Таки і досі серед нас доволі тих, хто ще вірить комуністичній пропаганді щодо так званої виправної місії системи радянського ГУЛАГу й, скажімо, той факт, що на Соловках у ті часи діяв театр, в якому пробував ставити щось український класик, режисер Лесь Курбас, подає як аргумент цієї версії. Справді тамтешня гепеушна адміністрація спершу творила видимість залучення зеків з числа творчої інтелігенції до якоїсь спільноти, найперше, для того, аби через свою мережу інформаторів контролювати настрої цього найнебезпечнішого прошарку в’язнів. Їх об’єднання, як відомо, мало абревіатурну назву ХЛАМ, що розшифровувалося як художники, літератори, артисти, музиканти, а в концтаборі на Анзері існував такий собі СРАМ (“Союз работников Анзерской музы”). Був на Соловках навіть хор кримінальних злочинців з багатообіцяючою назвою “Свої” і навіть виходили тут деякий час газети і журнали — “Новые Соловки” ,”СЛОН”, “Соловецкий крокодил”, “Соловецкие острова”…
Таки і досі серед нас доволі тих, хто ще вірить комуністичній пропаганді щодо так званої виправної місії системи радянського ГУЛАГу й, скажімо, той факт, що на Соловках у ті часи діяв театр, в якому пробував ставити щось український класик, режисер Лесь Курбас, подає як аргумент цієї версії. Справді тамтешня гепеушна адміністрація спершу творила видимість залучення зеків з числа творчої інтелігенції до якоїсь спільноти, найперше, для того, аби через свою мережу інформаторів контролювати настрої цього найнебезпечнішого прошарку в’язнів. Їх об’єднання, як відомо, мало абревіатурну назву ХЛАМ, що розшифровувалося як художники, літератори, артисти, музиканти, а в концтаборі на Анзері існував такий собі СРАМ (“Союз работников Анзерской музы”). Був на Соловках навіть хор кримінальних злочинців з багатообіцяючою назвою “Свої” і навіть виходили тут деякий час газети і журнали — “Новые Соловки” ,”СЛОН”, “Соловецкий крокодил”, “Соловецкие острова”…
Та попри всю цю псевдовиховну бутафорію, вже на початку тридцятих багато хто з в’язнів розумів, що більшовицький режим усім тим з них, хто класифікувався в категорії контрреволюціонерів, уже давно виніс смертний вирок, виконання якого було лише питанням часу. Це добре усвідомлювали й колишні українські повстанці, як-от отаман Гресь, який спрямував свою підпільну роботу на організацію в концтаборі на Анзері збройного опору та втечу. Не дивно, що на прапорі Соловецького полку ОДПУ було написано: “Фронту — немає. Небезпека — є. Тримайте порох сухим!” Що ж, певна логіка гепеушників у такому баченні свого основного обов’язку була, адже попри тортури, постійні провокації проти “насельників” своїх концтаборів, вони завжди були готові пустити їх усіх у “расход”, чим займалися тут постійно, завершивши свою криваву місію на Соловках у 1937-1938 роках, дострілюючи ще деякі категорії в’язнів і у 1939-му, коли тут буде закрито тюрму СТОН, хоч сліди їх злочинів ще досі вимагають копітких досліджень не лише в архівах, а найперше, так би мовити на місцевості не лише тут, у Карелії, а й по всій території СРСР.
