Історичний урок від княгині Ольги…
Враження ж від самого перебування у Пскові таки були доволі суперечливі. Звичайно ж, залюблені в староруську давнину туристи тут фанатіють, адже мають можливість на доволі компактній за площею території побачити, так би мовити, на одному квадратному метрі стільки яскравих історичних артефактів, що мимоволі забувають про їх загальну невпорядкованість, що далека до реставраційних стандартів тієї ж Москви, яка і нині ніби продовжує змагатися з такими містами, як Псков чи той же Новгород, історія яких набагато глибинніша та багатша від стольного граду Росії. Проте нині
Історичний урок від княгині Ольги…
Враження ж від самого перебування у Пскові таки були доволі суперечливі. Звичайно ж, залюблені в староруську давнину туристи тут фанатіють, адже мають можливість на доволі компактній за площею території побачити, так би мовити, на одному квадратному метрі стільки яскравих історичних артефактів, що мимоволі забувають про їх загальну невпорядкованість, що далека до реставраційних стандартів тієї ж Москви, яка і нині ніби продовжує змагатися з такими містами, як Псков чи той же Новгород, історія яких набагато глибинніша та багатша від стольного граду Росії. Проте нині на облаштування їх історичних центрів виділяються доволі мізерні кошти, а місцевої казни, зрозуміло, на ці потреби не вистачає. І хоч дещо й тут врятувала церква, але всі ці храми та споруди, які вже потрапили у її юрисдикцію, таки обмежують можливості залучення туристичних інвестицій на спільну справу загальної реставрації історичного центру того ж Пскова — міста справді захоплюючої давнини, минувшина якого наміцно переплетена з історією Київської Русі та самого Києва практично аж до ХІV століття, коли тут утвердилося самостійне Псковське князівство, відоме більше в історії під назвою Псковська республіка.
Звичайно ж, без історичних екзерсисів мені тут аж ніяк не обійтися, хоча у центрі сучасного Пскова не може не звернути на себе увагу скульптурний мікс з пам’ятників — лубочного, як скрізь у колишньому СРСР, Лєніна, зеленуватої бронзової статуї Кірова, звичайно ж, у звичній “пісяючій” позі, яку ми запримітили в Карелії, та доволі символічного пам’ятника найвизначнішій, як вважають псковитяни, їх землячці, київській княгині Ользі. Про її походження саме з цих країв досі сперечаються різні історичні джерела та науковці. Наша, тепер уже суто туристична українська команда, без національної атрибутики, яка проглядалася хіба що у написах та логотипах футболок, звичайно ж, перше колективне фото у Пскові зробить біля київської княгині, яка на постаменті стоїть з маленьким хлопчиком, за задумом творців пам’ятника, внуком Володимиром на барельєфі з зображенням святих та історичних осіб, які мали стосунок до історії Пскова.
На туристичне знайомство з історичним центром Пскова ми мали лише кілька годин, адже попереду у нас були відвідини пушкінських місць, що неподалік від автотраси на шляху до України. У Пскові, який за кількістю населення дещо менший навіть від Хмельницького, зробили й невеличкий перепочинок: дехто встиг зайти у місцеві кафешки і навіть у банки, аби обміняти залишки валюти на російські гроші, бо там з валютчиками катма, а обмінників просто немає, не те, що в нас, — бери не хочу. А потім усі ми інтенсивно накручували круги по псковському кремлю, Домонтовому місту, Городу, Запсков’ю та Завеличчю, що, власне, складають його історичний центр. Дехто з наших нетерпеливців навіть зумів скупатися у річці Великій, що справді є доволі великою за шириною плеса та переконливістю течії.
