“Українські” Соловки…
Критичний читач на всі ці мої україноцентриські рефлексії щодо Соловків може завважити, що мене зраджує почуття міри у подіб-них висновках. Можливо, й так, але я таки залишаюся при своїй думці, бо ж їхав сюди саме за цим драматичним вислідом вітчизняної історії, адже про трагедію інших народів у цьому пеклі потурбуються їх єдинокровці, а мене таки болить найбільше і найперше своє..
“Українські” Соловки…
Критичний читач на всі ці мої україноцентриські рефлексії щодо Соловків може завважити, що мене зраджує почуття міри у подіб-них висновках. Можливо, й так, але я таки залишаюся при своїй думці, бо ж їхав сюди саме за цим драматичним вислідом вітчизняної історії, адже про трагедію інших народів у цьому пеклі потурбуються їх єдинокровці, а мене таки болить найбільше і найперше своє..
Хоча, зауважую вже для себе, наша уява у цих місцях робить з нами дуже дивні й загадкові речі, якщо, зрозуміло, ви здатні на подібні експерименти над собою. Зізнаюся, цей трансцендентний стан у мене виникав тут, коли знаходив можливість для усамітнення у своїх екскурсіях по закутках території та приміщень Соловецького кремля та навколо нього, коли зупинявся або присідав хоч на декілька хвилин у якомусь притворі і пробував відсторонитися в часі від цілком розміреного нинішнього життя монастиря, який, на щастя, ще має багато таких місць для усамітнення, аби ви могли здійснювати, хоч подумки, у своїй уяві історичну реконструкцію подій, які насправді відбувалися ось тут, у цих стінах, на цих кам’янистих настилах монастирського двору чи за його мурами…
Ці образи та картини перед тобою виникали настільки осяжно у тій твоїй самоті, що ти ніби ставав їх незримим учасником, роблячи мандрівки в часі з карколомною швидкістю, ніби заглядаючи в таємниче бездоння її величності історії, що у твоєму випадку більше скидалося на булгаківські містифікації, зрозуміло, аж ніяк не в комедійній осучасненій інтерпретації, а радше з його душевними реінкарнаціями в образах героїв його найзагадковішого роману “Майстер і Маргарита” і тих картинах, які відтворив у своїх спогадах Семен Підгайний та з тієї інформації, що вклалася в твою голову й душу з найрізноманітніших джерел, бо з якогось часу все це вже увійшло в тебе і стало незмінною часткою і твоєї сутності.
…Ось ти йдеш порожніми монастирськими коридорами, підіймаєшся важкими кам’янистими сходами на другий поверх і проходиш повз Велику трапезну, місце зібрань ченців не лише для трапези, але й для вирішення найважливіших питань свого устрою. Саме тут у часи “Соловецького сидіння” відбувалися “малі” і “великі” так звані “чорні” монастирські собори, на яких приймалися всі п’ять “великих соловецьких чолобитних” до царя Олексія Тишайшого. Їх приймали всі ченці на своєму монастирському соборі і, власне, після П’ятої чолобитної соловецьких старців і розпочнеться облога царськими стрільцями монастиря, бо до того часу між Соловками і царем йшло так би мовити ідеологічне протистояння, яке розпочав ще у листопаді 1657-го архімандрит Ілля, заборонивши привезені з Москви нові никонівські церковні богослужебні книги, в чому його підтримав і монастирський собор. Через два роки по його кончині вже його наступник, архімандрит Ворфоломій схилявся до поступового проведення реформи, проте наразився на запеклий спротив найавторитетніших старців, до яких навіть примкне ув’язнений князь Михайло Львов… Першу чолобитну про віру, прийняту старцями у лютому 1666-го, Ворфоломій на соборі у Москві вже у листопаді навіть не наважиться озвучити, що ще раз засвідчує про тоталітарну атмосферу, яка панувала на цих найвищих церковних зібраннях, де на той час найвторитетнішим було слово “помазаника божого”, який тоді заручився особистою присутністю на соборі двох патріархів — Паїсія Олексадрійського та Макарія Антіохського. Щоправда, патрірх Паїсій був на соборі у Москві ще в 1654 році, де підтримав нововведення “анзерського вигнанця” патріарха Никона, хоча й нині дуже сумнівним виглядає вплив саме цих церковних авторитетів на хід церковної історії російського православ’я, яке після Никонівської реформи стане на безповоротний шлях одержавлення, котре продовжить ще з більшою жорстокістю Петро І, інші Романови та їх обрусіла невістка, німкеня Катерина ІІ, яка запроторила сюди на Соловки й нашого Петра Калнишевського, неприкаяна душа якого також витає по всіх цих монастирських задвірках і донині, бо тільки можна собі уявляти, над чим довгі роки в цих страшних монастирських мурах міг роздумувати старий кошовий, який, мабуть, не міг колись, у часи свого визнання при царському дворі, навіть подумати, що так скінчить своє життя…
