Особисто для мене, внучки загиблого у Велику Вітчизняну фронтовика, писати про ветеранів завжди хвилююче й трепетно, як і чути їхні важкі розповіді-сповіді про нелегкі дороги війни, долі, сплюндровані фашистами, однополчан — скалічених чи загиблих. Війна живе в їхніх спогадах завжди, допоки ходитимуть по цій землі, щедро просякнутій кров’ю її захисників. Ми ж маємо це знати, аби пам’ятати…
Особисто для мене, внучки загиблого у Велику Вітчизняну фронтовика, писати про ветеранів завжди хвилююче й трепетно, як і чути їхні важкі розповіді-сповіді про нелегкі дороги війни, долі, сплюндровані фашистами, однополчан — скалічених чи загиблих. Війна живе в їхніх спогадах завжди, допоки ходитимуть по цій землі, щедро просякнутій кров’ю її захисників. Ми ж маємо це знати, аби пам’ятати…
На його долю вистачило війни…
У 1944 році, коли його рідна Ярмолинеччина була звільнена від фашистів, Тимофій Величко одразу прийшов у військкомат. І хоч хлопчині ще не було 18 років, він уперто просив відправити його на фронт, де вже воював старший брат Петро. Брат був прикладом для нього в усьому: гарно вчився, відслужив строкову службу і поїхав у Харків за путівкою на будівництво тракторного заводу. Там вступив в інститут, звідти був призваний на фронт. Звісток від нього не було, рідні не знали де він воює. Це вже згодом батьки написали, що він живий-здоровий. Старший лейтенант Петро Величко був командиром батареї, брав участь у Сталінградській битві, на Курській дузі, дійшов до Румунії, а звідти його частину перекинули в Прибалтику. Там він і загинув. Молодшого, 16-річного брата Володю забрали та вивезли до Німеччини і його доля залишалася на той час невідомою. Тож юний Тимофій вирішив для себе, що йому треба обов’язково йти на фронт, мститися ворогу за рідних.
Нелегке фронтове життя для молодого солдата розпочалося з міста Чортків Тернопільської області, де проходила Проскурівсько-Чернівецька операція — одна з визвольних операцій Радянської армії. Звідти вихор війни заніс його в складі 18-ої армії 4-го Українського фронту в передгір’я Карпат, де за наказом вищого командування вони перейшли до оборони. В умовах весняної повені, по шию у воді, бійці відбивали наступ свіжих сил противника. Ворогу було завдано чималих втрат, вдалося розсікти їх стратегічний фронт. Військова частина, в якій воював бронебійник Тимофій Величко, пройшла з боями всі Карпати, визволяючи міста і села Буковини. 27 жовтня 1944 року був звільнений від окупантів Ужгород, а 28 жовтня — решта населених пунктів Закарпаття. “Я бачив, як прикордонники відновлювали довоєнні прикордонні межі, встановивши смугасті стовпи. Ми раділи, що тепер наша земля вільна! Але війна не закінчилася, а покотилася далі, тепер уже територією Чехословаччини”.
Недалеко від Праги, в одному з фільварків населеного пункту Оплава радянські бійці окопалися й готувалися прийняти бій. Ледь встигли замаскувати гармату та розставити людей, як почули наростаючий шум двигунів. З-за пагорба, натужно ревучи, виповз перший ворожий танк, який от-от мав вистрілити. Та командир відділення молодший сержант Тимофій Величко на кілька секунд його випередив. Влучні гарматні постріли пробили броню і танк запалав. Проте на зміну одному підбитому фашистському звіру за кілька хвилин з’явився інший. Сунув на позиції нахабно та знавісніло. Але і його вдалося знешкодити. Важкий був бій — усе їхнє відділення вийшло зі строю. Тимофій також отримав важке поранення, його тіло посікли численні осколки. Разом з іншими пораненими санітари винесли його з поля бою, літаком доставили в Ужгородський військовий госпіталь, де терміново прооперували. Ліву руку лікарям врятувати не вдалося. Тут, у військовому госпіталі він і зустрів Перемогу. З Ужгорода військовим ешелоном поранених відправили на Урал, в Уфу, де після тривалого лікування його комісували. І поки добирався додому, все не міг уявити, чим він, однорукий, займеться після війни. Але вдома його одразу направили на річні курси бухгалтерів, які він успішно закінчив. Працювати подався до Хмельницького — рідний дядько покликав. Так у 1947 році Тимофій Величко уперше переступив поріг правління Хмельницької облспоживспілки, яку на той час очолював фронтовик Микита Глущак. З його легкої і турботливої руки в кооперації Тимофій Іванович залишився на 49 років! Закінчив вечірню школу, згодом — кооперативний технікум, вищу освіту здобув у Львові. До 1995 року працював директором універсальної бази в Гречанах.
