Саме так, остаточного вибору для нашої держави в єврореволюційній круговерті подій, які, по суті, з минулого четверга по-новому охопили країну.
Саме так, остаточного вибору для нашої держави в єврореволюційній круговерті подій, які, по суті, з минулого четверга по-новому охопили країну. Пишу ці рядки, коли вже відомі деякі принципові рішення позачергової сесії Верховної Ради, провладна більшість якої чи, принаймні, значна її частина починає нібито адекватно діяти у відповідь на ситуацію в Україні. Думаю, що, як і 19 січня, коли розпочалися сутички євромайданівців з силовиками на Грушевського, ціла низка рішучих дій євромайданівців та опозиції практично в усіх областях країни, з яких більшість завершилася очевидною перемогою протестувальників у вигляді захоплень обласних рад та облдержадміністрацій з одночасним створенням своїх органів самоврядування — народних рад, стала найпереконливішим аргументом для влади, особисто для Віктора Януковича та провладної парламентської більшості, які починають розуміти, що з українським народом не можна “жартувати” у той спосіб, який вони собі обрали з 30 листопада…
Хоча і в цій ситуації мене не менше хвилює, чи зуміє наша опозиція бути і далі на висоті тих вимог, які покладають на неї Всеукраїнський Євромайдан і нинішня вже цілком революційна ситуація в країні? Принаймні, радує, що Арсеній Яценюк не погодився нині сідати в крісло прем’єра, адже умови, на яких пропонується опозиції це зробити, виглядають, на мій погляд, як політична пастка. Та, на щастя, перший крок до зняття гостроти суспільної кризи в країні 28 січня було зроблено у Верховній Раді, де відмінено ряд репресивних законів та відправлено у відставку уряд Миколи Азарова…
А той факт, що у день засідання позачергової сесії парламенту під охороною силовиків звезли знову за державний кошт тисячі антимайданівців, лише засвідчує страх влади перед наростанням у країні тепер уже Єврореволюції. Адже ці звезені з усіх-усюд люди побачили, як влада відступає перед опозицією і прагне використовувати їх як живий щит перед Євромайданом, майже за прикладом беркутівців, які постійно закриваються молодими солдатами внутрішніх військ. А ще сьогодні зависає у повітрі питання: як бути з покаранням тих, хто стріляв і бив мирних мітингувальників, хто організовує ескадрони смерті і хаосу, які викрадають активістів Євромайдану, катують їх та вбивають? Тут досить згадати імена львів’янина-науковця Юрія Вербицького, вбитого цими бандитами, Ігоря Луценка, лідера автомайданівців Дмитра Булатова, якого ще досі не знайдено, та багатьох інших, яких силовики й тітушки захоплюють навіть на вулицях столиці. І взагалі, що робити з цим ганебним явищем відвертого використанням бандитів-тітушок нашими силовиками не лише в Києві, а й у всіх регіонах, зокрема, в найбільш контрольованих владою Харкові, Криму, Донецьку? Що, зрештою, робити з цинічними фактами побиття вже десятків журналістів у столиці та подібними фактами в інших містах, коли на беркутівців посвідчення журналіста, його телекамера, мікрофон діють, як червона ганчірка на бика? Тобто, які люстраційні заходи, спеціальні розслідування слід провести в країні, щоб покарати й оговтати тих, хто причетний, найперше, у силових відомствах, до цих антизаконних дій?
Та повертаюсь до своїх особистих вражень і спостережень під час чергового перебування на столичному Євромайдані. Коли минулого четверга знову потрапив сюди, спіймав себе на думці, що атмосфера тут явно стала жорсткішою та напруженішою, на що, безперечно, вплинули перші смерті захисників Майдану. То був день жалоби за Сергієм Нігояном. На черзі вже був Михайло Жизневський, а ще на той час медики боролися за життя Романа Сеника, з яким ми вже також попрощалися…
Зрозуміло, спершу відвідав намети хмельницьких батьківщинівців неподалік від Лядських воріт: потішився, що там для земляків-євромайданівців всього вистачає — і теплого одягу, і їжі, і медикаментів, а ще зустрічав деяких з них невдовзі серед охоронців барикад на Інститутській, Хрещатику… На Грушевського на той момент було вже спокійно, хоч ближче до арки стадіону “Динамо” тліло їдучим димом попелище автомобільних шин, запас яких тут постійно поповнювався, бо виявилося, що палаючі автопокришки стають неабиякою перешкодою для беркутівців-спецпризначенців.
