Таємниці Соловецького лабіринту
Таки справді блудять, ніби потрапивши в безвихідні тенета тих античних лабіринтів, які задумувалися їх творцями, аби висотувати з людини життєву енергію, доводити її до відчаю та погибелі. Саме їх образи спливали у моїй уяві, коли пробував вибудовувати і загальне історичне тло навколо всього, що побачив та відчув тут, на Соловках. І дарма, що той найвідоміший в історії єгипетський лабіринт біля озера Біркет-Ка-рун, що на захід від Каїру, був побудований понад два тисячоліття до нашої ери, а критський у містечку Кносі, що був його зменшеною копією в одну соту величини дещо пізніше, залишили по собі тільки античні легенди та руїни будівель, їх таємниці завжди хвилювали людей, бо там мав бути “світ інший”, який не квапився відпускати тих, хто в ньому заблудився.
Таємниці Соловецького лабіринту
Таки справді блудять, ніби потрапивши в безвихідні тенета тих античних лабіринтів, які задумувалися їх творцями, аби висотувати з людини життєву енергію, доводити її до відчаю та погибелі. Саме їх образи спливали у моїй уяві, коли пробував вибудовувати і загальне історичне тло навколо всього, що побачив та відчув тут, на Соловках. І дарма, що той найвідоміший в історії єгипетський лабіринт біля озера Біркет-Ка-рун, що на захід від Каїру, був побудований понад два тисячоліття до нашої ери, а критський у містечку Кносі, що був його зменшеною копією в одну соту величини дещо пізніше, залишили по собі тільки античні легенди та руїни будівель, їх таємниці завжди хвилювали людей, бо там мав бути “світ інший”, який не квапився відпускати тих, хто в ньому заблудився. І неспроста, видно, при вході того, єгипетського, побудованого на честь бога Сабека, якого древні єгиптяни уявляли у вигляді страшного крокодила, за легендою було написано: “Божевілля чи смерть — ось що знаходить тут слабкий чи грішний, тільки сильні та благочестиві знаходять тут життя і безсмертя”. У кноського лабіринту на Криті своя історія, овіяна античною легендою про Мінотавра — чудовиська людської подоби з головою бика, якому приносили в жертву дівчат та юнаків. Це чудище нібито було замкнене в цьому лабіринтному просторі і вбите хоробрим героєм Тесеєм, який вибрався з цієї хитромудрої споруди тільки завдяки клубкові золотих ниток, котрі дала йому дочка царя Міноса Аріадна, яка була єдиноутробною сестрою цього чудовиська, котре породила її мати Пасіфая. Та залишмо легенди про хитросплетення інцестів, любовних трикутників античних царів та героїв, у результаті яких з’являлися такі потвори, як Мінотавр, для белетристів та поетів, не забудьмо лише про ті повчальні алегорії, які цілком можна проектувати на нашу давню і недалеку минувшину та її діячів, які, потрапивши в складні, але, здавалося б, не безвихідні лабіринти історичних обставин, зазнавали невиправданих поразок, що оберталися незчисленними бідами для їх власного народу, ніяк не знаходячи для себе рятівної нитки Аріадни…
Соловки до такої історичної алегорії якраз і підходять чи не найбільше, адже з них, власне, й розпочинається нова “гулагівська” історія країни, котру було кинуто у жертву комуністичним “мінотаврам”, які творили на одній шостій суходолу планети такі жахіття, до яких творці античних міфів не додумалися б. І навіть ті понад тридцять віднайдених лабіринтів та до тисячі загадкових курганів-насипів і найрізноманітніших кам’яних візерунків, що залишилися з незапам’ятних часів на островах Соловецького архіпелагу, також ніби доповнюють образ того вселенського лабіринту, який розпростер тоді своє смертоносне павутиння на всю цю територію і з якого мало кому вдавалося вийти без втрати своєї самобутності, душевної чистоти та ясності розуму. Принаймні, нині це, скоріш за все, будуть спільні моральні втрати і травми усіх тих народів, які блукали у цих сатанинських переплетіннях смертоносного комуністичного лабіринту. Ці суспільні травми в них хоч і загояться з часом, проте ятритимуть ще довго, бо все пережите у ту страшну “гулагівську” епоху, побачене та осмислене тут, залишиться з ними назавжди.