Допомагати людям — справа його життя
Тому, хто все своє життя присвятив праці, турботі про інших, думка про пенсію здається неприпустимою. У Тимофія Величка було ще достатньо сил, енергії, а головне — бажання залишатися серед людей, ділитися своїм багатющим досвідом. Але життя, не порадившись, внесло свої жахливі корективи: пішла в потойбіччя дорога дружина, з якою в парі прожили багато років, виховали дітей, тішились онуками, залишивши на його піклуванні немічного батька. Змушений був змінити активне трудове життя на нелегкі домашні клопоти. Рік після виходу на заслужений відпочинок Тимофій Іванович справлявся з домашніми справами та піклувався про тестя. А після його смерті перебувати в рідних стінах стало несила. І він пішов до людей — у міську ветеранську організацію. Згодом разом з нині покійним Андрієм Іващенком поїхали до Києва, де на той час уже діяла Всеукраїнська ветеранська організація інвалідів Великої Вітчизняної війни. Отримавши настанови і повернувшись у рідне місто, провели своє перше організаційне засідання, на якому його обрали головою міської ветеранської організації інвалідів війни, що налічувала тоді понад тисячу членів. З тих пір Тимофій Величко — незмінний її керівник. Поступово організація міцно стала на ноги. Керівництво міста виділило дві невеличкі кімнати на вулиці Грушевського. Облаштувалися. І навіть коли їм запропонували перейти в просторіше приміщення, не погодилися. “Людям зручно приходити сюди, — каже Тимофій Іванович. — Це центр міста, неподалік — усі міські установи та заклади, міська рада. Нам немає чого нарікати на брак розуміння та підтримки від керівництва міста. Міський голова завжди з нами, а ми — з ним. Ми хоч і стара гвардія, але надійна…”.
Ветеранська організація живе активним життям. “Це завдяки нашим добровільним помічникам, тим, хто допомагає в організації різноманітних заходів, надаючи грошову підтримку. Жодне наше звернення не залишають без уваги генеральний директор ПАТ “Хмельницькобленерго” Олександр Шпак, Митрополит Хмельницький та Старокостянтинівський Антоній. Їх допомога — неоціненна і триває вже роками. І ми їм доземно вдячні, як і головному лікарю госпіталю для ветеранів Великої Вітчизняної війни Людмилі Пінчук, яка дуже уважно ставиться до нас, організовуючи належне лікування та перебування в цьому медичному закладі на найвищому рівні”.
Не забув розповісти Тимофій Іванович і про волонтерську групу, яка вже багато років працює у ветеранській організації, піклується про здоров’я та самопочуття своїх членів. Очолює її Надія Садомська. “Люди в нашій організації солідного віку. 49 чоловікам уже за 90 років. 70 відсот-ків не можуть самостійно пересуватися, бо прикуті до ліжка. Саме з дзвінка до цих немічних людей починається робочий день у мене та Надії Петрівни, — розповідає Тимофій Іванович. — Тепле слово, співучасть допомагають продовжити їм життя. Ми знаємо про цих людей усе: які ліки їм потрібні, які проблеми слід вирішити. На допомогу приходять і соціальні працівники територіального центру соціального обслуговування (надання послуг), який очолює Ірина Ковальчук. Центр бере на себе постійну турботу та піклування про наших ветеранів. Вдячні й начальнику управління праці та соціального захисту населення Словяну Воронецькому, його працівникам за увагу до проблем ветеранів. Торік у 46 квартирах за рахунок коштів міського бюджету зроблено ремонт та проведено заміну газових приладів”.
