Як відомо, лауреатом Нобелівської премії миру за 2013 рік стала Організація з заборони хімічної зброї, хоча на неї цьогоріч претендувала рекордна кількість кандидатів, зокрема, 50 громадських та міжнародних організацій та 259 персональних кандидатів, серед яких називалося й ім’я російського президента Володимира Путіна як найреальнішого переможця у цій престижній номінації. До речі, торішня Нобелівська премія миру була присуджена Євросоюзу за 60-річний внесок у просуванні миру і примирення, демократії і прав людини в Європі.
Як відомо, лауреатом Нобелівської премії миру за 2013 рік стала Організація з заборони хімічної зброї, хоча на неї цьогоріч претендувала рекордна кількість кандидатів, зокрема, 50 громадських та міжнародних організацій та 259 персональних кандидатів, серед яких називалося й ім’я російського президента Володимира Путіна як найреальнішого переможця у цій престижній номінації. До речі, торішня Нобелівська премія миру була присуджена Євросоюзу за 60-річний внесок у просуванні миру і примирення, демократії і прав людини в Європі. Президентові Росії при висуненні на цю премію приписували особистий внесок у відвернення міжнародної військової операції в Сирії, де союзницький до Росії владний режим вдався до використання хімічної зброї, яку нині вже почали ліквідовувати експерти ООН, що якраз і представляють нового Нобелівського лауреата премії миру.
Те, що Кремль та його очільник проявляли непоступливість щодо наміру більшості членів ради безпеки ООН, зокрема США, вдатися до крайніх заходів у приборканні агресії сирійського режиму Асада, є насправді очевидним фактом, а от щодо мотивації офіційної Москви у цій доволі заплутаній історії, то виникають небезпідставні сумніви щодо щирості цих дій російського керівництва. Адже йшлося тут не стільки про умиротворення Асада, який, до речі, вдавався до погроз доволі конкретного змісту на адресу міжнародного співтовариства, як про те, щоб Росія зберегла на Близькому Сході Сирію як свого єдиного реального союзника, на території якої, зокрема, діє її військово-морська база. До слова скажу, росіяни платять сирійцям за неї стільки, що орендна плата Москви Україні за Севастополь виглядає насмішкою над нами. Та, повертаючись до Нобелівської премії миру, віддамо належне її експертам, які не знайшли у діях російського президента переконливих виявів просування ідеалів миру і примирення, не кажучи вже про засади демократії і прав людини, з чим у самій Росії нині великі і хронічні проблеми. Хоча зізнаюся, у мене особисто склалося враження, що Володимира Путіна попри усі ці факти, зокрема, і попри агресію Росії проти Грузії та багато інших прикладів імперського синдрому в його діях, насамперед і щодо України, таки могли номінувати на цю премію, що, як на мене, взагалі б її дискредитувало.
Звідки такі сумніви? Підстав для них доволі, адже агресивний і напористий стиль російської дипломатії в Європі останні роки відверто зашкалював, зокрема, і щодо тиску на Україну. Навіть те, що в останні тижні той же Володимир Путін змінив принизливу риторику на адресу офіційного Києва щодо підготовки підписання Угоди про нашу асоціацію з Євросоюзом, аж ніяк не викликає спокою. Здається, Кремль нині вирішив задіяти інші моделі впливу на Україну, витягнувши на якийсь час “пряника” у вигляді обіцянок зниження цін на свій газ та нових кредитів, побачивши, що його “нагайка” на нинішнє керівництво нашої країни не діє. Проте якраз тут ми можемо чекати на нові сюрпризи у наших взаєминах з Росією і я навіть не беруся стверджувати, що їх модель уже з боку офіційного Києва нас не здивує, якщо Євросоюз, скажімо, передумає діяти у нинішньому руслі євроінтеграційних процесів з Україною, керівництво якої також, на жаль, спроможне призабути свої зобов’язання перед ЄС.
Та все це, як ми розуміємо, лише вершина айсберга геополітичних інтересів та реалій сучасного світу, в якому нині Україні знову подаровано можливість зробити ще один цивілізаційний крок. Хоча, повертаючись до Нобелівської премії миру, на моє переконання, її лауреатом вже давно мала б бути Україна, яка добровільно відмовилася від своєї ядерної потуги ще на початку 1990-х, що, до речі, світ лише зараз починає усвідомлювати разом з розумінням того, що Україна — таки не Росія.