Русло річки Великої ще якийсь час супроводжуватиме нас і після виїзду з міста, несучи свої води в басейн історичного Чудського озера, яке також на псковських землях. Відоме воно й отим Льодовим побоїщем 1242 року, фільмом про яке сталінська пропаганда підіймала дух радянських військ у роки війни з фашистами. Ця битва нібито спинила експансію Лівонського ордену на Великий Новгород, у складі якого тоді й пізніше був Псков. До речі, перші літописні згадки про це місто датуються десь 903 роком, хоч як один із племінних центрів кривичів воно виникло ще задовго до цієї дати. Псков, як відомо, тривалий час був у складі Новгородського князівства, підпорядкованого стольному Києву, звідки, власне, прийде на київський престол і князь Володимир Хреститель, а згодом його син Ярослав Мудрий, яких підпирали своєю силою новгородці. Хоча Псков навіть у часи Київської Русі вже пробував посперечатися і з протекторатом Києва, що було у 1014-1036 роках, коли тут було встановлене удільне князівство, в якому правив молодший син Володимира Святославовича Судислав. Його випало приборкувати Ярославу Мудрому, який посадив молодшого брата у “проруб”. Відтоді майже сто літ Псков контролює вже тільки Київ, передавши згодом цю протекцію до 1348 року знову Новгороду, на зміну якому і прийде, вважаймо, скалькований з нього вічевий устрій Псковської республіки, що буде ліквідований московитами остаточно у 1510 році. Тоді московський князь Василь ІІІ оголосить Псков своєю вотчиною, а понад три сотні непоступливих псковських бояр разом з сім’ями відправить у заслання, завершивши приборкання “псковських республіканців”, які свого часу за Івана ІІІ не наважилися допомогти Новгородській республіці у протистоянні з Москвою, видно, сподіваючись, що їх ця чаша обмине. Що ж, вони її разом з новгородцями допиватимуть ще й у часи Івана Грозного, який, найперше, для Новгорода зорганізує кривавий геноцид тамтешнього люду без розбору на соціальні стани тільки за те, що новгородцями звалися. І Псков, і Новгород впадуть через елементарну недооцінку московської потуги, міжусобиці своїх бояр, які вагалися між литовською та московською орієнтаціями, через взаємну недовіру й порушення, насамперед між собою союзницьких зобов’язань.
От би тодішнім псковитянам державницької послідовності у подібних діях при відстоюванні свого суверенітету досвіду їх великої землячки, київської княгині Ольги! Адже вона заради цілісності Київської держави могла піти на будь-які кроки, не гребуючи навіть підступом, як у випадку з приборканням гордих древлян…
Взагалі, якраз подібні послідовні державоцентриські дії княгині Ольги на київському престолі не залишають, принаймні у мене, сумнівів щодо її високого походження, адже такі навички у державних діячів виховуються змалку. Тож тиражована лірично-казкова легенда про те, що князь Ігор нібито зустрів юну Ольгу на березі річки і вона його перевезла кудись човном, хоч і виглядає доволі гламурно, проте непереконливо. Хоча добре зрозуміло те, чому радянська історіографія робила все, аби історичний місток наших знань про минувшину свого народу обмежувався ось такими легендами, а родовідна київських князів закінчувалася бодай на князях Ігореві, Олегу і так далі, а на все, що було до них на нашій землі, а заразом і на їх походженні накладала табу. Проте нині ми маємо хоч побіжно знати, що, крім псковської версії походження Ольги з роду Гостомислів з Ізборська, до речі, одного з найстаріших племінних міст кривичів, існує і ряд інших, доволі переконливих версій її родоводу. Так, уже за так званою київською версією загадкове походження Ольги ведеться з роду першого хрестителя Руси-України, київського князя Аскольда, тож її одруження з князем Ігорем було нібито заразом і династійним шлюбом, що укріпив Рюриковичів на київському престолі. Хтось скептично запитає, як тут бути з підступним убивством ними князів Аскольда та Діра? Та вже я їх запитаю, як тоді розібрати клубок родинних взаємин, хоча б між князем Володимиром та його сином Ярославом, якого, як відомо, народить йому полоцька князівна Рогніда — одна з законних його дохристиянських дружин, батька якого, останнього племінного князя кривичів Рогвольда з її братами Володимир убив? Все це аж ніяк не завадило Ярославу сісти на батьківський престол, хоча народження того ж Володимира по материній лінії від ключниці Малуші, яку багато хто з дослідників виводить з династії древлянського князя Мала, сучасники також ставили під сумнів щодо його династійної легітимності.
