І українська страдницька дорога…
Щоправда, історія, міфи, легенди — то все в минулому, хоча до них повертаюся нині дуже часто у своїх роздумах про Соловки. Та під час перебування там ми взяли участь у ще кількох важливих подіях. Найперше, то був мітинг-реквієм біля вже легендарного Соловецького каменя, встановленого на місці розстрілів у 1937-1939-х роках, коли гепеушники “зачистили” тут свої концтабори від “сумнівних”, на їх погляд, “елементів”. Нині тут уже облаштовано меморіальне місце, де щороку у ці серпневі дні проходять поминальні заходи по жертвах комуністичних репресій. Колись тут було монастирське і посадське кладовище, яке відновити нині, мабуть, неможливо, бо у повоєнні часи на цьому місці розпочалася забудова, і ще у тридцяті роки адміністрація таборів почала використовувати надгробні плити як будівельний матеріал. Цій практиці вандалізму більшовики були завжди вірні, руйнуючи старі цвинтарі, зокрема, по всій Україні, не гребуючи навіть тим — а може, в цьому був свій ідеологічний зміст? — щоб вмуровувати, зокрема, старі надгробки з єврейських цвинтарів, як це було по війні у кількох містах Галичини, у постаменти під пам’ятниками своєму вождю…
І взагалі на всьому, що тут, на Соловках, відбувалося в радянські часи, тяжіє, як на мене, містична карма, що йде з глибини століть.
Згадую принагідно історію того ж преподобного Елеазара, який разом зі своїми двома братами Романом і Михайлом прибув на Соловки з таки цілком українського на ті часи Козельська, легендарного містечка Чернігівського князівства, залога якого у 1238 році героїчно протистояла татаро-монголам і яке одержало з вуст самого хана Батия назву “злого” міста. Елеазар походить з родини козаків-купців Сердюкових, бо які тоді могли були козаки, окрім українських зі Слобожанщини, хоч Козельськ нині вже цілком зрусифікований край, де у своєму етнічному українстві зізнається зо 5 відсотків населення, а ще менше тут пам’ятають про своє білоруське походження, як, зрештою, більшість етнічних білорусів-смоляків з сусідньої Смоленщини, яку Москва прибрала від Речі Посполитої, хоч то є історична Біла Русь. Та, власне, я не про ці історичні факти, а про те, що в п’яти кілометрах від Козельська восени 1939 року з’явиться концтабір для польських військовиків, яких з 3 квітня до 10 травня 1940 року вивезуть з Козельського табору під Смоленськ до Катині, де й розстріляють. Тільки козелецьких в’язнів-поляків, цвіт польської армії, у тому Катинському лісі “славні чекісти” положать 4421 особу і, вочевидь, серед них були й ті військополонені-поляки, яких наприкінці 1939-го утримували і в Проскурові, звідки вивезли у нібито невідомому напрямку…
До чого тут Соловки, преподобний Елеазар? Козельський концтабір було розміщено в словнозвісній Оптиній пустині, яка дала православній церкві своїх 15 новомучеників, закатованих комуністами. Де містика у цих подіях? Мабуть-таки, Елеазар не раз у дитинстві і юності молився у цій пустині, яка виникла на українсько-білорусько-російському національному пограниччі ще у ХІV столітті у часи монголо-татарського іга і заснував її за легендами розкаяний у своїх гріхах розбійник Опта (Оптій), Макарій у чернецтві. Пустинь ця та її монастир у православній церкві вважаються одним з духовних центрів Росії, де часто бували відомі люди, а один з найглибинніших російських письменників Федір Достоєвський тут шукав душевного порятунку і писав свій відомий роман “Брати Карамазови”, в якому вгадуються околиці Козельська та Оптиної пустині…
Даруйте, що я і у випадку з Достоєвським нагадую більше собі його українське походження, бо, як стверджував небезпідставно чи не найавторитетніший знавець його творчості в Україні, філософ Арсен Річинський, який також зазнав сталінських репресій, без цього Федір Михайлович не зміг би так разюче показувати темні сторони “російської душі”, хоч, на відміну від того ж Миколи Гоголя, сам Достоєвський аж ніяк не хитався між своїми російською та українською сутностями, а повністю віддався російській культурі. Річинський стверджує, що у Достоєвського лише зрідка його українська душа звучала своєрідними мотивами, незрозумілими й чужими для росіян, без чого письменник не міг би настільки глибоко пізнати красу і безодню людської душі, щоб вести її до світла…
Мабуть, в Оптиній пустині під Козельськом, як і на Соловках, є своя неповторна і містична аура, хоч залишається загадкою, чому козацько-купецький син Елеазар не знайде тут для себе душевного спокою у чернечій молитві, а здійснюватиме свій схимницький духовний подвиг аж на острові Анзер у Білому морі? Може, той святий чоловік у своїх душевних прозріннях міг заглядати через століття і побачив ті муки людські, які чекали його малу батьківщину у часи комуністичної пітьми, зазирнувши заразом у той страшний час, коли ця темрява настане і в місці його молитви на Соловках, де він був, видно, потрібніший з волі Вершителя доль людських? Направду, путі Господні нам невідомі, як і невідомо, куди направляє усіх нас перст Божий, бо що для нього тих кілька століть, які розділяють у людському вимірі часу покоління й цілі епохи?..