Знову повертаюсь з цього приводу, зокрема, до трагедії Сандармоха, де лише у липні 1997 року Юрій Дмитрієв знайде перші “розстрільні ями”, про які, як виявиться згодом, добре знали старожили селища Певенець та міста Медвежегорська. Ту страшну ділянку у тайзі випадково знайшли ще у 1950-х будівельники, які прокладали нову дорогу між цими населеними пунктами, виривши екскаватором людські останки, які були за вказівкою згори знову зариті. А ще там місцевий житель — ветеран ГПУ перед смертю висповідався у тому, що брав особисту участь у тих розстрілах, входячи до розстрільної команди. Вже у 1994 році в піщаному кар’єрі Сандармоха бульдозерист знайде людські черепи з характерними дірками в тім’ї, проте, злякавшись побаченого, зариє це захоронення. Словом, навіть у новітні часи люди боялися вголос говорити про ці страшні злочини, що, до речі, характерно і для України…
Там, у Карелії, потрібен був поштовх до цієї “незручної” правди, який зроблять такі люди, як Юрій Дмитрієв. Ось як він описує свою знахідку — перше колективне захоронення в Сандармосі: “Побачив на ґрунті провалля правильної геометричної форми: якщо воно сягає 15- 20 сантиметрів, то знав, що в могилі лежать останки до сорока осіб”. За його дослідженнями, ці людські останки, які гепеушники пересипали вапном, не перевищували і восьми відсотків обсягу людського тіла. Так працювала чекістська розстрільна команда на чолі з сумновідомим Матвеєвим, який доповідав своєму керівництву (дослівно): “Доношу, что приговор в отношении осужденных к высшей мере наказания приведен в исполнение”. І далі з бухгалтерською точністю: “собственноручно расстрелял 265 человек, 2 ноября — еще 249”, за що був нагороджений УНКВС по Ленінградській області іменною зброєю, а згодом і орденом Червоної Зірки “за успішну боротьбу з контрреволюцією”. Коли цього ката притягли невдовзі до дисциплінарної відповідальності, то, наголошуючи на його перевищенні службових обов’язків, напишуть: “бив березовим кілком контриків по головах і спинах — всіх, хто під руку потрапляв”. Цей мерзотник, як нині відомо, доживав поважного віку в Ленінграді, де помер у шістдесятих, ставши вже нині кривавим символом Сандармоха, зберігаючи свій ідейний гепеушний “порох” завжди сухим, як і багато його колег з різних поколінь тримають донині без жодних натяків на покаяння…
Взагалі ж уся історія з меморіалізацією цих відомих місць злочинів комуністичного режиму по всіх куточках колишнього СРСР загалом і на російських Соловках, у Сандармосі та Левашовці під Петербургом зокрема, потребує окремої оцінки. Адже скидається на те, що тільки там, де в Росії з ініціативи людей небайдужих вони були виявлені, і здійснюються певні меморіальні заходи з боку влади, яка нині все пильніше приглядається до всього і всіх, хто причетний до подібних громадянських акцій. Зрештою, що до початку 1990-х у цих страшних місцях робили працівники КДБ, які утримували їх у режимі суворої таємниці? Шкода, що ми нині не можемо собі уявити, якою була перша виставка на Соловках, яку організувала тут радянська спецслужба ще у 1988 році, адже зачистку свідчень кривавих злочинів своїх попередників її працівники вели тут ще з початку 1960-х. Як вели — можна тільки здогадуватись, от хоча б на прикладі того, як було “зачищено” місце злочинів комуністичного режиму у Хмельницькому, коли тут випадково на спорудженні центрального універмагу у вересні 1966-го було виявлено страшні захоронення від злочинів чекістів, які були, даруйте, перезариті з відома тодішньої компартійної влади у різних куточках обласного центру, яка тим самим солідаризувалася з кривавим сталінським режимом. Ті останки ми досі не спромоглися по-християнськи перезахоронити та меморіалізувати…
Не дивно, що цензура нині торкнулася й екскурсій трагічними місцями на тих же Соловках і Ольги Бочкарьової, яка на згаданому мною “круглому столі”, де було задекларовано про створення історичного клубу “Соловки-2013”, загалом мовчала, а його спікери з російської сторони чомусь старалися відійти від задекларованої наперед теми дискусії про перебіг і наслідки Великого терору. Не дивно, що на цьогорічних і торішніх тематичних екскурсіях цими трагічними місцями на Соловках ви вже не почуєте про факти звірського знищення політв’язнів, зокрема в морі та на Секірці, в організованих гепеушною адміністрацією їх побиттях кримінальниками.
Щоправда, не могло не тішити те, що серед російських членів “Меморіалу” знайшлися справжні однодумці, хоча відчувалося, що і цей патріотичний громадський рух у Росії, яка, власне, свого часу його розпочинала, зупинився десь на позначці кінця 1990-х, що не дивно для країни, керівництво якої відверто сповідує неосталінізм та імперську політичну доктрину. Про це доводилося пам’ятати постійно під час цієї мандрівки в Карелію, де нині ще дихається дещо вільніше, аніж на “материковій” Росії, що вже хронічно захворіла неоімперською недугою, бацили якої у якихось карикатурних, хоч і доволі похмурих формах у вигляді чорносотенських монархічних угруповань з’явилися вже і в нас.
