Жити заповітами Шевченка та передавати їх іншим — таким є кредо родини Рожків з мальовничого Покуття, що на Прикарпатті. Добре знає Хмельниччина, особливо ті, хто слідкує за культурними подіями краю, наймолодшого з цієї родини Івана Рожка, котрого доля привела на Поділля. Понад 25 років він працював головним режисером обласної філармонії. Саме творчості Великого Кобзаря Іван Рожко присвятив більшість своїх напрацювань. Коли у нього запитують, звідки така шана до поета, каже, що від діда Дмитра, котрий став прикладом справжнього патріота, ерудованого, активного громадянина.
Жити заповітами Шевченка та передавати їх іншим — таким є кредо родини Рожків з мальовничого Покуття, що на Прикарпатті. Добре знає Хмельниччина, особливо ті, хто слідкує за культурними подіями краю, наймолодшого з цієї родини Івана Рожка, котрого доля привела на Поділля. Понад 25 років він працював головним режисером обласної філармонії. Саме творчості Великого Кобзаря Іван Рожко присвятив більшість своїх напрацювань. Коли у нього запитують, звідки така шана до поета, каже, що від діда Дмитра, котрий став прикладом справжнього патріота, ерудованого, активного громадянина.
Дмитро Рожко — уродженець селища Устя Снятинського району (тут народився й онук Іван). У рідному селі наприкінці XX століття, як активний громадcький діяч, просвітянин Дмитро Рожко зробив вагомий внесок у відродження культурно-просвітницького життя.
Саме в Усті Дмитро Рожко після облаштування Народного дому — місця зустрічі патріотичних галичан загорівся ідеєю зведення у селі пам’ятника Великому Кобзарю. На той час у Прикарпатті таких пам’ятників було небагато. Зведення монумента потребувало значних коштів (800 злотих коштував тільки бюст). Галичанам допомагала навіть українська спільнота з Канади. Туди виїхав Дмитро Рожко після побудови Народного дому. Поки активіст збирав за кордоном кошти у земляків (усі протоколи нині зберігаються в архівах), мешканці Усті збирали для пам’ятника будівельні матеріали. З Канади Дмитро Рожко повернувся не тільки з пожертвуваннями на монумент Шевченка, а й з літературою для читальні “Просвіти”.
Онук Іван Рожко переказує розповіді діда, батьків: “То була осінь 1933 року. Односельці писали дідові в Канаду, що робота над монументом іде успішно. Йому хотілося швидше втілити свою мрію, тому повернувся з заробітків раніше. Та виявилося, що під час його відсутності польська влада заборонила зведення монумента”.
Попри все після двох років підготовки, завдяки багатьом односельчанам Шевченко таки зависочів в Усті, про це писали галицькі газети. На постаменті зробили напис: “Тарасові Шевченкові. Село Устє, 1934”.
Новозведений монумент на той час був другим пам’ятником на Прикарпатті, створеним скульптором-професіоналом. Над ним працював Сергій Литвиненко (родом з Полтавщини, закінчив Віденську академію красних мистецтв) — автор надгробного монумента Івану Франку у Львові. Скульптор був присутній і на відкритті пам’ятника в Усті.
Пережив закам’янілий Шевчен-ко немало: розпад Польщі, фашистську окупацію, панування тоталітарно-комуністичного режиму, кінець більшовицької імперії і народження Української самостійної держа- ви. Нині перше погруддя Шевченка в Усті зберігається у сільській шко- лі.
Реконструйований пам’ятник (виготовлений уже зі стійкішого матеріалу — бронзи) відкрито у березні 1992 року. Над реконструкцією працювала відома художниця Наталя Дерегус, дочка народного художника Михайла Дерегуса.
“Для нашої родини пам’ятник Шевченкові, який будував дід, — своєрідний зв’язок з предками, джерело патріотичного духу. Саме до нього у 1980 році ми з дружиною покладали квіти у день нашого весілля”, — розповідає Іван Рожко.
Мало пам’ятати про дідову діяльність, яка міцно стояла на фундаменті Шевченкового слова, слід її продовжувати. Тому земляк, так його вже можна називати після майже тридцятирічної діяльності на Хмельниччині, пішов стопами діда. Після закінчення Харківського інституту мистецтв імені І.Котляревського став одним із провідних діячів культури в нашім краї, завжди вважаючи своїм обов’язком пропаганду творчості Великого Кобзаря. До 200-ї річниці Тараса Шевченка у творчому доробку режисера Івана Рожка чимало присвячених поету заходів, які проходили на всіх рівнях.
