…І дуже добре, що організатори цих ювілейних заходів і тут, у столиці, і загалом у країні врахували цей болючий нерв Шевченківських урочистостей.
…Недільний Київ та Майдан жив під враженнями Шевченківських роковин, які цьогоріч важко й охарактеризувати як свято, бо стільки в ювілейних торжествах на честь 200-ліття Кобзаря було драматизму та затаєного смутку по полеглій Небесній сотні, що почуття багатотисячного віча, яке зібралося того дня, тут важко охарактеризувати якимось святковими епітетами. І дуже добре, що організатори цих ювілейних заходів і тут, у столиці, і загалом у країні врахували цей болючий нерв Шевченківських урочистостей. Спершу зранку квіти до пам’ятника Кобзареві лягли біля національного університету, вперше за усі роки незалежності без надмірного і загалом нещирого протокольного пафосу, без охорони представників влади, до процесії якої не можна було доступитися простим смертним.
Вшанування пам’яті Кобзаря розпочалися з покладання квітів до пам’ятника Шевченку від простих киян, активістів Майдану, громадськості, далі сюди підійшли й представники нової влади, щоб уже на Майдані разом з десятками тисяч учасників віча вшанувати Шевченкове слово та дух, які надихали нашу Революцію гідності. Все це вилилось у незабутнє дійство, адже таких масових Шевченківських читань Україна ще не бачила і не знала.
Та водночас кияни, активісти Майдану, численні гості столиці з усіх усюд нашої країни та з-за кордону йшли до тепер уже меморіальних місць на Інститутській, Грушевського та, власне, на Майдані, де полягла наша Небесна сотня, з героями якої Київ прощається до сьогодні, одним із яких став наш Артем Мазур, якого Хмельницький провів в останню путь у середу, 5 березня. Нині ці місця, политі невинною кров’ю героїв, устелені квітами, тут постійно мерехтять вогні тисяч поминальних лампадок. Саме сюди йдуть, аби поклонитися нашим героям усі приїжджі, члени офіційних закордонних делегацій, які все частіше відвідують Україну, події в якій та навколо неї нині не сходять з перших сторінок новинних подач світових медіа.
А того недільного дня особливо запам’ятається колона зі своїми національними прапорами, яка Інститутською спустилась у супроводі самооборонівців до Майдану. Видно було, з яким хвилюванням йшли ці люди повз барикади, встелені квітами та лампадками, як раз по раз з їх колони звучало “Слава Україні!” з англійським чи іншим акцентом та як тепло зустрічав їх Майдан. Звичайно ж, біля цих місць багато хто фотографувався, але то були не фото туристів чи тих, хто шукає якоїсь екзотики чи екстриму з обов’язковими фривольними позами. Ті, хто тут фотографується в ці дні, мають загалом зосереджений вигляд, усмішок у них ви не побачите, хіба що у дітей, бо ті знімки в їх сімейних альбомах будуть слугувати документальними свідченнями кривавих подій, які трохи більше двох тижнів тому ось тут, на цій вигорілій від “коктейлів Молотова” бруківці чи втоптаній землі, відбувалися буквально на наших очах.
…На Майдані того недільного дня я був з п’ятирічним онуком, якому пробував зрозумілими для нього словами пояснювати, що тут недавно відбувалося. Без будь-якої підказки внук спершу визначив тих, хто прагнув знищити наш Майдан, словом “погані”, а далі вже асоціював їх словом “вороги”, від яких брався захищатися своїми іграшковими щитом та мечем, які залишив удома. Коли я його фотографував, то він невимушено приймав войовничу позу, а ще з захопленням разом з ровесниками бив по толумбасу біля козацького редуту на Хрещатику, не по-дитячому уважно розглядав катапульту на Грушевського та приглядався до фотографій героїв Небесної сотні на банері поруч з меморіальною плитою на честь Сергія Нігояна біля місця його смертельного поранення. Розумію, що все побачене ним того дня на Майдані та навколо нього викликало у дитячій уяві багато незрозумілих мені образів та асоціацій, проте коли ми йшли вже повз Київраду, навпроти якої на тротуарі тривав імпровізований фортепіанний концерт, мій онук інтуїтивно почав наспівувати перший рядок нашого гімну “Ще не вмерла Україна…”. Сподіваюся, він запам’ятає цю нашу прогулянку центром столиці надовго, а ще хочу вірити, що Євромайдан та його жертви не були даремними і вже наші діти, внуки, а хотілося б, щоб і ми теж, відчули та здійснили ті зміни, заради яких тут була пролита ця жертовна кров…
Власне, задля цього, мабуть, як усі ми сподіваємося, Майдан стоїть і далі, й не лише в столиці. Навіть попри леопольдівські заклики від декого з опозиційного табору про його згортання під приводом того, що, мовляв, у країні вже нова демократична влада і на перший план виходять інші історичні виклики, зокрема, з огляду на російську агресію в Криму. З подібними думками можна посперечатися, хоча тішать позитивні сигнали з нового Кабміну, як і те, що двох нових міністрів Дмитра Булатова та Ігоря Швайку зустрів з онуком на Грушевського наживо без будь-якого офіційного декору. Проте зізнаюся, загалом враження від дій нашої нової влади більше песимістичні, аніж оптимістичні, і насамперед щодо її дій перед російською загрозою. Зрозуміло, що в тій протидії, яку здійснює нова влада супроти сепаратизму та російської воєнної загрози, яка вже стала реальністю в Криму, доволі конфіденційної та секретної інформації, проте на фоні того занедбаного стану, в якому перебувають армія, флот, спецслужби, нехтувати патріотизмом активістів Євромайдану було б непростимо, тому не дивно, що вони вимагають від парламенту певного статусу, звичайно ж, не в реєстрі соціальних пільг, а в складі оборонців України у вигляді відновлених підрозділів Національної гвардії тощо.
Безперечно, саме російська реальна загроза стане нині тим тестом для нашого політикуму, який поставить у нім усе на свої місця, хоча партійна метушня, що розпочалася нині навколо кадрових призначень у виконавчій гілці влади, зокрема і в нашій області, засвідчує, що цей люд аж ніяк не усвідомлює усіх складнощів історичних викликів, які стоять нині перед нашою державою, вони досі пробують повернути весь процес перезавантаження та зміни системи влади у звичну для них гру зміни облич з партійних кадрових колод за квотовим принципом і, що найгірше, часто виймаючи з них доволі сумнівні персоналії. Вочевидь, саме для того, аби попередити подібні завідомо руйнівні процеси при владі, і повинен стояти Майдан, зрозуміло, шукаючи нові форми впливу на владу та суспільно-політичні процеси.
Ну, а щодо негайного розчищення та впорядкування самого столичного Майдану, термінового ремонту будинків і вулиць, які постраждали в результаті зіткнень з посіпаками злочинної влади, то, вочевидь, з цим не надто треба квапитися, бодай, поки не мине сорок днів по тих кривавих днях у нашій столиці та допоки не знайдуться ті, хто запропонує, як тут буде невдовзі увічнено подвиг Небесної сотні, сотень поранених і постраждалих та тисяч тих, хто стояв на цьому Майдані понад три місяці нашої Революції гідності…
Богдан ТЕЛЕНЬКО
На фото: дерев’яний Тарас Шевченко на Майдані в Києві