За останні роки театрали міста мали гарну нагоду гідно оцінити мистецький рівень театрів країни: гучні різнопланові фестивалі відбувалися у ляльковому театрі, монотеатрі “Кут”, міському Будинку культури… Прийшла черга й обласного академічного музично-драматичного театру імені Михайла Старицького. Минулої суботи тріумфальним показом комедійної опери за Гулаком-Артемовським “Запорожець за Дунаєм” тут завершився другий регіональний фестиваль театрального мистецтва “На краю осені з Мельпоменою”.
За останні роки театрали міста мали гарну нагоду гідно оцінити мистецький рівень театрів країни: гучні різнопланові фестивалі відбувалися у ляльковому театрі, монотеатрі “Кут”, міському Будинку культури… Прийшла черга й обласного академічного музично-драматичного театру імені Михайла Старицького. Минулої суботи тріумфальним показом комедійної опери за Гулаком-Артемовським “Запорожець за Дунаєм” тут завершився другий регіональний фестиваль театрального мистецтва “На краю осені з Мельпоменою”.
А розпочався фестиваль однією з найулюбленіших вистав облмуздрамтеатру комедією “Блез” молодого режисера Ореста Пастуха, яку гідно оцінило високоповажне журі, назвавши “кращою комедією фестивалю”.
Череда класики і сучасної п’єси, жанрів, стилів і театральних характерів не дала нудьгувати тим, хто відбув фестиваль від дзвінка до дзвінка, привабила глядача різних смаків.
Однією з найчуттєвіших постановок стала вистава Волинського академічного обласного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка “Оскар і Рожева пані”. Її героями стали переважно актори-початківці і якщо комусь ще не вистачало професіоналізму, емоцій, театральної техніки, то нетлінний сюжет Еріка-Емануеля Шмітта, цікава режисерська задумка затьмарили всі недоліки. Ще ближчою до серця ліричну постановку зробило те, що показ її відбувся на малій сцені театру.
…Хлопчик Оскар з невиліковною хворобою потрапляє до лікарні у коло хворих однолітків. Час, що йому залишився, вимірюється годинами, наповнити їх змістом цілого життя допомагає лікарняна доглядальниця, яку він трепетно називає Рожевою мамою. Героїня стає Оскару важливішою за батьків (вони — на другому плані постановки, образи невиразні), допомагає уявити і пережити те, що могло б чекати хлопчика, якби не смертельна хвороба. Блакитношкіру дівчинку (вона чекає на переливання крові) — сусідку по лікарняній палаті Оскар уявляє дружиною, якось навіть пропонує переспати у її ліжку. “Якби ти був дорослим, після такого у тебе могли б народитися діти”, — повчає Рожева мама. Хлопчик охоче уявляє себе татом, відчуває за це відповідальність. Крім любові, Оскар знаходить і справжніх друзів, з якими встигає і позмагатися за обраницю серця, і гарно проводити час.
Найголовніше, чого навчила Оскара Рожева мама, а заразом і театральну публіку, — не боятися смерті, адже вона — неминучість. Що помруть усі, навіть батьки, що ніхто не знає, що чекає людину після смерті, переконує малого лікарняна подруга. Її слова заспокоюють Оскара краще, ніж куплений батьками бажаний плеєр із записом Лускунчика… Про те, що Оскар помер, свідчить не трагічна сцена його кончини: образ його старості зрілий актор зіграв на темному фоні, старість Оскара — уявна, бо говорить типовими для дитини словами, на кшталт “класно”, “кльово”… По завершенню вистави старість за руку з дитинством виходять із залу до ледь видимого променя світла.
Тонкий, глибокий зміст, вміння автора твору і режисера обійти гострі кути трагічних обставин життя зробили виставу незабутньою. Головні герої “Оскара і Рожевої пані” перемогли у номінаціях “кращі чоловіча та жіноча ролі”.
Наступна фестивальна сторінка — гостросюжетна постановка Львівського академічного обласного музично-драматичного театру імені Юрія Дрогобича “Втеча від реальності” за Тетяною Іващенко — теж нагода проявити себе молодим акторам. Крім акторського хисту, довелось їм продемонструвати і хореографічні вміння. Сучасні танцювальні постановки гарно доповнювали виставу, не відволікали, а навпаки, підсилювали сюжет. Тому й присудило журі львів’янам перемогу у номінації “краще пластичне рішення”.
Сучасний автор “Втечі від реальності”, сучасна й тема, а куди нині без заклику проти наркотиків, розпусного нічного життя, байдужості до інших при бажанні заробити?! Відома акула пера, мати-одиначка веде журналістське розслідування (на одному з фармацевтичних заводів продають наркотики). Робота переважає над її батьківськими обов’язками, зразкова дочка починає називати її “емансипованим стервом”, докоряти за недостатнє спілкування. Дівчина опиняється в компанії однолітків, які вживають наркотики. Спокушаючи відчути неземну нірвану, розслабитися, закликає вколотись дівчину навіть її коханий (поет). Дороги розлідування журналістки і життя її дочки зводяться до нічного клубу, де продають наркотики (мерзенність перебування в ньому режисер підсилив типовими персонажами, вдало передав атмосферу). Головними у виставі стають питання правильного вибору, протистояння спокусі. На жаль, вони провалюються. Ніхто — ні друзі, ні мама не допомагають дівчині протистояти вживанню наркотиків. А от сама журналістка, якщо й зуміла відмовитися від пропозиції директора заводу працювати на нього, залишилася сам на сам у своєму страху перед ним. У біді потрібна підтримка, якою б масштабною вона не була, — ще один заклик вистави.