Ці враження по-особливому загостряться в мене, коли дорогою додому зупинимося у Пскові, до історії якого нині пробує підібрати новий ключ сучасна російська історіографія, де, як відомо, вперше було проголошено місцевим “старцем”, ігуменом тамтешнього Елеазарівського монастиря Філотеєм ідею Москви як “третього Риму”. Той фанатичний ігумен, якому, видно, нічого не важила кров псковитян, яку першою тут проллє московський цар Іван ІІІ у боротьбі з їх Псковською та Новгородською вічевими республіками, які, як відомо, нещадно доб’є вже Іван Грозний, відправляв до Москви послання, спершу до згаданого Івана ІІІ, потім до його спадкоємця, царя Василя Івановича, в яких на нічим не підкріплених догмах окреслить тезу “Москва — третій Рим, а четвертому не бувати”. Для нього та його наступників, зокрема анзерського втікача-патріарха Никона, який підхопить цю ідею майже через півтораста літ, не існувало жодного династійного права у твердженні, що якраз племінниця останнього візантійського імператора Костянтина ХІ Софія Палеолог, яка стала дружиною Івана ІІІ і нібито дала московським царям таке право, хоч насправді вона не була і не могла бути спадкоємицею візантійського імператора, та і сама ця ідея прийшла у Східну Європу з Болгарії, де її царі також претендували на “візантійську спадщину”, а згодом потрапить до Києва, а вже звідти її перелицює старець Філотей. Градація цієї хвороби ще більше загостриться в царській династії Романових, нею “хворітимуть” старовіри, а в пізніші часи слов’янофіли аж до сучасних апологетів “гундяївщини” з їх ідеєю “русского мира”, яку вони поширюють тільки на Росію, Україну та Білорусь, забувши про велич усього слов’янського моря. До речі, фанатичним послідовником цих ідей був духовний наставник Віктора Януковича архімандрит Зосима, настоятель Свято-Успенського монастиря на Донеччині, який відрізнявся у своїх проповідях рідкісним проросійським мракобіссям та патологічною ненавистю до всього українського. Можливо, це від нього у Віктора Федоровича була інфікована проросійська бацила, яка не дає і йому, і нам спокійно жити з північним сусідом?
А от у псковських легендах мене по-своєму потішить те, що назва цього міста походить від давньоруського слова “перси”, зрозуміло, що є означенням цієї жіночої принади, з якою древні псковитяни, мабуть-таки, не безпідставно порівнювали красу свого міста, що справді не може не захоплювати й нині, хоч і потребує, вибачайте, шановні псковитяни, термінової пластичної операції через явну занедбаність вашого історичного центру та старожитніх пам’яток. Хоча яке старовинне місто без подіб-них легенд, з однією з яких уже я не погоджуся, коли тамтешні історики пробують історію виникнення назви грошової одиниці — копійки виводити з цього міста? Тут не може не озватися наш український й, зокрема, подільський гонор, адже добре відомо, що назва копійки походить від символічного копія Юрія Змієборця, що був гербом відомого воєводи Великого князя Московського Дмитра Донського, героя Куликовської битви Боброка Волинського, як його називають російські хроніки, який насправді був князем Дмитром Коріятовичем — сином Коріята Михайла Гедеміновича, прямого нащадка Великого князя Литовського і який оженився на сестрі князя Дмитра. Ну, а його швагро візьме цей герб і собі, що стане гербом Московського князівства та Москви, а вже син Дмитра Донського Василь почне карбувати монету з цим зображенням (копійка-копіє), а нащадки Коріятовичів започаткують у Москві рід князів Волинських, які також матимуть династійні претензії на великокняжий престол.