… А свій перший лабіринт на Соловках я побачу цілком випадково, блукаючи берегом Білого моря недалеко за селищем. То була кам’яна споруда спіралеподібної форми в діаметрі до вісімнадцяти метрів, на якій не було ніякої рослинності, крім моху та кущиків чорниць. “Танцюючі” карельські берези, що росли поруч з лабіринтом, не наважувалися ступити на його територію, ця загадкова споруда, видно, до танцю їх ніколи не запрошувала, як, зрештою, засвідчують ті, хто пробує розгадати їх таємницю, бо соловецькі лабіринти й кам’яні насипи вважаються чи не найзагадковішими у світі навіть посеред подібних до них скандинавських. Знавці кажуть, що висаджені на них дерева не приймаються і гинуть, а тварини обходять ці місцини. Пізніше, купаючись з хлопцями поруч у морі, ми підсушувалися під сонцем на каміннях лабіринту й пробували ходити його звивистою доріжкою-канавкою, дивуючись таємничій простоті цієї загадкової конструкції. Легенди карелів кажуть, що будували ці таємничі споруди їх пращури-рибалки та мисливці, які вірили, що, проходячи через них, вони забезпечують собі вдалий промисел. А щодо насипів з каменю, то сучасні історики твердять, що тут ідеться про людські поховання, от тільки їх рештки там ніхто досі майже не знаходив…
Як, зрештою, непросто нині у цих краях відшукувати місця захоронень розстріляних в’язнів, про що добре знає Юрій Дмитрієв, адже тут багато торф’яників, куди можна було трупи людей лише викидати, а заривати скопом — хіба що у кам’янисто-піщаних лісових ґрунтах, хоча не гребувала адміністрація концтаборів і морем, яке, щоправда, і само вміло пожирати свої жертви. Як отих понад сорок жінок-в’язнів, яких конвой погнав у шторм руко-творною дамбою між Муксалмою та Великим Соловецьким островом. То були каторжанки, загалом з України, звинувачені у людоїдстві під час Голодомору, які утримувалися на Муксалмі, де їх налічувалося до трьох сотень, хоч працювали вони загалом на Соловках. Чи були насправді вони винні у канібалізмі ніхто точно не знав, та завдяки спогадам Підгайного ми знаємо про двох-красунь українок Настю Плескань та Віру Сливу, яка загинула під час того шторму і яку платонічно любив її односелець Василь Отченаш, котрий всадив вила в керівника буксирної бригади, що забирала з його хати останні продукти у 1932-му.
Добре знали тоді соловецькі в’язні й жінку-велетня, кубанську козачку Харитину, яка у миті розпуки могла влаштовувати свої “розбійницькі концерти” на попелищі спаленого більшовиками-казнокрадами Успенського собору, втікаючи з кремлівського лазарету, де її поміщали під час психічних зривів. У такі хвилини Харитина танцювала й співала, не підпускаючи до себе нікого, і тільки маленький лікар-японець Катаяма міг її умовити повернутись у палату.
А якими словами описати духов-ний подвиг кількох десятків колишніх монашок, яких привезли сюди невідь-звідки і прозивали “безфамільними христосиками” за те, що вони не визнавали жодних розпоряджень адміністрації табору, не називали своїх прізвищ, зносячи погрози та побої наглядачів з молитвою, і чим могли допомагали в’язням. Єдиним авторитетом для них, як і для всіх каторжан Соловків, був відомий “божий чоловік” Филимон Подоляка, якого ці монашки визнавали своїм беззаперечним лідером. Його привезли на Соловки десь у 1927 році. Був він родом з Житомирщини, де потрапив під розкуркулення й опирався владі, ходячи по селах і звіщаючи про прихід антихриста. Тут він ходив у будь-яку погоду з непокритою головою та босоніж, навіть узимку, також проповідуючи, ним найбільше опікалися ті монашки. У 1935-ому хтось з тих безфамільниць доніс на нього комендантові-чекісту Трубецькому, зрозуміло, аж ніяк не родичеві декабристу-князю Трубецькому, який карався на Соловках, про те, що нібито Филимон організовує втечу. “Божого чоловіка” розстріляли, як і багатьох в’язнів, за вигаданими сексотами доносами про організацію втеч, що практикувалось адміністрацією концтаборів доволі часто як метод залякування каторжан. А непокірні монашки, по-християнськи простивши зрадницю з-поміж себе, якій поставили лише одну вимогу — покинути їх барак, невдовзі й самі стали під кулеметні кулі гепеушників, невпинно перед смертю прославляючи Господа та прощаючи своїх катів…
То, мабуть, і була для них своєрідна єпитимія, яку вони самі на себе наклали, потрапивши на Соловки, як і ті понад вісімдесят монахів, котрі навесні 1920-го, коли сюди прибули більшовики, відмовилися покидати свою обитель і більшість з яких тут згине. Напевно, для них усіх це і була ота “дорога до Єрусалима”, якою вже у християнській традиції в алегоричному образі лабіринту вона постане як тернистий шлях людини до Бога або як хресний шлях Христа, який маємо розуміти як містичну метафору матеріального світу, проходячи через який, людина ніби сходиться у протистоянні з “мінотавром-сатаною”. Не я це сказав, проте, звертаючись до таких алегорій на прикладі багатьох драматичних людських історій тут, на Соловках, переконуюся в очевидності такого його змісту. Зрештою, й саме паломництво до Соловецького монастиря та його скитів вже у православній християнській традиції і було здавна “дорогою до Єрусалима”, яку паломники вважали для себе своєрідною покутою-єпитимією, котру вони самі накладали на себе або на них накладали їх духівники. На щастя, ця традиція нині тут поступово відроджується, адже серед багатьох паломників і туристів можна безпомилково вичислити таких людей…
Єпитимія Петра І…
А ще роздумуючи, зокрема, над життєписом російського царя Петра І й аналізуючи його дії та вчинки, насамперед під час перших відвідин Соловецького монастиря, розумію, що була то заразом і проща-єпитимія цього вінценосного молодика до святих місць, на яку його або хтось напоумив, або він сам зважився після перших своїх кривавих справ на російському троні.
