Слово Броніслава Грищука в нашій газеті завжди багато важило для нас. Не сумніваймося, що цей його діалог з Богданом Теленьком також знайде свого читача. А ще Броніслав Антонович принагідно передав вітання та засвідчує свою цілковиту солідарність з хмельницькими євромайданівцями, про що, зрештою, свідчить і ця їх відверта розмова.
Слово Броніслава Грищука в нашій газеті завжди багато важило для нас. Не сумніваймося, що цей його діалог з Богданом Теленьком також знайде свого читача. А ще Броніслав Антонович принагідно передав вітання та засвідчує свою цілковиту солідарність з хмельницькими євромайданівцями, про що, зрештою, свідчить і ця їх відверта розмова.
— Давненько ми не зустрічалися, Броніславе Антоновичу. Мабуть, від того часу, коли директор Хмельницького муздрамтеатру, після безкінечних судових засідань змушений був відкликати свій судовий позов на нашу газету і на її давнього автора Броніслава Грищука…
— Давай-но домовимося, Богдане: про театр — жодного слова. Хіба ж мало і без цього отой директор нам крові попсував? До речі, про наш так званий антисемітизм, за який нас у ньому цілковито безпідставно звинувачував автор позову: мій “антисемітський” роман “Там, за обрієм — Єрусалим” незабаром побачить світ у самому… Ізраїлі, в одному з тамтешніх журналів.
— Гм… То, виходить, у центрі юдаїзму проживають євреї-антисеміти!
А взагалі-то якась трохи дивна ситуація: увесь світ говорить нині про Україну, а ми все торочимо Ізраїль та Ізраїль. Хоча, бачить Бог, ми цієї теми під час судового процесу свідомо не торкалися й не лише через абсурдність самих звинувачень цього сумнозвісного директора. А те, що твій “Єрусалим” буде виданий в Ізраїлі, насправді — непересічна подія.
— Не ми ж затіяли ту балачку. Автор судового позову заварив кашу. Відколи він прийшов у театр, мені дорога туди закрита. І хоч я не драматург, є у мене речі, які могли б стати основою вистави. Драми, комедії чи й трагікомедії. Просто мені потрібна чиясь режисерська рука, режисерський погляд (бажано примружений, критичний) на ту чи іншу річ. Якби дозволяло здоров’я, міг би мотнутися в Київ чи Львів, у Вінницю чи Полтаву, Кіровоград — не тільки ж світу, що у хмельницькому театральному вікні!
— А я на твоєму місці покладався б на малу батьківщину.
— На рідне болото? Та навіть у тому “болоті” самі лиш генії сидять! Маю на увазі різного калібру начальство. Ось, наприклад, запропонував я обласному радіо мовити слово про свою книжку прози “Де тінь твоя, дияконе?”. Книжка з передмовою Павла Мовчана (оскільки вона вийшла у Києві, але потребувала не тільки столичної, а й, так би мовити, проскурівської реакції, бодай десять чи п’ятнадцять хвилин). І працівники обласного радіо обіцяли, запевняли, що матимуть за честь і т.д. А насправді? По суті справи, проігнорували побажання як автора книжки, так і автора передмови. Так, наче на нашому обласному радіо щотижня пропагують книжки з передмовами Павла Мовчана або Юрія Щербака.
— І що, справді не дали?
— Дали. Одну чи дві хвилини. У такому-то році вийшла книжка прози письменника-земляка…
— Як же таке могло статися?
— Та дуже просто. Начальниця сказала “нє пущать!”. Міг би й прізвище тої начальниці вказати, але досить із мене “театрального” судилища, ще тільки радіоекзекуції бракувало! Та і як ти доведеш свою переконаність? Ну от… А ти зволив щось там ректи про малу батьківщину. Наче не знаєш: нема пророка в рідній стороні.
— Раз із малою батьківщиною у нас не виходить, то чи не ліпше погомоніти про батьківщину велику? Себто — про Україну. Стільки подій сталося останніми місяцями на її теренах! Стільки героїчних імен вписано в її славний літопис! Який інтернаціонал! Досить нагадати імена майданівців Юрія Вербицького, Михайла Гаврилюка, Сергія Нігояна, Романа Сеника, Михайла Жизневського… А ще ж Булатов, Чорновол, ті, хто втратив у протистоянні руку, ногу, зір, слух… Українці, вірмени, білоруси, росіяни… Живі і мертві. Обпалені полум’ям. Покалічені, потовчені… Так уже сталося. Історія повторилася. Бій під Крутами ніби віддзеркалився на вулиці Грушевського, з його вибухами, залпами, спалахами…
— Згадаймо замордованого бандитами львів’янина Юрія Вербицького. Його викрали з лікарні, потрощили ребра, понівечили обличчя і залишили помирати в лісі під Борисполем. Його, кандидата фізико-математичних наук, альпініста, провідного інженера відділу сейсмічності Карпатського регіону Інституту фізики НАНУ… Михайло Гаврилюк зостався живим. Це той самий Михайло, незламний козарлюга, роздягнений беркутівцями донага на тріскучому морозі, в якого тобі пощастило взяти перше інтерв’ю для “Проскурова”…
— Тобі ці люди, ці сюжети, ці картини… нічого не нагадують?