Зрештою, не менш цікавою є версія про походження княгині Ольги з болгарської царської династії й те, що вона була нібито онукою харизматичного для болгар царя Бориса І. Це, певно, може пояснити законні, а не лише підкріплені силою зброї претензії сина Ольги Святослава на болгарські землі. Врешті-решт, правдоподібно виглядає й гіпотеза, що була вона донькою двоюрідного дядька Ігоря князя Олега, який правив Києвом через малолітство племінника і через цей шлюб скріпив династію Рюриковичів у свій спосіб. Не менше може потішити наше історичне лібідо і галицька версія, за якою Ольга є внучкою літописного східнослов’янського князя Будимира та данського правителя Гельга (Олега), які поєднали своїх дітей. Та ким би насправді не була за походженням княгиня Ольга, мабуть, нині вже не так важливо, адже в її особі Київська Русь-Україна мала потужного політика, який тривалий час успішно й одноосібно правив найбільшою і наймогутнішою державою у Східній Європі. Також вже цілком однозначно можемо твердити, що і канонічні церковні легенди про її не менш гламурне хрещення у Константинополі також викликають великий сумнів. Принаймні, той факт, що Ольга не пробачила імператорові Костянтину своє піврічне очікування аудієнції з ним у Царграді, підтверджене документально, адже коли згодом до Києва прибуло константинопольське посольство, вона його також півроку протримала на Почайні й аж тоді дозволила стати перед свої ясні очі, нагадавши Візантії, що супроти київських правителів нікому не дозволено було на той час порушувати дипломатичне “обліко моралє”… Не все тут однозначно і з її орієнтацією на візантійський зразок християнізації самої княгині, адже саме Ольга через німецького короля Отона І запросить до Києва римо-католицького єпископа Адальберта…
Взагалі, як на мене, нам варто й нині дещо пильніше придивлятися до власних літописних та інших, на перший погляд, беззаперечних документальних джерел вітчизняної історії, починаючи з “Повісті временних літ”, які, як відомо, постійно піддавалися купюрам та цензуруванню, а при потребі, виходячи з їх імперської політики, як це було, найперше, за російських царів, зокрема Петра І, Катерини ІІ, та комуністичного всевладдя, просто знищувалися. Подібні думки мимоволі заполонили мою багату на подібні історичні контраверсії уяву під час цієї подорожі, яка одразу після побіжного знайомства з Псковом подарує нам емоційну віддушину відвідинами Святогір’я. Ще за радянських часів, у середині 1920-х, цю місцину назвуть Пушкінськими горами, коли більшовики вирішили творити свій культ знакового для російської культури та літератури поета і письменника Олександра Пушкіна, могилу якого ми не могли не відвідати, повертаючись додому. Власне, сама могила поета і некрополь його рідних з роду Ганібалів-Пушкіних розташовані на території Святогірського Свято-Успенського чоловічого монастиря, який ми відвідали насамперед. До цих могил, розташованих на майданчику біля стін Троїцького собору, ведуть доволі стрімкі кам’яні сходи, а сам схил підсоборної гори за православною традицією “заселений” могилами ченців невідь з яких часів, адже з’явилася ця православна обитель ще в ХV столітті й має неабиякі свої традиції. Ці могильні хрести ховаються у кущах, а самі захоронення, видно, вже давно не доглядаються, ніби ще раз підтверджуючи незмінну істину про те, що людське тіло є тільки прахом земним і не більше.