Як відомо, після придушення у Москві перших стрілецьких бунтів у 1689-му, які вдалось упокорити малою кров’ю, Петро зумів одноосібно сісти на царському троні, хоч номінально поруч з ним вважався співцарем його старший брат по батькові — цареві Олексію Михайловичу, Іван, який був від першої царської дружини з роду Милославських. Петро тоді вже брався до творення регулярної армії зі своїх “потішних” полків, які, до речі, надійно його підперли під час стрілецьких заворушень. Тоді в планах молодого царя і з’являються ідеї побудови морського флоту, який врешті-решт візьме згодом свій початок на Соловках. А тоді, у 1694 році, двадцятидворічний цар після відзначення Зелених свят в Архангельську на яхті “Святий Петро”, яку для нього тут побудували, відправиться з невеликим почтом та місцевим єпископом Афанасієм на Соловки. Нині, приглядаючись до всіх цих подій, я не брався б твердити вслід за російськими істориками Миколою Карамзіним та Василем Ключевським, що то був “похід забави ради”. І те, що його яхта потрапить у страшну бурю перед Унською губою і дивом врятується, чому цар мав завдячувати Богу та досвідченому кормчому Антипові Панову, таки змусило молодого царя далеко не до “пустотливих” вчинків на Соловках. Відомо, що монастир доволі не просто його і відпускав від себе навіть тоді, коли яхта відчалила від соловецького берега, на який він повернувся знову після блукань яхти в тумані, нібито після видіння, коли якийсь голос йому накаже закрити раку з мощами соловецьких святителів Савватія, Зосими та Германа. Недарма він зніме тут усі накладені його батьком покарання на Соловецьку обитель, де молитиметься біля раки з мощами цих соловецьких праведників, пообіцявши кошти на обладнання іконостасу в Спасо-Преображенському соборі та на будівництво церкви на честь Андрія Первозванного на Великому Заяцькому острові, дотримавшись згодом своїх обіцянок. Таки, видно, давав собі звіт цей молодий чоловік, куди він потрапив, хоч у дні свого перебування на Соловках жодного разу не спав у келії, яку тут йому приготували монахи, а обов’язково відправлявся на нічліг у свою каюту на яхту. Не секрет, що цар Петро завжди боявся просторих, з високими стелями приміщень і спав у тісних оселях. Як повідали нам ще у петрозаводському музеї, його похідна спальня більше нагадувала приспособлений для спання ящик. Видно, на Соловках він також відчував цей дискомфорт, хоч доволі гучно трапезував з монахами, вихваляв їх наїдки. Зрозуміло, що той страх у душі царя сидів з дитинства через смертельні небезпеки, які чатували на нього повсюди в царському дворі. Досить згадати хрестоматійний стрілецький бунт 1682 року, без якого не обходиться жоден фільм про ту епоху, коли десятирічного Петра мало не вбили, хоча з багатьма його родичами по лінії матері Наталії Наришкіної розправилися нещадно. Мабуть, знав він і те, що у тих келіях і тут, у Великій трапезній, де його пригощали монахи, майже два десятки літ тому стрільці за наказом його батька добивали повсталих ченців…
Взагалі, на Соловках нині образ царя Петра у великій пошані, досить заглянути у тамтешній Морський музей, на пристані якого якраз за декілька днів перед нашим приїздом архімандрит Порфирій освятив вдвічі зменшену копію яхти “Святий Петро” (на фото у заголовку), яку вже спустили на воду і невдовзі вона плаватиме по Білому морю з науковими цілями. Вона, крім парусів, оснащена потужним двигуном та сучасним навігаційним обладнанням…