Як замкнене коло історії…
Звичайно ж, найбільше історичних загадок і таємниць ховає в собі сам Спасо-Преображенський монастир, величні будівлі якого в оточенні фортечного кремля є головним і аж ніяк не віртуальним символом Соловків. Не дивно, що зображення самого кремля ви нині побачите на чи не найпопулярнішій російській грошовій купюрі вартістю п’ятсот рублів або “п’ятихатці” у просторіччі. Хоча не може не здивувати те, що храми Соловецького монастиря на цій купюрі модифікації до 2010 року зображені чомусь без хрестів, як у часи існування тут концтабору, коли вони стояли без цих основних християнських символів. Це вже нині таке зображення відповідає дійсному виду монастиря, зник з нього і парусник, який плив Святим озером, а не морем. Щоправда, не менш символічним казусом мені видається і сувенірний передвиборчий календарик на 2013-2014 роки, який я не міг не привезти звідти, де на фоні Соловецького кремля та російського триколора, що, як відомо, має нідерландське походження, містяться два гасла: “Росія вибирає!” та “Голосуй за Соловки!” Який зміст у цю календарну агітку вкладали її автори з правлячої у цій країні партії “Єдина Росія” — важко зрозуміти, але, погодьтеся, подібна двозначність у змісті цих закликів мала б або насторожити, або викликати гомеричний сміх у думаючого російського виборця. Хоч насправді нічому тут дивуватися, якщо згадати, якими гаслами-агітками рясніла вся “страна совєтов” у “гулагівські” часи, тож подібні політтехнологічні казуси, мабуть, слід сприймати як потворні ідеологічні рецидиви з минулих часів, які, на жаль, не обминають і Україну…
Як замкнене коло історії…
Звичайно ж, найбільше історичних загадок і таємниць ховає в собі сам Спасо-Преображенський монастир, величні будівлі якого в оточенні фортечного кремля є головним і аж ніяк не віртуальним символом Соловків. Не дивно, що зображення самого кремля ви нині побачите на чи не найпопулярнішій російській грошовій купюрі вартістю п’ятсот рублів або “п’ятихатці” у просторіччі. Хоча не може не здивувати те, що храми Соловецького монастиря на цій купюрі модифікації до 2010 року зображені чомусь без хрестів, як у часи існування тут концтабору, коли вони стояли без цих основних християнських символів. Це вже нині таке зображення відповідає дійсному виду монастиря, зник з нього і парусник, який плив Святим озером, а не морем. Щоправда, не менш символічним казусом мені видається і сувенірний передвиборчий календарик на 2013-2014 роки, який я не міг не привезти звідти, де на фоні Соловецького кремля та російського триколора, що, як відомо, має нідерландське походження, містяться два гасла: “Росія вибирає!” та “Голосуй за Соловки!” Який зміст у цю календарну агітку вкладали її автори з правлячої у цій країні партії “Єдина Росія” — важко зрозуміти, але, погодьтеся, подібна двозначність у змісті цих закликів мала б або насторожити, або викликати гомеричний сміх у думаючого російського виборця. Хоч насправді нічому тут дивуватися, якщо згадати, якими гаслами-агітками рясніла вся “страна совєтов” у “гулагівські” часи, тож подібні політтехнологічні казуси, мабуть, слід сприймати як потворні ідеологічні рецидиви з минулих часів, які, на жаль, не обминають і Україну…