Як і раніше, у міську організацію Товариства інвалідів Великої Вітчизняної війни на вулиці Грушевського, 3 приходять колишні фронтовики, наче у рідний дім, аби поспілкуватись, обмінятися думками, дізнатися про новини, зрештою, отримати підтримку та допомогу. От тільки шкода, що залишилося їх зовсім небагато. Роки, рани та хвороби роблять свою безжальну справу. На моє запитання, де він бере сили для такої відповідальної та клопітної роботи, Тимофій Іванович усміхається: “Якщо не ми, то хто? Наше завдання — полегшити життя ветеранів, допомогти їм справитися з проблемами сьогодення. І ми це робимо. Не меншу відповідальність почуваємо за організацію патріотичного виховання молоді. Пройдуть роки і нас, фронтовиків, не буде на цій землі. Хто тоді буде розповідати про подвиг народу, про самопожертву, про любов до Вітчизни і героїзм заради неї, про те, що відвойований нами мир треба пильно берегти?! Тож поки ми є, це — наш обов’язок. Дуже хочемо, аби молоді люди виховувалися на кращих традиціях своїх предків, аби в їхніх серцях палала любов до Батьківщини, гордість за наше славне героїчне минуле, за людей, які, не задумуючись, віддали своє життя заради Перемоги…”
Ветеранська організація має свою лекторську групу, яка охоче проводить зустрічі з учнями та студентами. До речі, сам Тимофій Іванович найчастіше любить бувати в Хмельницькому кооперативному торговельно-економічному інституті, в якому колись навчався. Тут він завжди бажаний гість, його біографію знає кожен студент — від першокурсника і до випускника. Навіть у своїх творчих роботах студенти зізнаються, що ця людина є для них “зразком справжнього чоловіка, воїна-захисника, невтомного працівника, безмежно відданого людям” (із творчих робіт студентів — авт.). І це не просто високі слова — за ними довге й тернисте життя фронтовика-хмельничанина, який усе робить для того, аби ветеранська організація, яку він створив, працювала та приносила користь суспільству. Ти-мофій Величко не думає про свій солідний вік, а просто живе турботами інших. І, як заведений годинниковий механізм, не зупиняється ні на мить: безліч справ чекають на нього — невідкладних та важливих, через які інколи забуває про себе.
Нагороди і людська вдячність
На своє робоче місце у ветеранську організацію Тимофій Іванович приходить завжди раніше за інших. Така в нього звичка, вироблена роками. Ніколи не дозволяє собі ні запізнитись, тим більше не прийти. У нього є план і він чітко знає, що має робити того чи іншого дня, які проблеми буде вирішувати та до кого звертатися. Така він людина. Крім того, що очолює ветеранську організацію інвалідів Великої Вітчизняної, є ще й заступником міської організації ветеранів війни та праці, членом її президії, а також членом ради обласного ветеранського громадського об’єднання та всеукраїнського, де його шанують та поважають. До його нагород — трьох орденів Богдана Хмельницького, медалі “За відвагу” та ордена “За мужність”, 2010 року додалася Грамота Верховної Ради України, подання на яку зробив Хмельницький міський голова Сергій Мельник. А 18 жовтня цього року Президент України Віктор Янукович підписав Указ про надання довічних державних стипендій учасникам бойових дій у період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, серед яких є і наш земляк Тимофій Величко.
“Відзначивши днями Міжнародний день інвалідів, уже спланували роботу до 70-річчя визволення України, — ділиться Тимофій Іванович. — Дуже хочеться разом з Україною відзначити цю славну дату, не менше хочу дожити й до свого 90-ліття, щоб зібрати за одним столом усіх найближчих мені людей. У нас хороша, міцна родина, мене поважають і рідні, і земляки. В селі Голохвасти, де народився, буваю щороку, відвідую могилки рідних на сільському цвинтарі. Колись я передав священику прізвища 58 загиблих односельців, аби не були ніколи забуті. З тих пір їх поіменно згадують в усіх поминальних молитвах. А ще, порадившись з родиною, віддав релігійній громаді свою батьківську хату”. За цей вчинок односельці ще не раз з вдячністю згадають родину Величків, як і багато інших людей, яким Тимофій Іванович чимось допомагав у житті.
Вікторія СТАНДРІЙЧУК