Хтось і з цього приводу таки скаже: мовляв, наскільки тісно переплетена історія українців та росіян, зрозуміло, забуваючи наголосити про давньоукраїнську її першооснову та династійну значимість староукраїнських княжих родів у ті часи, коли спадкоємці золотоверхого Київського престолу перекочовували у Залісся, бо в ті часи аж до часів Івана Грозного, по суті, так і називали Московське князівство. Не дивним є й те, що ідея “третього Риму” знову з’явиться тоді, коли до Російського царства приєднається Козацька Україна, ніби увійшовши у безвихідний для себе історичний лабіринт…
Комендант Соловецького концтабору, згаданий уже мною гепеушний чин з князівською фамілією Трубецкой мав улюблену фразу: “Фініта ля комедія”, якою користувався і тоді, коли відправляв людей на страту. Ми ж ніяк уже скільки років поспіль не можемо повторити її на адресу своєї радянської минувшини та отих “трубецьких”, які в буквальному розумінні цього слова зазомбували й отруюють досі нашу дійсність. Тож не дивуюсь, що учасники цьогорічного “круглого столу” на Соловках з числа наших політв’язнів більше згадували свій тюремний і табірний режим 1980-х, зазначаючи, що там нічого не змінилося з ГУЛАГівських часів.
Пристрасно про це говорив Григорій Куценко, який пройшов через три табори та п’ять тюрем. Його посадили за вияв громадянської позиції, яку він осмілився озвучити як армійський офіцер.
Вчитель історії з Житомирщини Дмитро Мазур, який сидів з Куценком у мордовському таборі в Барашево тільки за те, що мав свої погляди на історію України, також підтвердив цей висновок: у радянських таборах аж до розпаду Союзу фактично нічого не змінилося. Сам він, як зауважить Григорій Петрович, з табірного карцеру не виходив, де після кожної відсидки ледь на ногах тримався і де адміністрація табору порушувала найелементарніші права в’язнів.
Науковець Михайло Михалко, який заробив у вісімдесятих свій тюремний строк розповсюдженням саморобних антикомуністичних листівок, також наводив переконливі приклади цих сталінських рудиментів у радянській в’язнично-табірній системі й небезпідставно стверджував, що їх залишки ще досі присутні в нинішній виправній системі України та Росії…
Взагалі, спілкування з цими навдивовижу цікавими людьми протягом усієї поїздки було великим відкриттям не лише для мене. Зрештою, всі вони і нині у вирі громадсько-патріотичної роботи. Михалко є одним із відомих діячів екологічного руху не лише в Києві. Дмитро Мазур живе дещо самітником у своєму селі, де не перестає вишукувати найнеймовірніші гіпотези з нашої минувшини, володіючи доволі цікавим і виробленим публіцистичним стилем. Григорій Куценко, який у серпні 1991-го став на бік Бориса Єльцина, був комендантом Кремля під час “гекачепе”, повернувся в Україну, де розбудовував Спілку офіцерів, нині очолює міське товариство політв’язнів у Києві, а в останні роки є організатором та душею патріотичних Соловецьких прощ, заснувавши неформальне Соловецьке братство. Григорій Куценко зі своїм товариством політв’язнів та багатьма однодумцями розгорнув цікаву видавничу діяльність й сам досить активно видається та публікується. До речі, з ним та багатьма нашими “соловецькими братчиками” я мав нагоду зустрітися днями на столичному Євромайдані.
До чого подібний відступ? Якраз для того, щоб зайвий раз підтвердити: справжня ідейна позиція у подібних людей, які стали на діяльну стезю служіння власному народові, не змінюється попри всі життєві складнощі їх долі та нашої країни загалом, бо, як ми знаємо, матір не вибирають. Зрештою, подібний життєвий приклад продемонстрував і соловецький каторжанин Семен Підгайний, диво спасіння якого пов’язане тільки з випадком недогляду в гепеушному обліку, де його справу помилково передадуть до теки так званих сибіряків-роботяг, яких напередодні розстрілів 1937-го відправлять до табору “Морсплаву” і де він “сховається” у глухих “командировках” “Білбалттабу”, а в січні 1941 року після восьмирічної відсидки потрапить на Харківщину, де зустріне війну, втікши від чекістської розправи. Під час окупації буде робити українську справу в Харкові, потім цілком свідомо, так, так, з німецьким фронтом відступить на Захід, бо не хотів іти на забій, в чому не сумнівався, знаючи про методи комуністичних репресій. За кордоном у діаспорі стане одним із засновників Української революційно-демократичної партії, видасть унікальні спогади про свої соловецькі поневіряння, про які я вже писав і які, як на мене, мали б стати настільними книгами для багатьох українських політиків та державців…