Фото з сайту pravda.com.ua
Багато тут було киян, які просто прийшли, мабуть, зайвий раз пересвідчитись у тому, що бачать по телевізору. Взагалі, тема висвітлення пресою цих подій у Києві та Україні загалом дуже дражлива, адже маємо нині досить обмежений об’єктивний телересурс, зокрема це “5 канал”, “24”, “News one”, “Zik”, де транслюється “Громадське телебачення”, “TVi”. Ще доволі об’єктивною стала позиція інформаційних випусків “1+1”, а далі маємо справу загалом з політтехнологіями, які у нібито об’єктивній обгортці явно виконують замовлення влади й антиукраїнських сил, не кажучи вже про той інформаційний телебруд, який іде з Росії. Про ситуацію з друкованими мас-медіа та регіональною пресою окрема розмова, хоч слід відзначити, що і там, зокрема в офіційних виданнях, після 16 січня над чимось таки почали замислюватися…
Звичайно ж, євромайданівцям у столиці нині найбільше дошкуляє мороз, видно, небеса вже втрачають терпіння від того, що так надовго затягнулася революційна ситуація в Україні. Тож протестувальники, крім того, що рятуються у взятих в “оренду” приміщеннях Жовтневого палацу, Київради, Будинку профспілок, архітекторів, а також біля вогнищ, гріються ще в підземному переході Майдану Незалежності, в Головпоштамті. А вже з неділі для цієї мети слугують два поверхи Українського дому, звідки протестувальники у жорсткій формі “попросили” беркутівців. Те, що після їх відходу там знайшли багато пляшок від спиртного, — півбіди, бо чим заливати страх? Проте той факт, що на даху будівлі були знайдені бойові кулі та місця ймовірних засідок для снайперів, дуже насторожив і став ще одним підтвердженням, що влада готова стріляти і вже стріляє в народ…
Із задоволенням того вечора, коли Євромайдан терпеливо чекав на повернення лідерів опозиції з перших реальних переговорів з Віктором Януковичем, слухав виступаючих з його сцени наших земляків, серед яких були колишній бютівський нардеп Юрій Ганущак, лідер обласної “Свободи” Ігор Сабій, один із лідерів УНА-УНСО Ігор Мазур. Взагалі, цей ораторський майданчик переконливо підтвердив, що Україна має силу силенну патріотично налаштованих ораторів, щоправда, небезпідставно, зокрема рядові козаки з барикад закидали, що треба там хоч якусь селекцію робити, бодай щодо тих, хто брався виступати від їх імен, маючи на увазі отих бутафорних у генеральських мундирах “гетьманчиків”, яких тут ніхто ніколи не бачив і не побачить. Але це так, до слова…
Дізнавшись, що в Хмельницькому Євромайдан у четвер пообіді змусив облраду запланувати на п’ятницю позачергову сесію, про що тут повідомив Ігор Сабій, на ранок другого дня вирішив повертатися додому. Проте вночі на станції метро “Городецька”, поруч з Мін’юстом, яке у вихідні захопили активісти “Спільної справи”, почавши з Мінагрополітики, Міненергетики, які частково потім розблокували, став учасником доволі знакової пригоди, зіткнувшись впритул з двома перевдягнутими силовиками. Один з них, молодший, безпомилково вичислив в мені євромайданівця і почав переконувати “батю”, як він мене справедливо назвав, бо насправді в сини мені годився, що вони, за його словами, нас “всех размажут и кровью умоют, потому что “Беркут” непобедим”. Цей молодик повторював, мов зазомбований, якусь нісенітницю про те, що євромайданівці зґвалтували у якомусь столичному банку дівчину, а ще декілька разів запитував, чого той студент (вочевидь, мав на увазі студента — майбутнього архітектора) брав у руки гранату, якщо не знав, як з нею поводитися. На мої пропозиції піти самому на Майдан не відповідав, а його дебелий товариш у спецкуртці метробудівця, коли заходили в потяг, усе повторював, щоб не сідав з ним в один вагон. Той зайшов-таки у мій і далі говорив про дівчину, гранату, а з його запитань стало зрозуміло, що їх утримують у столичному Академмістечку…
Ті два переодягнуті силовики, вочевидь, приїхали зі Сходу, але було таке відчуття, що вони у Києві почуваються, як у ворожому місті, де небезпека на них чатує на кожному кроці. А ще кидалась у вічі очевидна їх зазомбованість образом ворога, який для них хтось намалював у вигляді євромайданівців. Здається, що цим психічним розладом слабує і вся наша влада. Дуже шкода…
А я нині, згадуючи цей епізод, бачу перед собою просвітлені обличчя юних дівчат, жінок, які не лише роздають чай, бутерброди, а своїми делікатними руками наповнюють снігом та льодом мішки, які йдуть на укріплення барикад, бачу очі, добрі очі тих, хто стоїть на Майдані або приходить сюди щодень, в яких читаються віра й надія в світле завтра своєї країни…
Богдан Теленько