— Ще й як нагадують! Те, наприклад, що історія людства вперто повторюється. З року в рік. Із тисячоліття в тисячоліття. Іншими словами — люди продовжують розпинати Христа! Поглянь, Богдане. Онде, бачиш? За серпанком століть — Голгофа, Хрест і хрести, що до них прицвяшили не тільки Бога, а й розбійників. І оте лобне місце охороняють легіонери — люди в шоломах-касках, зі щитами в руках. Точнісінько сьогоднішні беркутівці. Ті ж каски, ті ж, придивись-но, щити, ті ж куці гладіуси — давньоримські мечі, себто кийки, що ними не гірш меча можна потрощити людині руки, ноги, ребра (згадай-но славну нашу журналістку з її понівеченими губами, очима, носом, чолом!).
— Може, розкажеш нашим читачам про сотника Лонгина, який командував загоном легіонерів, про що оповідається в євангелівських сюжетах, а ще переспівується в твоїй мелодрамі “Де тінь твоя, дияконе?”, а саме у розділі “На варті при Гробі Господньому”?
— Але ж той сотник прозрів, увірував… А чи відоме тобі ім’я якогось сучасного, так би мовити, сотника-беркутівця, який би увірував?
— То нічого, сподіваюся, таке ім’я ще з’явиться і серед беркутівців, революція ж триває. А поки що кілька слів про Лонгина, який служив у війську в Іудеї за прокуратора Понтія Пілата.
— Отже, загін стояв навколо Голгофи (про це є згадка в Євангелії від Матфея) й біля підніжжя святого Хреста, суворо дотримуючись наказів Лонгина, охороняв усі підходи до місця страти. Сотник та його воїни стали свідками останніх миттєвостей земного життя Господа, тих великих і страшних знамень, явлених світові одразу ж по його смерті. Ці події, звісно ж, потрясли душу воїна, і він увірував у Христа, прилюдно визнав, що воістину то є Син Божий. За церковним переказом, Лонгин був тим воїном, який прохромив списом ребра Розп’ятого і від пролитої крові й води дістав зцілення хворих очей… А по страті й похованні Спасителя Лонгин зі своїм загоном і далі стояв на варті при Гробі Господньому. Тут воїни сподобилися бачити Пресвітле Христове Воскресіння. Деякі з юдейських чиновників схиляли солдатів лжесвідчити, ніби тіло Христа викрали Його учні. Та Лонгин і двоє соратників не спокусилися на юдейське золото. Увірувавши в Спасителя, воїни прийняли хрещення від апостолів і вирішили покинути службу…
— Так, так. Про це можна багато розповідати: як Лонгина та його товаришів стратили за нову християнську віру, як їхні голови викинули на заміське сміттєзвалище, а якась незряча жінка натрапила на голову сотника й, торкнувшись до неї, одразу ж прозріла… У цьому зв’язку мені спадає на згадку звернення нашого президента до представників опозиції та влади (як мовив Тарас Григорович, обійміться ж, брати мої), забудьмо минуле, нехай, починаючи від Шевченківського свята, запанує мир на Вкраїні, а я, як президент…
— “… а я не только впредь не трону здешних стад, но сам за них я грызться рад…”. Чи як там у Крилова той Вовк обіцяє? Та мене хвилює інше. Віктор Федорович каже: давайте зберемося та поглянемо в очі один одному… Хоче того Президент чи ні, але доведеться йому дивитися не тільки в очі громадянам України, а й в очниці їхні, тобто в ті криваві отвори, де були донедавна очі, але новітні опричники від влади надумали собі осліпити людей, виколоти цей дар Господній, видерти його з плоті людської! Цікаво, як же Віктор Федорович після всього цього збирається дивитися… очі в очі? Очі в очниці? Очі в більма очей, що назавжди втратили дар Божий — зір? Може, тоді, на тій зустрічі з опозицією і владою, Президент розкаже, як це одночасно можна широко осіняти себе хресним знаменням десницею, а шуйцею підписувати розпорядження про… Ні, підписувати також десницею! Тією самою, що нею хрестився щойно!
— Повна відсутність здорового глузду, елементарної логіки… А чи не видається тобі, Броніславе Антоновичу, що, крім схожості, майже ідентичності подій понад двотисячної давнини біля Голгофи і подій на сьогоднішньому київському майдані, бентежить серце і зовнішня схожість полеглих Сергія Нігояна та Юрія Вербицького… з ликами святих? Нігоян ніби зійшов із якоїсь вірменської ікони, Вербицький — зі слов’янської.
— Як бачиш, Богдане, Христа розпинають і сьогодні, адже зло, завдане звичайній людині, заподіяне і Спасителю. Може, саме тому людське обличчя набуває ознак самого Христа, тих обрисів, що містить у собі туринська плащаниця?..
Розмовляв Богдан ТЕЛЕНЬКО