Справді, чи можливе нині після подій, що відбуваються на столичному та Всеукраїнському Євромайдані, перезавантаження влади та суспільних стандартів в Україні?
Справді, чи можливе нині після подій, що відбуваються на столичному та Всеукраїнському Євромайдані, перезавантаження влади та суспільних стандартів в Україні? Чому стався нинішній небувалий досі вибух протестного адреналіну в нашому суспільстві, яке вже має всі ознаки не лише глибокої політичної кризи, а й революційної ситуації, яка розвивається, на щастя, поки що мирним шляхом навіть попри першу невинну кров, пролиту владою у Києві зранку 30 листопада? Ці та багато інших гострих і доволі незручних для нашої влади й опозиції питань хвилюють нині нас усіх. Пригадуєте оту класичну формулу революцій, якої нас вчили колись, коли “низи” не хочуть, аби ними так управляли, а “верхи” не можуть уже керувати так, як це робили до виникнення революційної ситуації, каталізатором якої, як вчить історія, можуть стати нібито не надто резонансні, на перший погляд, події? У нашому українському випадку, хоч і було дещо інакше, адже пролиту спецпідрозділом “Беркут” невинну кров молодих протестувальників у столиці під категорію нерезонансних подій не віднесемо, бо саме з неї в Україні розпочнуться акції масового спротиву владі, проте ми даємо собі звіт, що ця подія ніби стала уособленням усіх тих безчинств, які з ініціативи нинішньої влади, зокрема її силових та фіскальних відомств, відбуваються в країні. Перелік усього, що вивело нас на Всеукраїнський Майдан, буде доволі значним. Звичайно ж, поштовхом до цих масових акцій стала відверта здача національних інтересів нинішньою владою на Вільнюському саміті ЄС. Адже з підписанням Віктором Януковичем Угоди про асоціацію з Євросоюзом ми, принаймні більшість із нас, пов’язували свої надії хоч на якусь кращу життєву перспективу для себе, своїх сімей, родин, країни в цілому. Здавалося, що ми були готові заради цієї мети заплющувати очі на ту владну сваволю, яка утверджується в країні, на брутальні нехтування нашими демократичними й національними правами, на появу “інститутів смотрящих” у регіонах, насаджування атмосфери залякувань, зокрема у підневільній владі бюджетній сфері, незаконного тиску на бізнес, на тотальну корупцію, яка проникла в усі пори суспільного організму, сподіваючись, що Європа шляхом демократичного тиску на нашу владу чи цю, чи іншу, змусить її та нас з вами запровадити і в себе цивілізовані стандарти співжиття. Звичайно ж, у цих сподіваннях було багато ілюзій щодо сутності нинішньої влади, яка попри її нібито обмеженість, уже давно була готова, як бачимо, задіяти й інший сценарій подій, навіть не даючи собі звіт у тому, якою країною, яким народом вона взялася керувати, по суті, в ручному режимі, нехтуючи елементарними вимогами права на всіх рівнях, без винятку.
Тож чи можливе перезавантаження країни у тій складній ситуації, в якій ми нині перебуваємо, коли наша влада є несамостійною у прийнятті доленосних для свого народу рішень? Думаю, що це можливо тільки тоді, якщо ми всі разом змусимо її до цього власним мирним спротивом і підштовхнемо свою опозицію, аби і вона також керувалася державними інтересами, не повторивши фатальних помилок помаранчевої революції, ознаки яких, на жаль, уже також проглядаються, з особливою відповідальністю використала протестний запал нашої молоді. А ще маємо усвідомити, що нинішній народний спротив, якщо політичними методами не зняти з нього напругу, може привести країну до крайньої межі, з якої вже буде неможливо вийти в результаті мирного суспільного діалогу.
Тож доречно нині згадати знову слова відомого релігійного діяча Любомира Гузара на недільній маніфестації у Києві: “Не бійтеся робити добро”, заразом згадавши і про символіку вчорашнього великого християнського свята — Введення…