 30 років науковець проживав у передмісті Парижа Брі-Конт-Робер. Його було обрано іноземним членом Французької академії наук та Англійського королівського товариства. 1923 року АН СРСР також визнала його своїм членом — попри “поміщицьке” минуле та категоричне несприйняття більшовицького режиму. Одним із друзів вченого вже на схилі літ став його учень, нобелівський лауреат Сельман Ваксман. На його прохання науковець написав автобіографію, яку Ваксман, за його словами, мав намір опублікувати. Проте, як свідчать архівні матеріали, життєпис було втрачено. Вже після смерті Виноградського Ваксман допоміг надрукувати книжку “Мікробіологія ґрунту. Півстоліття мікробіологічних досліджень”. Весь архів науковця Ваксман передав у Москву. Примітно, що ані Франція, в якій Виноградський жив та працював три десятиліття, ані Швейцарія, де минуло сім років його життя, не претендують, аби називати Виноградського видатним французьким або швейцарським науковцем. Натомість Росія, де Виноградський прожив, як і у Швейцарії, сім років, у традиційно властивій їй манері привласнювати чужі здобутки нині голосно називає Виноградського “великим російським вченим”. Ба, більше: російські джерела в один голос твердять, що архів видатного дослідника в СРСР передала його родина, що не збігається зі свідченнями рідних Виноградського.
Всесвітньо відомий мікробіолог помер 1953 року. Його поховали біля дружини в Брі-Конт-Робер, за тисячі кілометрів від рідного йому Городка, ностальгія за яким не полишала Сергія Виноградського все життя.
…Мрія вченого повернутися в Городок здійснилася в 2012 році. Він повернувся на Батьківщину пам’ятником, поява якого — заслуга, в першу чергу, доктора фізико-математичних наук, професора, директора Міжнародного енциклопедичного бюро з фізики Василя Шендеровського, який повернув в Україну імена десятків знаних у всьому світі науковців, народжених на українській землі, проте в нас майже невідомих. Плодом цієї копіткої праці стало понад 150 нарисів, кілька відеофільмів, пам’ять про деяких вчених увічнено в монументах.
У планах професора Шендеровського — створення відеофільму про Сергія Виноградського. Втілити задум спорудити пам’ятник видатному мікробіологові вдалося завдяки скульптору Миколі Обезюку. Проблему фінансування цієї, певна річ, дуже коштовної справи пощастило повністю розв’язати завдяки меценатському сприянню мешканців Городка. У районному краєзнавчому музеї Сергію Виноградському тривалий час був присвячений усього один документ, датований 1922 роком, про те, як радянська влада розділила його землю між біднотою, це посвідка, що засвідчує право власності на ділянку землі з володінь “колишнього поміщика Виноградського”.
Підготувала Вікторія Стандрійчук