Я ще ніколи так часто не переглядала новин на телебаченні, не здригалась від звуку повідомлення у соціальних мережах, в яких би містилась інформація про події на Євромайдані. Це нагадує більше сюжет голлівудського фільму, є бажання вийти з кінотеатру та ніколи більше його не дивитись.
Я ще ніколи так часто не переглядала новин на телебаченні, не здригалась від звуку повідомлення у соціальних мережах, в яких би містилась інформація про події на Євромайдані. Це нагадує більше сюжет голлівудського фільму, є бажання вийти з кінотеатру та ніколи більше його не дивитись.
Відверто лякає позиція верхівки влади. Легітимність змінюється примусом. Складається враження, що ми змінюємо рамки часового простору, подорожуючи в минуле. Ми повертаємося до терору. Можливо, я перебільшую, проте чи не помічає громада підтексту в законах, прийнятих 16 січня у ручному режимі? До прикладу: “Громадське об’єднання вважається таким, що бере участь у політичній діяльності, якщо воно прагне впливати на рішення органів влади” (тоді на таку діяльність і її фінансування треба просити завчасного дозволу держави?). А як же стаття 36 Конституції України про вільне об’єднання у політичні партії та організації? Погодьтеся, тим, хто приймав ці закони, відверто начхати на долю народу. Ми — лише іграшки у руках заможних лялькарів, які такими актами врізають, власне, нашу і без того обмежену свободу.
У листопаді минулого року я була натхненна подіями на Майдані, була впевнена, що акція на підтримку Угоди про асоціацію України з Євросоюзом мирним шляхом досягне перемоги. Проте не так сталося, як гадалося… Нація, яка протягом століть відстоювала свою незалежність, знову йде по спіралі історії. Ми мало не танцюємо на тих же історичних граблях. Але рано чи пізно це жахіття завершиться, і ми нарешті дійдемо висновку, що ж, власне, для нас свобода.
Одинадцятикласниця