Розумію, що дехто може класифікувати ці мої думки як наклепи вже на нібито демократичний устрій сусідньої та власної держав, проте мимоволі роздумуєш над тим, скільки таких “наклепників” та незгідних з єдиноправильною державною політикою чи то царської, чи то комуністичної влади (нинішня російська ще до таких заходів упокорення інакодумців не дійшла) тут опинялись у різні часи. І найперше, з України, бо інакодумців українського походження тут завжди вистачало, починаючи з козаків Степана Разіна та його ж земляка з донської станиці Зимовецької Омельяна Пугачова, котрі страждали отим характерним “вєчним малоросійським нєудовольствієм”, яке ще завважили царські слідчі, описуючи причини, які штовхнули, зокрема, на бунт Пугачова, повстанці якого каралися також тут, на Соловках. До речі, немало разінців-каторжан були серед захисників монастиря під час “Соловецького сидіння”. Ну, а щодо українського походження цих двох славних ватажків селянських революцій у Росії з майже столітньою перервою між ними, то цей факт ніколи не був секретом і для російської історії. Власне, недовіра та ненависть у царському дворі до запорозьких козаків та їх кошового Петра Калнишевського також мають подібне походження, адже цією маніакальною фобією страждала не лише російська цариця-німкеня Катерина ІІ, а й чи не всі російські царі — від Олексія Тишайшого, Петра І аж до останніх Романових, яким випадало зустрічатися віч-на-віч з різними формами української потуги чи то в часи гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Петра Дорошенка, Івана Мазепи, сила якої, власне, створить цю імперію, що добре усвідомлювали і більшовицькі вожді — усілякі лєніни, троцькі, сталіни, як і їх нинішні апологети у Кремлі…
А заглядаючи в давніші часи, найбільше згадую ще одного українського в’язня під соловецькою вежею Корожною — “малоросіянина”, як його було тут записано, Захара Патоку. Він був засланий сюди у 1721 році нібито за наклеп державної ваги, за що йому наказом Петра І було вирвано язика і посаджено довічно до монастирської тюрми. Кошовий Калнишевський хоч матиме можливість промовляти вголос свої молитви до Бога, на відміну від того страдника, хоча в історії зі старим запорожцем мене нині все більше цікавить її трансформація у своєрідний національний культ, який нині всіляко пропагується у деяких патріотичних середовищах, з чим, принаймні мені, дуже важко погодитися. Звичайно ж, схиляти голову перед його страдницьким християнським подвигом нам, без сумніву, треба, що, зрештою, ми робили на Соловках, щиро молячись за його душу, захоплюючись його духовним подвигом смирення. Проте у своєму умовному діалозі з ним віч-на-віч, коли знайшов час, аби постояти наодинці біля його пам’ятника, мимоволі ставив перед собою і ті незручні питання про відповідальність нашої державницької еліти за долю власного народу у різні історичні часи, проте і відповідь на це запитання тут, на Соловках, таки зависала без належних аргументів.
Адже подібна історична ситуація, погодьтеся, повториться тут у 1930-і роки, коли на тих же Соловках опиниться цвіт української радянської інтелігенції та її партійно-державного апарату, який практично мовчки не лише споглядав, а й активно допомагав більшовицькому Кремлю нищити українське село, особливо наприкінці 1920-х та в часи Голодомору, а також брав участь у масових акціях з публічного засудження всіляких вигаданих чекістами буржуазно-націоналістичних організацій, на кшталт Спілки визволення України. Звичайно ж, найморальніші з цієї української більшовицької еліти, зокрема Скрипник, Хвильовий, усвідомивши трагедію власного народу, пустять собі кулю в чоло, але ж переважна більшість з них вірою і правдою далі служитимуть більшовицькому режиму, що невдовзі їх і знищить.