Так, мабуть, і соловецькі ченці до останньої миті сподівалися, що цар, появу якого на світ Божий вимолив їх побратим по монашому чину Елеазар, змилосердиться над ними і власним народом, яким чужими і незрозумілими були всі ці грецькі нововведення в укладі їх церкви, котрі приносили до Москви священики і ченці таки з України і в часи царя Олексія, і в часи Петра, також не усвідомлюючи, навіть в особі таких церковних світил, як Феофан Прокопович, що йдеться тут не стільки про впорядкування богослужебних книг, церковного життя та обрядів, як про зміну місця самої церкви у тодішньому суспільному устрої вже народжуваної Російської імперії, яка почала себе вже такою відчувати з приєднанням-возз’єднанням з козацькою Україною й утвердилася не без української допомоги загалом у цій ролі з воцарінням Петра…
А щодо надій соловецьких старців, то вони розвіяться, як тільки-но самі ж на синоді ось у цій Великій трапезній складуть свою найзнаковішу Четверту чолобитну до царя, в якій вони виявили своє добровільне бажання постраждати за віру, вимагаючи від нього не присилати більше “увещєвателів”. То вже був своєрідний маніфест повсталих ченців, в якому вони прирікають себе на заклання, наголошуючи: “І вели, государ, на нас свій меч присланий царський, і від цього м’ятежного житія преселіті нас на оне безтурботне і вічне житіє, а ми тобі, государю, не огидні…”. Тобто, зберігаючи вірність царю як самодержцю, вони готові були покласти водночас своє життя за віру й ті церковні традиції, яких вони дотримувалися….
Невдовзі все так і станеться і саме у приміщенні Великої трапезної буде місце останнього вогнища збройного опору стрільцям 22 січня 1676 року, коли монах-зрадник, який переметнувся до стрільців, показав лаз у фортечній стіні, закладений каміннями. Звичайно ж, історичні факти спростовують і легенду про те, що у Святому озері стрільці втоплять в ополонках до тисячі бунтівливих ченців, спершу задушивши їх, бо захисників монастиря на той час було набагато менше, і ті з них, хто не загинув під час протистояння зі стрільцями, були загалом ув’язнені і відправлені в інші монастирі та в’язниці на материк, хоч багатьох тут покарали на горло, піддавши найжорстокішим мукам. Тож кілька десятків трупів страчених повстанців загребли у сніг на маленькому острівку Благовіщенської бухти, а навесні їх перепоховали. У Соловецькому монастирі залишилося всього 14 монахів, тож відтоді він більше ніколи не матиме такого значення для російської церкви…
З не меншою виразністю ці образи та картини постають тут і з епохи СЛОНа-СТОНа, про яку досі нагадують й нині не відновлені після пожежі та грабунків монастирські будівлі й приміщення. Ось там, ліворуч від Германового притвору, де нині стоїть постамент з погруддям Петра Калнишевського, пройшовши попід склепінням внутрішнього овального проходу та ще раз повернувши ліворуч, біля кремлівської стіни ви підійдете до занедбаної будівлі, що слугувала того часу ізолятором, де від туберкульозу вмирав український літератор Євген Плужник, якого взимку 1936-го поховали на соловецькому цвинтарі і могила якого не збереглася. Як тут не згадати його ж відомий афоризм: “Та це ж розмова лиш! — Але розмова довга: почнеш у Києві, скінчиш на Соловках!..”. 
Це з цього ізолятора, спустившись вночі на простирадлах з третього поверху, втече у жовтні 1936 року вчитель-українець з Молдови Іван Борейша, який зв’яже плотик з кількох колод і таки допливе морем аж до Літнього берега на материк, де буде знайдено його труп. А в червні цього ж року з Соловків на моторному човні втечуть троє в’язнів — поляк Стрельговський, рецидивіст Васька Белов та циган Тома Михай, які таки добралися до материка, але тільки двоє з них були впіймані, за винятком Михая, який зник. Взагалі історія Соловків у ті часи знає лише дві вдалі втечі. Інші з тих, кому пощастило, втікали з пересилок або перебуваючи у так званих “командіровках”, тобто на тих роботах, куди їх відряджали, загалом на будівництві Біломорканалу, хоч відчайдушності цих людей не можна не дивуватися.
