“Напевно, тому, що я народилася в переддень свята Валентина — 12 лютого, Бог подарував мені справжню любов на все життя — чоловіка Івана, з яким прожили у парі понад 50 років”, — каже моя співрозмовниця Валентина Веклюк.
“Напевно, тому, що я народилася в переддень свята Валентина — 12 лютого, Бог подарував мені справжню любов на все життя — чоловіка Івана, з яким прожили у парі понад 50 років”, — каже моя співрозмовниця Валентина Веклюк.
Праві ті, хто вважає, що справжня любов виникає з першого погляду. Так сталося ще у студентські роки з Валентиною Галиш та Іваном Веклюком, котрі навчались у Кам’янець-Подільському педагогічному інституті, але на різних факультетах: історичному і фізкультурному.
“Хоч була дівчиною скромною, у вузі не мала відбою від кавалерів. Але коли вперше побачила усмішку Вані — забула всіх! Тепер зізнаюся, що закохалася по вуха з першого погляду. Те саме сталося й з Іваном, котрий одразу запросив мене на побачення. Нині згадую, які скромними й галантними були одне до одного. Його простота, весела вдача, а ще розкішні кучері, статна фігура, ясний погляд полонили моє серце.
Пам’ятаю, на скромну студентську стипендію могли лише сходити у кіно чи кав’ярню. Причому розплачувався той, у кого кишенькових грошей було більше. Так і нині у нас єдиний сімейний бюджет і ніколи не робимо проблеми через нестачу грошей”, — ділиться пані Валентина.
Після закінчення вузу вирішили одружитися. З благословення батьків відгуляли скромне весілля і переїхали у дім до батьків Валентини, котрі мешкали у смт Віньківці. Доброго, веселого хлопця у родині Галишів прийняли, як сина.
“Жили ми тоді хоч не заможно, але весело, як у комунальній квартирі — мама, тато, тітка, старша сестра з чоловіком та ми з Іваном, — згадує жінка. — Кожен мав свої хатні обов’язки, які виконувалися після роботи. Затісно стало в хаті після народження дітей — двоє хлопців у мене, двоє у сестри. Отож вирішили будуватися”.
Розділивши батьківське подвір’я навпіл, сестри Валентина та Людмила з чоловіками власноруч вибудували два будинки-близнюки. Їхні мама й тато оселилися з молодшою Валею. Поки Іван та Валентина навчали у школі учнів, їхніх дітей бавили бабця з дідом. Старшого Олега ще з колиски дід навчив грати у шахи. Малий навіть у дитячий садок не хотів ходити, з добрим, розумним дідом було веселіше.
“Звичайно, коли почали підростати наші Олег та Сашко, романтику у стосунках змінили турбота про дітей, відповідальність, любов перейшла на зрілий рівень, коли головні не ми двоє, а сини, — ділиться жінка. — У житті ми ніколи не нудьгували і не схиляли голови перед труднощами. Вирішувати їх допомагали оптимізм, поради мами та старшої сестри.
Як і в усіх сім’ях, у нас з Іваном були ревнощі, непорозуміння і сварки, але любов, повага одне до одного допомогли їх здолати. Мудрість, яка прийшла з віком, навчила терпінню й поступливості”.
Тим, що на піввіку причарувало Івана Веклюка до дружини, крім вроди, стали її добрий характер, відмінна домовитість (де б не був, у чистій хаті зі смачними наїдками, які пані Валентина завжди готує охоче, — найкраще). Як зізнається жінка, про чоловіка турбується, як про дитину, і це її зовсім не обтяжує.
Крім успіхів сімейних встигало подружжя Веклюків і на професійній ниві. Участь в олімпіадах, конкурсах, численні спортивні нагороди, підготовка молодого покоління спортсменів, талант до гри на баяні, балалайці, гітарі — є що розповісти Івану Романовичу онукам про роки шкільної праці.
Дорогу в життя не одному поколінню учнів у роки вчителювання дала і Валентина Семенівна, досі у День вчителя в її хаті збираються вже дорослі вихованці, вітають квітами.
Нині Івану Романовичу 76, дружина на кілька років молодша, вони досі є авторитетними в родині, за їхнім столом зі смачними наїдками пані Валентини і смішними гуморесками пана Івана (їх знає сотні) збираються діти, онуки, свати…
“Хочеться, щоб сучасна молодь розуміла, що родина, сім’я — надійний тил, який допоможе протистояти проблемам. Про сімейний добробут потрібно особливо дбати”, — закликає хранителька домашнього вогнища зі стажем у піввіку Валентина Веклюк.
Ірина САЛІЙ