На що вони всі сподівалися, чи тільки інстинкт самозбереження, панічний страх перед смертю керував ними, коли, здавалося, вже було всім зрозуміло, що розправа над ними — це лише питання часу, як, зрештою, більшовицькому Кремлю вдалося паралізувати волю до опору цілої нації, провладна більшовицька еліта якої раптом стане жертвою власних ідеалів? На ці запитання також нині непросто знаходити відповіді, й особливо тут, де всі вони каралися і врешті-решт знайшли свою смерть. І можна тільки уявити, якими у соловецьких концтаборах були зустрічі не лише однодумців, а й політичних антиподів та вчорашніх ідейних ворогів з їх числа. Скажімо, таких, як Геннадій Садовський, колишній петлюрівський старшина, музикант-бандурист і Микола Любченко, особистий секретар Кагановича, чи той же Семен Підгайний і ректор Полтавського держ-університету Семен Семко, який вигнав Підгайного з університету за націоналізм…
Таких прикладів тут більш ніж доволі, проте, до честі більшості з цих українських каторжан, перед лицем спільної небезпеки багато з них зуміють порозумітися між собою, забути про давні чвари та підозри, зокрема серед літераторів, які належали до різних мистецьких угруповань. Давній злий жарт про українських патріотів, які нібито вміють єднатися лише за хвилину до розстрілу, тут буде зреалізовано в абсолюті, хоч фатальна розв’язка настане для них всіх не одразу…
Для подолян особливо цікавим має бути в’язень з Поділля, колишній учитель Володимир Бенедик, який у 1930 році був керівником селянських виступів, що охопили нинішній Кам’янець-Подільський та ряд інших районів. Серед цих каторжан були і такі відомі номенклатурники, як, наприклад, колишній міністр фінансів Михайло Полоз, один із лідерів так званої Української комуністичної партії Олександр Шумський, керівні працівники ряду наркоматів Петро Солодуб, Іван Петренко, Юрій Самбурський, професори Степан Рудницький, Михайло Слабченко, Олександ Янта, Федір Пущенко, Йосип Гермайзе, не кажучи вже про цілу плеяду визначних українських письменників, поетів, літературознавців, драматургів, режисерів, які невдовзі потраплять до складу страшного “соловецького етапу”, страдницька доля яких завершиться у Сандармосі. Чим не історичне попередження вже нинішнім нашим державникам, які не спроможні порозумітися між собою, забувать або й не знають відомого мазепинського попередження: “през незгоду всі пропали, самі себе звоювали”?..
Справді, якби стіни Соловецького монастиря могли заговорити, то чи не заглушили би молитовні співи тут тисячосилий стогін та розпачливі крики, катованих у різні часи людей? Ні, я таки залишу це запитання без відповіді, але навряд чи знайдеться серед українців хтось, хто, знаючи про всі ці трагічні сторінки власної історії, побувавши тут, на Соловках, не задумається над її уроками. Скажете, що це твердження є риторичним, проте як тоді пояснити, що, скажімо, якось побував тут наш президент Віктор Ющенко, а, виходить, навіть на елементарні висновки не спромігся?
Звичайно ж, кожен тут шукає і, можливо, знаходить відповіді на багато подібних запитань, адже попри все це нині у цьому монастирі ви знайдете для себе куточки, де відчуєте нехай і нетривалий спокій для власної душі, якщо, звичайно, будете щиро цього прагнути. Зізнаюся, я таки знаходив тут подібне умиротворення і в такі хвилини починав переконувати самого себе, найперше, як християнин, що нині нам немає жодного сенсу виносити на власний суд дії своїх предків, тих чи інших історичних діячів, долі яких перетнулися у цьому Соловецькому історичному лабіринті, адже свій звіт перед Творцем вони всі вже склали і не нам їх судити. Недарма ж бо в Писанії сказано: “Не судіть і судимі не будете”. Хоча зізнаюся, тут, на Соловках, подібні біблейські істини даються з великою натугою і не без містичних пересторог, адже йдеться про розуміння історичного коду власної нації, коду, який був підданий багатьом деформаціям, від яких нам таки варто вберегтися, розірвавши це замкнене коло, цей Гордіїв вузол власної історії. Як на мене, подібні наші слабощі йдуть від лукавого, це вже, як у тих спокусах, які поставали перед преподобним Елеазаром, коли нечистий являвся йому в образах найрідніших людей — брата Романа, котрий помер тут таки, на Соловках, матері, батька, знайомих. Нам би знайти ті слова, які начеркав він на стінах своєї келії, аби зупинити бісівські спокуси у своєму послушенстві вже для власного народу, який чомусь далі блудить на історичних перепуттях…