Проблемам сучасності присвячувалася й постановка Закарпатського обласного музично-драматичного театру за Олександром Гаврошем “Meine liebe Віра”.
Одна з трьох подруг вирішує поїхати на заробітки до Німеччини, залишивши вдома маму й коханого. Поїздка хоч і дає їй шанс заробити, нівечить не лише її долю, а й подруги, яка без підтримки стає алкоголічкою, а також мами, котра потерпає від самотності.
Одним із винуватців від’їзду Віри стає її безхарактерний коханий, який при першій же нагоді залицяється до інших дівчат, навіть подруг, постійно дорікає її в усьому, при цьому продовжує повторювати, як бездумний папуга, застарілий спосіб зізнань: “Я те …аю”. Якщо у попередній постановці львів’ян хореографії, музичного оформлення якраз, то у цій виставі їх надмір. Хоч танці та музика у “Meine liebe Вірі” яскраві, публіка навіть виступ справжньої стриптизерки побачила, вони відволікали від головної сюжетної лінії. Нелегко, певно, довелося Вірі, яку одягли в сірий одяг, обіграти все те масштабне дійство, що відбувалося на сцені і навіть поза нею, при цьому залишитися головною героїнею. Тут акторці особлива хвала. Те саме можна сказати й про інших акторів вистави, тож недаремно журі присудило їм першість у номінації “кращий акторський ансамбль”.
Кохання в дусі минулих століть зіграли молоді актори Львівського драматичного театру імені Лесі Українки у виставі Лопе де Вега “Собака на сіні”, що стала, на думку журі, кращою режисерською роботою. Її режисер — заслужена артистка України Людмила Колосович.
Кращою виставою фестивалю, в цьому зійшлися і журі, і публіка, стала постановка режисера, народного артиста України Олега Мосійчука за твором Миколи Коляди “За крок до тебе” Тернопільського академічного обласного драматичного театру імені Тараса Шевченка.
Типову історію з життя звичайних людей, коли чоловік буквально пропадає без першого справжнього кохання — жінки, яка вийшла заміж за іншого, автор та режисер зуміли зробити новою, цікавою, непередбачуваною.
У виставі — все гармонійно, нічого зайвого. Вдалі декорації допомагали побачити одночасно події, що відбуваються на вулиці і у квартирі головного героя, у вітальні і на кухні, відділеній напівпрозорим матеріалом. Навіть скрипаля на даху сусіднього будинку було видно і водночас він не відволікав від сюжету, створював атмосферу самотності.
Чиста гра акторів робить виставу зрозумілою, у неї беззаперечно віриш. Образи — чіткі, у них впізнаєш закостенілого у самотності, розчарованого, слабохарактерного одинака, бувалу, неосвічену, занедбану пані зі шкідливими звичками — його подругу-сусідку, обраницю серця — жінку, котра за пихою, зарозумілістю та достатком криє свій сум за щирими почуттями. Вона відчуває провину за те, що колись відібрала можливість тепер самотнього чоловіка стати батьком її сина, в сина забрала турботливого батька, а в себе — справжню любов.
…Вистава закінчується трагічно — смертю героїв. Трагедія вже давно передчувалася, смерть буквально заходила у квартиру в образі моторошної простоволосої дівчини, адже там, де розпука, самотність, втрачається сенс життя.
Назва фінальної п’єси фестивалю — “Кохання в стилі бароко” — його оптимістична крапка. Це робота Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. Вперше за історію фестивалю, крім вистав хмельницького театру, вживу заграли музиканти оркестру, які були одягнені у вишукані перуки епохи бароко. Журі відзначило чернівчан у номінації “краще музичне рішення”. Гарна музика нарекла і хорошу виставу, хоча з передбачуваним завершенням, проте з цікавим і повчальним перебігом подій. Жіноча винахідливість тут перехитрила чоловічу, а примирило головних героїв кохання.
Сподобались чи не сподобались вистави глядачу — справа смаку, чи були вони професійними — вирішувати журі, але все ж фестиваль, вважаю, вдався. За це особлива дяка його організаторам — дирекції театру та облдержадміністрації. Вони потурбувалися, щоб кожен гвинтик сцени театру працював, щоб гарно зустріти і провести акторів з інших міст, щоб задоволений був глядач. Тож недаремно всі зійшлися на тому, що фестиваль “На краю осені з Мельпоменою” має відбуватися раз на два роки.
Ірина САЛІЙ