В обласному літературному музеї відкрилася виставка одного портрета. І портрет цей Тараса Шевченка. Подія присвячена 200-річному ювілею Великого Кобзаря.
В обласному літературному музеї відкрилася виставка одного портрета. І портрет цей Тараса Шевченка. Подія присвячена 200-річному ювілею Великого Кобзаря.
На жаль, літературний музей не може похвалитися оригінальним художнім полотном. Та представлений портрет має важливі ознаки оригіналу. Це паперовий плакат із зображенням Тараса роботи відомого українського художника Фотія Красицького — внучатого небожа поета, онука його рідної сестри Катерини. Плакат з’явився на світ “3 мая 1906 года”, як зазначено в його вихідних даних. Мабуть, з його тиражу, який наразі невідомий, у світі залишились одиниці примірників. Нині це вже справжній раритет. Цей плакат у музеї лише місяць: його подарував закладу чернівчанин Іван Безручко.
Народився ж Іван Безручко 1922 року в селі Патринці Кам’янець-Подільського району. Це старовинне село сотні літ жило в глибокому яру на берегах мальовничої Студениці, що впадає у Дністер. У 80-х роках через будівництво Дністровської ГЕС Патринці переселили “на гору”, але багато чого з його історії, з його духовних, культурних скарбів залишилося жити таким, як у давні часи, завдяки Івану Григоровичу.
Коли настав час вибору свого шляху в життя Іван Безручко обрав за майбутній фах таку роботу, яка дає людям конкретну практичну допомогу, став лікарем. Закінчивши Чернівецький медичний інститут, у 1956 році почав працю у буковинському селищі Кельменці. Майже півстоліття жив і працював там. Потім переселився до дочки у Чернівці. Однак на Кельменеччині пам’ятають його як заслуженого лікаря України, як добру людину, а ще — як невтомного збирача народних скарбів — мудрості, пам’яті, духовності.
Ще в довоєнні роки декілька переказів про чарівний і таємничий Совиний Яр, записаних Іваном Безручком, потрапили до Інституту мистецтвознавства, фольклору й етнографії (ІМФЕ). В 1953 році студент-медик знову почав робити записи народно-поетичної творчості. А спонукала його до цього сама мова людей, з якими він зустрічався. Майбутнього медика вражало багатство прислів’їв, приказок, народних способів лікування у їх вустах. І він, такий спраглий до народного слова, записував їх просто на полях конспектів лекцій, які читали студентам викладачі медінституту.
Поєднання ліків і слова, доповнення їх одне одним стали суттю життя Івана Безручка. Символічним був для нього вже перший робочий день, коли його просто з дороги викликали до літнього мешканця Кельменець, який несподівано захворів.
“Від болю, а надто від надмірного хвилювання, — згадує Іван Григорович, — хворий не знаходив собі місця. Що робити? Можна було б, звісно, ввести йому укол, дати таблетку, але… У моєму чемоданчику нічого цього не було. І тут мені згадалися слова одного з викладачів: “Якщо хворому після розмови з лікарем не стане легше, то це не лікар”. І я вдався до слова. Аби в першу чергу заспокоїти дідуся. І — диво! — біль як рукою зняло. На радощах дружина хворого сказала: “Нарвала б вам букет ружів, але такі є в лікарні… Тоді знаєте що… — глянула на мою ветху валізку, — подарую я вам тайстру, яку сама вишила. В ній будете носити людям швидку допомогу”.
Чудова тайстра не довго носила ліки, зате пригодилася Івану Безручку як скарбниця, в яку він збирав народну творчість — в селищі, в усьому районі, а при нагоді — й у рідному краї на Кам’янеччині. Приказку, почуту в гурті перехожих, біля базарного прилавку, в кінотеатрі, у полі, у лікарняній палаті, часто записував просто на бланкові звичайного рецепта і, коли повертався додому, опускав його в тайстру. Згодом упорядкував картотеку, переписав її в загальний зошит і назвав “Тайстра народної мудрості”. Й відіслав до Києва.
“Кращому збирачеві народної творчості — з повагою і побажанням успіхів у збирацькій роботі”, — такий напис прикрашав книжку “Українські народні прислів’я та приказки”, яку Іван Григорович одержав незабаром у подарунок. І напис той затверджував автограф великого поета й народознавця Максима Рильського. Це окрилило, додало сил у роботі. 1957 року в Києві відбулася Республіканська нарада збирачів народно-поетичної творчості, скликана ІМФЕ АН УРСР. Одним зі 150 учасників наради був Іван Безручко. Тоді познайомився з відомими збирачами фольклору — письменником Дмитром Косариком, Гнатом Танцюрою, а під час Республіканської конференції 1961 року — з Настею Присяжнюк, Марією Руденко, Михайлом Ревуцьким та іншими.
Народному слову Іван Григорович присвятив усе своє життя. У його доробку — понад шість тисяч прислів’їв і приказок, до тисячі пісень, 300 легенд, казок, народних оповідань, бувалиць, усмішок, переказів про походження прізвищ та прізвиськ, чимало місцевих народних прикмет, рецептів народних страв і народної медицини, топонімічних матеріалів. Більшість зібраних матеріалів передав до рукописних фондів ІМФЕ імені М.Рильського та Інституту мовознав- ства імені О.Потебні АН України. Чимало зразків ввійшло до тритомного зібрання прислів’їв та приказок та до інших видань. А скільки їх було опубліковано на сторінках багатьох всеукраїнських, обласних та районних періодичних видань! Взяті з уст народу, вони через десятки й сотні років живуть — тепер не лише в усному, а й друкованому слові. В 1996 році вийшов невеликий збірник “Дністріана діда Йвана. Легенди і перекази Кельменеччини в записах І.Безручка”, а 2010 року побачила світ книга легенд, переказів, казок, спогадів “Там, де тече Дністер”…
І ось нещодавно Іван Безручко подарував музею найдорогоціннішу реліквію своєї сім’ї — портрет Тараса Шевченка. Його придбав свого часу його тесть Антон Білоус. Він у 1920-ті роки вчителював у Рогізні, Зелених Курилівцях тодішнього Староушицького району. Якраз про нього у своїй книзі “Золоті верби” пише український письменник Микола Тарновський.
Про Івана Безручка, про життєвий і творчий шлях Фотія Красицького та його портрет видатного родича — Тараса Шевченка, про долю родинної реліквії Безручків учням Хмельницького ліцею №17 розповідали на відкритті виставки працівники літературного музею Тамара Міцінська, Людмила Данилюк, Яна Янчишина. У виконанні студентки музичного училища імені В.Заремби Діани Юрейко прозвучала пісня “Защебече соловейко” на слова Тараса Шевченка, музика подільського композитора Миколи Балеми.
Присутні також оглянули виставку видань творів Тараса Шевченка з фондів музею.
Василь ГОРБАТЮК, директор обласного літературного музею