Один із таких відчайдухів — білогвардійський генерал-майор Іван Зайцев, який воював з червоними, але у 1923 році купився на обіцянки радвлади, як, зрештою, і багато українців з числа старшин армії УНР, і повернувся в СРСР. Спершу він був навіть зачислений у резерв вищого командного складу РККА, що не завадило йому невдовзі потрапити вже через Бутирку у січні 1925 року на Соловки. Проте генерал Зайцев виявився не зі слабкодухів і спокутував своє легковірство тим, що втік з пересильного пункту з Усть-Сисольська, пробрався через усю територію необ’ятної, але вже не своєї батьківщини, і в Амурському краї перейшов кордон з Китаєм, де осів у Шанхаї і зумів написати книжку “Соловки”. А я мимоволі думаю нині над тим, що завадило щось подібне вчинити генералові УНР Юрію Тютюннику, якого чекісти виманили з-за кордону та арештували у 1923 році, згодом змусили на себе працювати, навіть навчати червоних командирів військової тактики армії УНР, а згодом, у жовтні 1930 року розстріляли в Москві на Луб’янці. Адже, як свідчать ті, хто його знав у “радянську пору”, отаман Тютюнник здогадувався (не міг не здогадуватися) про те, що його чекає, а от духу, видно, забракло на подібний відчайдушний крок, на відміну від тисяч тих його вчорашніх побратимів по зброї, які вміли смерті дивитися в очі, як оті повстанці-відчайдухи отамана Греся на Анзері. Можливо, Тютюнник вірив, що Кремль оцінить його антипетлюрівську риторику у публічних і публіцистичних виступах, його антиукраїнські творчі потуги в кіно та здачу інформації про табори інтернованих військовиків у Польщі? Оцінили — кулею в тім’я…
Як відомо, адміністрація соловецьких концтаборів поділяла всіх в’язнів по так званих “ротах”, які, зрозуміло, нічого спільного не мали з військовим устроєм. Тут, у монастирському кремлі, утримувалась і чи не найзагадковіша 14-а секретна рота, в’язні якої працювали тільки вночі, хоч загалом серед ув’язнених на Соловках було до 1,5-2% таких, що сиділи тут без строку ув’язнення і без конкретного вироку, або ж так звані номерні зеки. То був контингент, який адміністрація тримала на особливому рахунку, серед яких було немало заручників, навіть з числа вихідців родин високопоставлених партійних чиновників, про що писав у своїх спогадах про перебування на соловецькій каторзі відомий російський літературознавець та історик Дмитро Ліхачов, якому “пощастило” пройти через це пекло.
Було серед цих безномерних заручників і немало в’язнів з України, серед яких, вочевидь, дружина отамана Якова Гальчевського Марія, яку чекісти заарештували 22 вересня 1922 року на Радовецьких хуторах у невеличкому селі Стреків нинішнього Деражнянського району.
Два роки Марусю Гальчевську чекісти тримали у в’язниці, так званому тюрподі (тюремному підвалі “чека”), прагнучи фізично й морально зламати й спровокувати пастку для Гальчевського, а коли не вдався їх план, то, за свідченням очевидців та родини отамана, її відправили на Соловки на п’ять років. Її слід там загубився, скоріш за все, серед цих безномерних в’язнів без терміну ув’язнення. А до нас, на щастя, дійде щемний спогад ще одного повстанця, письменника Юрія Горліса-Горського, який перебував пізніше у тій же чекістській камері, що й Маруся Гальчевська, і побачив її напис на стіні. Вдумаймося у ці скупі слова героїчної жінки: “Знову привезли у це прокляте місце… Боже! Коли це вже скінчиться? Чого вони від мене хочуть? Як гарно було б, якби сьогодні вже розстріляли… Маруся Гальчевська”. Де, в яких архівних документах є її справа?
Тож знову оглядаючи те, що з усіх цих документів маємо про Соловки, переконуюся, як мало ми ще знаємо про все, що тут відбувалося в ті страшні часи, хоч, власне, підвалини та найпереконливішу документальну базу під створення українського соловецького літопису беззаперечно зробив Семен Підгайний. І можна лише шкодувати, що його вже давно відкрита джерельна база залишається, вочевидь, з цілком зрозумілих кон’юнктурних причин поза увагою російських дослідників, вони ніби не бачать його напрацювання, його книг спогадів, які вже добре відомі на Заході, в США. А для нас у залишених ним документальних пластах історичних фактів про Соловки нині містяться безцінні орієнтири у лабіринтах тієї страшної епохи, яку нам треба відкривати крок за кроком, сторінка за сторінкою…