Минулого четверга вже під обід на київському Євромайдані стало відомо, що визволився з лабет силовиків активіст одного з козацьких формувань, про знущання над яким Україна і світ дізналися з відео, викладеного в Інтернет. Власне, те, як цього молодого чоловіка з колоритним оселедцем беркутівці тягли після своєї другої атаки на вул. Грушевського в середу, 22 січня, ми дізналися ще з телерепортажів, а от те, як потім ці “браві молодці” над ним знущалися, й показало це відео, автор якого, виклавши його в Інтернет, одразу таємно покинув Україну, добре розуміючи, на яку небезпеку наражається.
Минулого четверга вже під обід на київському Євромайдані стало відомо, що визволився з лабет силовиків активіст одного з козацьких формувань, про знущання над яким Україна і світ дізналися з відео, викладеного в Інтернет. Власне, те, як цього молодого чоловіка з колоритним оселедцем беркутівці тягли після своєї другої атаки на вул. Грушевського в середу, 22 січня, ми дізналися ще з телерепортажів, а от те, як потім ці “браві молодці” над ним знущалися, й показало це відео, автор якого, виклавши його в Інтернет, одразу таємно покинув Україну, добре розуміючи, на яку небезпеку наражається. Тим євромайданівцем і був Михайло Гаврилюк з Буковини, який серед козацької спільноти має псевдонім Мазай, а на Майдані у столиці на своєму козацькому редуті-барикаді, що майже навпроти центрального переговорного пункту перекриває Хрещатик, виконує обов’язки обозного. Тобто від козака Мазая вже добрих два місяці залежить чи оборонці цього рубежу будуть нагодовані, в теплі. Про те, що Михайло вже серед козаків своєї сотні, дізнався від козацького активіста з Хмельницького Сергія Скоробагатого, який одразу організував нашу розмову, бо на той час про те, що з ним сталося, Гаврилюк ще нікому жодних коментарів та інтерв’ю не давав…
Застав Михайла в наметі обозного, де він підшуковував собі одяг з тих запасів, які козаки зібрали. Сподіваюся, ви бачили цього мужнього молодого чоловіка з телеканалів: його синці на обличчі, поранення осколком від шумової гранати в шию та вухо, яке дістав ще у вівторок, коли допомагав виводити з-під вогню беркутівців жінок, дівчат, старших людей. Ніяким героєм він себе не вважає, діяв у тій критичній ситуації, у яку потрапив, як вважав за потрібне.
— Коли почалася перша атака беркутівців на Грушевського, одразу кинувся туди, бо треба було людей рятувати. А вже під час другої атаки під обід потрапив у цю халепу, — пояснював мені. — Захопили мене цілком випадково, адже нападникам допоміг їх перевдягнутий у чорне чи то колега, чи то тітушка, який був серед відступаючих протестувальників і який доволі професійно мене вдарив ззаду по голові, оглушивши на мить. Удару від “свого” я не чекав, тому й потрапив до беркутівців, які, видно, побачили в моїй особі неабиякий “трофей”, бо з гордістю кричали поміж собою: “Отамана поймали…”.
— Уся країна, Михайле, бачила, як над вами знущалися ці нелюди, роздягнувши догола на снігу та морозі, нещадно б’ючи. Як вдалося витримати?
— Та взагалі-то я людина витривала і синяки та побої на мені заживають скоро, — віджартувався мій співрозмовник. — Проте не розумію, звідки у цих людей стільки ненависті до всього українського, навіть мого оселедця на голові, який, спершу розіпнявши мене силою за руки й ноги, як Христа, один з них відрізав тупим ножем… Ну, а щодо биття, то, завівши мене за свій кордон, били всі кому не лінь, прикладалися до мене всі без розбору. Я ж мусив терпіти, закривав по можливості голову, пах, хоч це не надто допомагало, адже ці хлопці віддувалися на мені сповна. Вимагали, щоб кричав “Слава Беркуту”, на що я мовчав. Ви багато вже бачили з того викладеного в Інтернеті відео. Хоч я дивуюся, звідки в цих людей, якщо вони виконують у такий страшний спосіб чиїсь злочинні накази, стільки злоби до мирних протестувальників. За кадром цього відео залишилося хіба те, що в автозаку штанями і пуловером зі мною поділився ще один “полонений”, тож я хоч трохи прикрив своє тіло. Там нас тримали доволі довго, зв’язку з зовнішнім світом не було ніякого, бо мої одяг, паспорт, мобільник, видно, стали трофеями цих силовиків, які вже нагадували мародерів.
— Як вдалося вирватися з їх лабет, адже шлях ваш явно пролягав у СІЗО?
— Доставили вночі в Оболонський райвідділ міліції, керівник якого хотів мене відправити до ізолятора, проте правоохоронці, які допитували, видно, проникнувшись до мене симпатією, відправили в Оболонську клінічну лікарню №17, куди довезли мене десь о четвертій ранку. Там медики дали можливість помитися й трішки поспати. На допитах мене запитували, чому стою на Майдані, а я їм пояснював, як міг, що я — козак, давав присягу на вірність Україні. Не хочу вдаватись у подробиці свого порятунку, аби не нашкодити всім добрим людям, які, на щастя, є повсюди, бо з їх та Божою допомогою я знову на Майдані і не збираюся з нього сходити…
Власне, під час розмови з Михайлом до нас час від часу заглядали оборонці цього козацького редуту, аби поцікавитися, як почувається їх обозний. Від нього дізнався, що сам він за фахом будівельник. “Можу хату збудувати з першої цеглини”, — не без гордості казав мені. Живе у рідному селі на Хотинщині, має сина і найбільше переймався тим, що мама та рідні за нього переживають. До медиків звертатися не квапився і хоч був весь у синцях та гематомах, найбільше боліла спина, якій дісталося від кованих чобіт беркутівців, на яких він зла не тримає та прощає їх з гідним подиву християнським милосердям…
Розмовляв Богдан Теленько