Тему своєї нинішньої колонки знову приурочив суспільно-політичним процесам, які відбуваються в країні навколо нашого євроінтеграційного вибору та ймовірного підписання через лічені дні у Вільнюсі Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Чому “ймовірного”, думаю, ви, шановні читачі, розумієте, адже перспективи підписання цього доленосного для України документа залишаються в тумані політичної казуїстики, інтриг, імпульс яких іде, зрозуміло, зі стін Банкової та Грушевського…
Тему своєї нинішньої колонки знову приурочив суспільно-політичним процесам, які відбуваються в країні навколо нашого євроінтеграційного вибору та ймовірного підписання через лічені дні у Вільнюсі Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Чому “ймовірного”, думаю, ви, шановні читачі, розумієте, адже перспективи підписання цього доленосного для України документа залишаються в тумані політичної казуїстики, інтриг, імпульс яких іде, зрозуміло, зі стін Банкової та Грушевського. Тут доходить уже до дитячих образ, коли лідер парламентської фракції Партії регіонів Єфремов почав публічно ображатися на представників різних євромісій за те, що вони, мовляв, не зустрічаються особисто з ним та їх фракцією. Але це ще півбіди, бо з усією очевидністю проглядається нині інший, доволі сумний сценарій цих подій, коли, не вирішивши питання зі звільненням екс-прем’єра Юлії Тимошенко і, зрозуміло, одержавши “вето” з боку лідерів Євросоюзу, наша влада змінить свій інтеграційний вектор в інший бік. Роздумувати над подібним сценарієм змушують і події останніх днів: надсекретні переговори президентів України та Росії, відвертий демарш антиукраїнських сил у нашій країні та багато інших сигналів, які йдуть з коридорів влади. Звичайно, хотілося б помилятися з подібними висновками, адже, здавалося б, ні в кого в Україні вже не повинно бути жодних сумнівів щодо того, за кого нас має офіційний Кремль, який не лише вдається нині до відвертих залякувань, а й розгорнув відкриту інформаційну війну, вдався до безпрецедентних прийомів шантажу нашої країни в сфері торгівлі, міждержавних економічних взаємин тощо. А ще в Україні все чутнішим стає хор усіляких політичних провокаторів імперського ґатунку, заглушити які чомусь не квапиться, особливо на місцях, наша влада. Тож мене особисто чи не найбільше зачіпає тут ота напівправда, яку продукує нині якраз офіційна преса навколо питань євроінтеграції. Читаючи ці офіціози, розумієш, що їх господарі ніби готують собі заздалегідь плацдарм до завтрашньої дезінформації своїх читачів, глядачів з приводу того, хто, скажімо, буде винний у тому, що у нас щось не склалось у Вільнюсі і чому інтеграційного корабля слід повертати різко на Схід. Неважко здогадатися, що у ролі “невістки” в них уже виступають та ж Юлія Тимошенко й прокляте “помаранчеве нещастя”, за висловом одного з моїх колег з такої преси, та інші політичні “пакосники” з числа справді доволі проблемної нашої опозиції, на фоні якої, зрозуміло, для них нинішня влада є “біло-пухнастою”.
До речі, про роковини “помаранчевої революції”, які навіть опозиція відмовилася нині відзначати у форматі якихось масових акцій. Безперечно, певна логіка у такому рішенні є, проте всім критикам подій осені 2004 року, мабуть, варто нагадати, що без них нинішню Україну з її євроінтеграційними прагненнями таки важко уявити, чи не так? Як і не менше дивує, що деякі мої колеги беруться до ідеалізації режиму Кучми, забуваючи про трагедію Георгія Гонгадзе, той владний тиск, який панував у ті часи над пресою, не кажучи про інші фатальні наслідки, які принесло його правління. Мабуть, для них цей стан диктату над ЗМІ був і залишається природним.
І ще одне. У Молдові нещодавно пройшли безпрецедентні масові маніфестації на підтримку євроінтеграції своєї країни, яка, до речі, не відрізняється високим життєвим рівнем, проте її народ чітко усвідомлює свій цивілізаційний вибір. Не скажу, що більшість українців цього не розуміє, проте на подібні масові акції з цього приводу ми ще не готові. Сподіваюсь, що Вільнюський саміт ЄС не змусить нас братися за повторення подій 2004 року…