Що ми втрачаємо, якщо, допустимо неможливе, наш Євромайдан зазнає невдачі і, до речі, не обов’язково через його силовий розгін. Пам’ятаєте, ми вже мали подібний урок після помаранчевої революції 2004-го?
Що ми втрачаємо, якщо, допустимо неможливе, наш Євромайдан зазнає невдачі і, до речі, не обов’язково через його силовий розгін. Пам’ятаєте, ми вже мали подібний урок після помаранчевої революції 2004-го? Звичайно ж, наразі нібито не варто вдаватися до подібних прогнозів, адже нас хвилюють більш нагальні проблеми, які породила нинішня глобальна суспільно-політична криза в країні. Досить звернути увагу на той сепаратистський антиукраїнський психоз, який інспірує нині влада на Сході та Півдні, щоб відкласти вбік усі ймовірні післямайданні прогнози. Як і, зрештою, той факт, що нам необхідно буде знайти універсальну формулу оздоровлення владної вертикалі та горизонталі, насамперед у державних силових та правоохоронних структурах, які, на жаль, у нинішній ситуації не пройшли тест на законність своїх дій. Тут, зрозуміло, без радикальної люстрації не обійтися, як, зрештою, і в тих підходах, які ми повинні будемо формулювати перед усією політичною елітою. Тож перезавантаження влади обов’язково потребуватиме нової якості політики на всіх рівнях.
Та, як на мене, життя в країні після єврореволюції вже нині потребує більш детальної уваги, насамперед через те, що вітчизняна владно-політична еліта виявилася не готовою до реалізації тих запитів, які перед нею ставлять суспільство і насамперед Євромайдан. Останній висновок адресую більше нашій опозиції, яка, здається, досі не усвідомлює, що вона вже втратила монополію на опозиційність в Україні, політична карта якої змінюється на очах. Наголошую на цьому тому, що починають дивувати певні розбіжності в підходах, зокрема, до виходу з нинішньої кризи, які декларують її лідери щодо стратегії і тактики своїх дій, чим не може не скористатися влада, яка хоч і перебуває у стані стагнації, проте ще може наламати стільки дров, що їх ми не скоро розберемо. Ситуація у владному таборі нині виглядає доволі загрозливо за тими симптомами, які демонструють насамперед її силові відомства, тож звідси можна чекати чого завгодно, якщо врахувати, що ймовірні варіанти розв’язки української кризи для Банкової нині пишуться за кремлівськими сценаріями. Адже нинішня владна еліта втрачає донедавна ще безмежну владу над цілою країною та її народом, якому вона відвела хіба що роль своєї прислуги, тож їй є що насправді втрачати.
Що втрачаємо ми з вами? — ось запитання, яке ставить перед нами Євромайдан та ситуація, в якій опинилася нині Україна. Мене у відповіді на це запитання, найперше, хвилює те, чи сконсолідованими є прагнення щодо рецептів виходу з неї в опозиції та її лідерів, які поки що не надто демонструють таку спільність намірів, за винятком хіба що єдиного і зрозумілого для всіх нас прагнення щодо усунення нинішньої влади від керма країни. Та як би там не було з нашою опозицією, яка, сподіваємося, зуміє знайти для себе необхідний рецепт для спільних дій, важливіше те, що ми з вами, здається, вже зуміли зробити найбільше зусилля над собою і навчилися розрізняти не лише кольори партійних прапорів, а й тих політиків, які під ними стоять. Розумію, що ця робота у нашому суспільстві ще триває, але сподіваюся, ми вже не дозволимо нікому маніпулювати собою, бо надто велика ціна нині поставлена на історичні терези нашого вибору — незалежність нашої держави, чи не так?..