Визначний славіст-мовознавець, історик української літератури, професор Гарвардського та Колумбійського університетів, почесний доктор Альбертського, Лундського, Харківського університетів та Києво-Могилянської академії, іноземний член УНАН України, доктор філософії, головний редактор журналу “Сучасність”, лауреат Шевченківської премії… І це лише короткий перелік того, ким був видатний українець Юрій Шевельов, меморіальну дошку якого 25 вересня було по-варварськи знищено у його рідному Харкові.
Визначний славіст-мовознавець, історик української літератури, професор Гарвардського та Колумбійського університетів, почесний доктор Альбертського, Лундського, Харківського університетів та Києво-Могилянської академії, іноземний член УНАН України, доктор філософії, головний редактор журналу “Сучасність”, лауреат Шевченківської премії… І це лише короткий перелік того, ким був видатний українець Юрій Шевельов, меморіальну дошку якого 25 вересня було по-варварськи знищено у його рідному Харкові. Щоправда, нині ідеологи й фактичні організатори цієї антиукраїнської провокації, одіозно відомі харківський мер Кернес та губернатор Добкін твердять, що така вказівка від них не надходила, хоча з усією очевидністю зрозуміло, що якраз ці два “інтелектуали” нині вчергове потопталися публічно по українській історії. Їх аргументи проти встановлення цієї меморіальної дошки, які переважною більшістю голосів підтримали “євроінтегратора” з тамтешньої міської ради, зводяться до бездоказових звинувачень про нібито співпрацю Шевельова з нацистськими окупантами, коли він заробляв своїми знаннями української у міській управі, аби не вмерти з голоду, водночас, до речі, працюючи і в університеті, який діяв і за окупації, завкафедрою. І ось нині знайшлися такі собі “знавці” біографії видатного вченого та життя Харкова у роки фашистської окупації, які звинуватили його у прислужництві ворогу за тією ідеологічною схемою, якою у радянські часи до них прирівнювали чи не всіх, хто перебував на окупованій території…
Словом, провокація кернесів, добкіних запустила в Україні не лише черговий виток “війни пам’ятників”, а й загострила знову болючі питання про те, що для нас важить власна історична пам’ять, як, зрештою, і те, з яким історичним самосприйняттям ми збираємося йти в Європу. Зрозуміло, для згаданих “знавців” нашої минувшини, епігони яких одразу пожвавили свою діяльність, вона бачиться в якомусь симбіозі псевдокомуністичних стереотипів, зокрема, і в поглядах на історію Другої світової війни, в якій для них не існує ні українського національно-визвольного опору окупантам, ні тих наших співвітчизників-патріотів, які пробували у надзвичайно важких умовах рятувати свій народ від погибелі. Спробуйте принагідно вже нашим, подільським ревнителям такої препарованої історії пояснити, що мій земляк з Деражнянщини, редактор підокупаційної газети “Український голос”, що була органом Проскурівської управи, письменник Юхим Кошельник та багато інших його соратників були українськими патріотами, створивши розгалужену підпільну мережу в нашім краї. Або ж нагадати про дядька Митрополита УПЦ, Блаженнішого Володимира Івана Сабодана, який керував підпільним осередком ОУН у їх рідному селі на Летичівщині і був закатований окупантами, та про багато інших фактів героїзму та самопожертви наших земляків — українських патріотів у борні з ворогом. І нині наша незалежницька державна влада у кращому випадку мовчить про них, не кажучи вже про створення достойних їх пам’яті меморіалів, музеїв…
От і маємо нині розквіт неосталінізму та неокомунізму у, здається, вже колишній (?) інтелектуально-культурній столиці, якою вважався досі Харків. Зрештою, подібна “повзуча” радянізація нині проглядається повсюди, про що засвідчує і провокація навколо нібито використання нацистської символіки на Львівському стадіоні, яку побачили спостерігачі ФАРЄ. Так і хочеться запитати: а в яку Європу ми йдемо? Якщо у ту, де вже засуджено на рівні з фашизмом комуністичну ідеологію, то як вона нині сприйме такий бенкет антиукраїнської істерії та захаращеність усієї української території псевдосимволами комуністичної доби у вигляді безчисельних пам’ятників її вождеві та його поплічникам? Звичайно ж, з цим візуальним доказом нашої тотальної комунізації наша нинішня крута влада може справитися враз, провівши їх демонтаж, та як бути зі змінами у нашій свідомості, коли наше суспільство, мабуть, досі не усвідомлює того, що нікому не можна топтатися по власній історичній пам’яті?..