Його Шевченкіана почалася у 1988 році, коли Іван Рожко з однодумцями створив програму “Думи мої, думи” в обласній філармонії. У ній брали участь знані митці — дипломант республіканського конкурсу читців Михайло Олійник, заслужений артист України Олександр Полянський, лауреати обласної премії імені Тараса Шевченка Валерія Разумова та Валентина Щур…
Землякам програма дуже сподобалась, окрилені успіхом автори вирішили проводити Шевченківські вечори щорічно. Так стартував літературно-мистецький проект в обласній філармонії за підтримки заслуженого працівника культури України, художнього керівника Анатолія Горпанчука.
Готуючи вечори, режисер черпав з творчості Шевченка щось співзвучне з сучасністю, чим доводив його вічну актуальність, завжди вмів зробити так, аби слово Кобзаря ставало провідним у програмі.
Серед низки вечорів програми з назвами “В своїй хаті — своя правда”, “Не промовчи Шевченка у собі”, “Любітеся, брати мої”, “Сяй із вічності, душа поета”, коли відзначали день смерті Шевченка. Усіх вечорів було 25 — рівно стільки, скільки Іван Рожко працював в обласній філармонії.
Чверть сотні вечорів — сотні артистів, митців, знайомство хмельницької публіки з відомими іменами та початківцями. Так, творча команда залюбки працювала з героєм України, народним артистом, лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка Анатолієм Паламаренком (Київ), народною артисткою України Раїсою Недашківською (Київ), заслуженим артистом України, лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка Павлом Громовенком. “Якось ми з Павлом Федоровичем після виступів сиділи за столом, а він мені каже: “Для однієї зі своїх передач я використав епіграф з творчості Павла Гірника: “Творив Шевченка гнів, а не жура”. Я був радий, що міг познайомити двох митців — нашого земляка і Павла Громовенка. Коли відбулася зустріч, не могли наговоритися до ранку…”, — пригадує Іван Рожко.
На Шевченківські вечори до Хмельницького приїздили й народна артистка, лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка Неоніла Крюкова, народні артисти львів’яни Святослав Максимчук і Володимир Гнатенко, заслужені артисти Лідія Данильчук і Микола Бабич та інші. 
Чи не найтепліше працювалося в колі земляків. Серед них — народна артистка Марічка Ясіновська, заслужені артисти Микола Довгальов, Наталя Молдован, Валентина Щур, Фатіма Чергіндзія, Галина Чайковська, Леонід Диса, Ігор Сторожук, Поліна Попач, Володимир Смотритель, Ольга Балема та інші. Незмінним учасником багатьох програм був академічний муніципальний хор, брали участь у програмах академічний ансамбль пісні і танцю “Козаки Поділля”, ансамбль бандуристів музичного училища імені В.Заремби. Протягом багатьох років ведучими програм були лауреати республіканських конкурсів Павло Карнаух і Ярослава Клименко, заслужені артисти Лариса Курманова і Степан Бортнійчук. Допомагали у створенні програм режисер Наталя Небелюк, художники Олена Янчук і Олексій Долоянц, звукорежисер Андрій Крюков.
Вдячний митець і меценатам, серед яких — агропромислова фірма “Верес”, директор колишньої міської друкарні Микола Дзядзін, голова правління ВАТ “Проскурів” Іван Рудик та інші.
“Я пережив бурхливе творче життя. Разом з дружиною, моїм надійним помічником, неодноразово проводили різноманітні заходи, присвячені Тарасу Шевченку. Чого ми тільки не вигадували, щоб донести вічне слово Кобзаря! Один із найяскравіших спогадів, як прикрашали сцену з шести хатніх вишитих рушників, ввійшов сюди і наш весільний. А після виступів дружина знову розшивала їх на шестеро…”, — ділиться спогадами Іван Рожко.
Про роботу режисера кажуть його численні нагороди та звання. Іван Рожко удостоєний багатьма преміями, зокрема обласною імені Тараса Шевченка, премією імені Якова Гальчевського “За подвижництво у державотворенні” та іншими. Нині Іван Рожко — заслужений діяч мистецтв України.
…За десятки років після бурхливої діяльності діда Дмитра на Галичині сучасник Іван Рожко продовжив її на Хмельниччині, глибоко, чітко, культурно, просвітницьки, актуально, під покровом Тараса Шевченка. Усі його досягнення — дарунок 200-літньому вічно живому Тарасу.
Ірина САЛІЙ
На фото: перший пам’ятник Тарасу Шевченку в селі Устя; Дмитро Рожко; Іван Рожко