Вікторія Бондарчук, випускниця ХНУ, філолог, 25 років:
— Гадаю, українській молоді жити за кордоном добре, інколи краще, ніж удома, бо не просто так вони виїздять. Але добре тим, у кого все легально, є хороша освіта, тоді й працювати краще. Ті, у кого освіти немає, хто чекає на визнання свого диплома, можуть підпрацьовувати обслуговуючим персоналом (найпоширеніше у мережі “McDonald’s”), доводиться працювати і на непрестижних роботах. Зазвичай зароблених таким чином коштів за кордоном вистачає, щоб квартиру винаймати і трохи на прожиття.
На щастя чи на жаль, наших заробітчан за кордоном чимало, можна легко знайти друзів. З власного досвіду скажу, що, наприклад, німці самі в друзі не набиваються, хоч при цьому залишаються ввічливими і привітними.
Мати справу з дискримінацією мені не доводилося, але не думаю, що німці радіють іноземцям, яких там уже безмір.
Тішить, що в Німеччині є багато молодіжних об’єднань, до яких кожен охочий може долучитися й урізноманітнити свої будні.
Основна мета мого виїзду — не заробіток, тут живе мій чоловік (каже, що утримувати сім’ю в Україні не під силу). Поки працюю нянею трьох дітей у хорошій сім’ї, в Україні працювала педагогом, сподіваюся влаштуватися за професією.
Вікторія Бондарчук, випускниця ХНУ, філолог, 25 років:
— Гадаю, українській молоді жити за кордоном добре, інколи краще, ніж удома, бо не просто так вони виїздять. Але добре тим, у кого все легально, є хороша освіта, тоді й працювати краще. Ті, у кого освіти немає, хто чекає на визнання свого диплома, можуть підпрацьовувати обслуговуючим персоналом (найпоширеніше у мережі “McDonald’s”), доводиться працювати і на непрестижних роботах. Зазвичай зароблених таким чином коштів за кордоном вистачає, щоб квартиру винаймати і трохи на прожиття.
На щастя чи на жаль, наших заробітчан за кордоном чимало, можна легко знайти друзів. З власного досвіду скажу, що, наприклад, німці самі в друзі не набиваються, хоч при цьому залишаються ввічливими і привітними.
Мати справу з дискримінацією мені не доводилося, але не думаю, що німці радіють іноземцям, яких там уже безмір.
Тішить, що в Німеччині є багато молодіжних об’єднань, до яких кожен охочий може долучитися й урізноманітнити свої будні.
Основна мета мого виїзду — не заробіток, тут живе мій чоловік (каже, що утримувати сім’ю в Україні не під силу). Поки працюю нянею трьох дітей у хорошій сім’ї, в Україні працювала педагогом, сподіваюся влаштуватися за професією.
Анастасія Сімашова, випускниця Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, журналіст, 24 роки:
— Завітавши уперше у будь-яку європейську країну, спочатку отримуєш культурний шок. Будинки охайніші, вулиці чистіші, люди доброзичливіші… Якщо вдасться знайти роботу — без знання мови візьмуть хіба на малопрестижну, але за неї все одно буде нормальна платня. Згодом можна собі дозволити щось більше, ніж міг в Україні, поїхати кудись, відчути себе “білою” людиною. Але цей період ейфорії минає досить швидко — десь за півроку-рік максимум. А потім починаються такі ж сірі будні з такими ж проблемами, як і на Батьківщині. Ключовий момент — працевлаштування. Мати гарно оплачувану роботу з офіційним трудовим контрактом, та ще й таку, що тобі до душі — це справді за щастя. І щоб її знайти, треба дуже довго і вперто шукати, причому без “зв’язків” не обійтись. А більшість наших земляків за кордоном працюють на низькокваліфікованих роботах. Так, вони за це отримують гарні гроші — до тисячі євро в місяць. Але якою ціною? Без морального задоволення від праці, постійно перебуваючи між чужинцями, спілкуючись з рідними лише через скайп і один раз на рік — вживу… Морально це дуже важко.
Попри все, знаю небагатьох людей, які добровільно повернулись з-за кордону на рідну землю: в основному, їх або депортують, або за непереборними сімейними обставинами доводиться їхати. Чому не повертаються добровільно? Тому що соромно і страшно. Соромно, що не зміг прижитись у “кращому світі”. Страшно, бо в Україні, поки заробітчанин був відсутній, встигло багато чого змінитись. А йому доведеться починати знову все з нуля. А після того морального зламу, який людина переживає на чужині, не залишається сил на нові починання. Чужина — майже як наркотик: одного разу спробувавши, відмовитися вже дуже важко. А навіть якщо повернешся назад на Батьківщину, вже не зможеш жити так, як жив раніше.
Я виїхала до Італії разом з чоловіком, за фахом поки не працюю, паралельно навчаюсь у Львівському університеті. Планую з часом або тут працевлаштуватися, або повернутися з заробленими коштами додому.
Діана Доскоч, випускниця ХНУ, менеджер:
— За кордоном вдалося побувати за університетською програмою. Разом з ровесницями на літо їздили у США, працювали обслуговуючим персоналом у супермаркетах тощо. Коли їдеш з друзями, за тебе відповідає вуз, знаєш мову, поїздка — не-оціненний досвід і задоволення, які б роботи не виконував (у межах розумного). Нині більшість дівчат, які їздили зі мною з університету, залишились за кордоном (переважно в Європі). Зізнаюся, що і сама б виїхала, але тримають патріотизм і батьки. Нині працюю на двох роботах, важко, в той час, коли на легшій роботі за кордоном отримувала б значно більшу заробітну плату.
Олександр Балан, 26 років:
— Їздив на заробітки до Москви (тут і гроші хороші платять, і з мовою немає проблем). Працював у різних сферах, зароблених коштів вистачило на заплановане, можливо, поїду ще.
Юрій Ковальський, 25 років:
— Як і більшість хлопців, за кордон виїхав, щоб грошей заробити, підготувати платформу до самостійного життя. Три роки пробув у Польщі, півроку в Португалії. Рівень життя іноземців вражає. Хоч ми не працювали на престижних роботах, умови праці задовольняли. Повернувся додому, одружився, всі зароблені кошти вже потратив. Жити за кордоном не хочу, бо скрізь добре, але вдома краще, тільки б цінували нас, молодих, тут.
Віталій Котович, брейкдансер, 26 років:
— З командою брейкдансерів де ми тільки не були! Найбільше сподобалось у Туреччині, нас запрошували танцювати у різних закладах, працювали й на роботах, непов’язаних з танцями. Коли молодий, добре поїздити кудись, подивитися на інших, себе показати. Але всі наші хлопці таки повернулися додому — тут найкраще.