Наша ж делегація дружно підійде до могили Пушкіна, на широкий постамент якої ми покладемо і свої квіти, хоч їх там на кінець дня і так було доволі, запалимо тут кілька лампадок та свічок, які придбали при вході до монастиря. А вже за сталою традицією наш отець Іван біля неї відслужить заупокійну літургію за раба Божого Олександра і проситиме разом з нами, “аби йому простилися усі вільні і невільні гріхи”. Звичайно ж, ця відправа українською викличе неабиякий інтерес у туристів, дехто з них навіть приєднається до нас. Щоправда, сама екскурсія пушкінськими місцями була доволі лаконічною, бо на те, щоб бодай обійти всі ці меморіальні пам’ятки музею-заповідника, треба присвятити не менше дня, а у нашому розпорядженні буде лише зо дві години, які я особисто віддав знайомству з монастирем, де покоїться прах поета, в надії, що ще колись буде нагода відвідати ці місця. Тішило те, що поруч зі мною був мій товариш-журналіст Іван Козельський, якому завдячую фотоархівом з поїздки на Соловки, чимало світлин з якого були вміщені в газеті у моїх паломницьких нарисах. Іван мав щастя знати меморіальний музей-заповідник Олександра Пушкіна “Михайлівське” ще зі своїх студентських років, коли директором тут був харизматичний Семен Гейченко, відомий пушкініст, письменник, музейник.
Думаю, доречно буде мені випередити і ймовірні скептичні запитання з середовищ так званих професійних українців, які нині у нас з’явилися, на тему, як у ці місця потрапила наша патріотична українська делегація? Варто, мабуть, таким критикам нагадати, що творчість цього видатного таки російського літератора-гуманіста, який по-своєму любив і щиро цікавився Україною, вивищується над будь-якими псевдонаціоналістичними упередженнями. Пушкін, як на мене, насправді належить до тих апологічних постатей у російській та світовій культурі, що ставить його поза національними чи одержавленими інтересами, бо її приймає будь-яке здатне до відчуття прекрасного серце. Звичайно ж, Пушкін об’єднує у цій своїй гуманістичній місії найперше тих, кому близькі російські література й слово, але він зрозумілий своїм універсальним творчим кредо й нам, українцям. Адже у нього ви не знайдете конфлікту в естетичних стандартах, які у своїй сутності таки були відсторонені від якихось державних чи національних (читай — шовіністичних чи імперських) замовлень. Тож віддаймо аналіз особливостей Пушкінської музи, найперше, дослідникам його творчості та життя. А я після відвідин Соловків хіба що потішив себе ще раз тим фактом, що цар Олександр І наприкінці свого земного життя зробив добру справу, відправивши поета у 1824-1926 роках у заслання сюди, в Михайлівське, бо у грудні 1925-го він точно мав бути на Сенатській площі і, не сумніваймося, розділив би долю своїх друзів-декабристів, деякі з них потраплять і на Соловки.
Ось вам знову Соловки. Та як їх не згадувати, коли система ГУЛАГу не обминула і самого Гейченка, якому Росія має завдячувати створенням на малій батьківщині поета цього унікального меморіалу-заповідника? Бо ж і досі мало хто знає, що Герой соцпраці, двічі лауреат Державної премії Семен Гейченко, який заявив себе вдумливим істориком та музейним фахівцем, ще напередодні війни, у 1941-1943 роках буде каратися в комуністичних концтаборах за звичною для політв’язнів ст. 58 ч. 1, яка, щоправда, з початком війни, вже розшифровувалася і як “антирадянська поражєнчєская пропаганда”. Семен Степанович про своє перебування в ГУЛАГу не надто розповідав, про це знали хіба що його рідні та відповідні органи. Тоді ж його врятувало те, що зголосився в таборі добровольцем на фронт, бо це було для нього і таких, як він, єдиним шансом вижити. На фронті він сповна “іскупіл” своєю кров’ю незрозумілу вину, бо його гріх, здається, полягав у тому, що запропонував уголос завчасу вивезти з музейних установ Ленінграда найцінніші експонати, що особливо пильні радянські “патріоти” розцінили як його зневіру у перемозі Червоної армії. Тож після фронту, точніше після важкого поранення у боях під Новгородом, де він командував відділенням мінометників, втративши праву руку, цей подвижник з кінця 1944-го як науковий працівник, а з квітня 1945-го вже як директор розпочне відновлювати зруйнований під час окупації музей. Він втілював тут свою ідею “таємного куточка прекрасного”, як сам окреслював власну концепцію Пушкінських заповідних місць, яким присвятив майже півстоліття життя, увіковічивши у такий спосіб і свій багаторічний труд музейника-пушкініста, літератора, громадського діяча настільки, що нині сюди люди їдуть, щоб заразом познайомитися і з цією його подвижницькою діяльністю, але це вже цілком окрема тема для оповіді. Хоча насправді дуже шкодую, що не вдалося почути тут, у Михайлівському, переспіву дзвонів, які Гейченко розмістив по всьому заповіднику, тих дзвонів, які він зібрав у своїй унікальній колекції, підібравши навіть кілька з них для Успенського собору, біля якого було поховано його кумира і які за його життя гомоніли поміж собою перед появою вечірньої та ранкової зорі…
Для себе ж після відвідин Пскова та пушкінських місць я знайшов низку нових доказів, що його “Казка про царя Салтана” та інші казкові сюжети написані, так би мовити, на основі його знайомства з місцевими історико-фольклорними пам’ятками та враженнями від них. Бо досить тут згадати чудові краєвиди псковського кремля чи озера Белогунь з його островом Буяном, що були у маєтку Ганібалів у Воскресенську, щоб знову переконатися, що Анна Ахматова таки мала рацію, коли пушкінський Китеж-град шукала якраз у цих краях, а не на Соловках. І взагалі попри певну подібність соловецької історичної забудови, вочевидь, через ту страхітливу карму людських страждань, які пов’язані з нею, вона і нині сприймається мною доволі похмуро, на відміну від історичного Пскова, якого доля також не надто бавила, та все ж залишилося це старовинне місто у моїй уяві як збірний світлий образ. Хоча, від’їжджаючи вже з пушкінських місць, не міг не запримітити чорні дерев’яні хати-зруби на околиці селища. Вони були ніби родом з далекої доісторичної доби, щоправда, з цією невеселою картиною тут же конкурував цілком облаштований у дусі штучних ще радянських потьомкінських сіл центр селища та сучасний продуктовий міні-маркет, де ми зробили свої вже останні на російській землі харчові закупи…
Далі буде монотонна хитавиця в автобусі, яка налаштовувала на неквапні роздуми про цю мандрівку-прощу, й наш стрімкий переїзд через білоруську територію, на кордоні з якою вже підвечір до нас не зайшли ні білоруські, ні російські прикордонники, бо межа між цими країнами цілком символічна, чого, зрозуміло, не скажеш про білорусько-український рубіж знову біля білоруського села Нова Гута та наших Нових Яриловичів. Там ми затрималися загалом десь під ранок на добрих півтори-дві години, залишивши неприємні враження від підкресленої російської наших прикордонців та митників, які таки добре бачили, що за автобус і з яким людом перетинає кордон. Шкода говорити на цю заїжджену тему про рівень культури у спілкуванні державною мовою у наших держслужбах різних ґатунків, хоча й цю нашу вже незалежницьку метаморфозу також можна сприйняти, як блукання українців новітніми історичними лабіринтами, які, щоправда, вони вже самі собі встигли набудували…
Р.S. У кам’янець-подільському видавництві “Медобори” нині готується до друку документальна повість-есе Богдана Теленька “Соловецький лабіринт” (Нотатки упередженого паломника), основу якої склали його нариси “Зі щоденника Соловецької прощі”, вміщені на сторінках газети “Проскурів”.