Тільки й мови нині про євроінтеграцію України й ті очікування для нашої країни, які озвучуються з приводу Вільнюського саміту ЄС. Якщо ви помітили, шановні читачі, твердячи про безальтернативність цього шляху для нас, ми все ж таки прагнемо говорити доволі стримано на цю тему, бо добре усвідомлюємо, що підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом — це лише перший, хоч і доволі важливий крок на цьому шляху. І взагалі…
Тільки й мови нині про євроінтеграцію України й ті очікування для нашої країни, які озвучуються з приводу Вільнюського саміту ЄС. Якщо ви помітили, шановні читачі, твердячи про безальтернативність цього шляху для нас, ми все ж таки прагнемо говорити доволі стримано на цю тему, бо добре усвідомлюємо, що підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом — це лише перший, хоч і доволі важливий крок на цьому шляху. І взагалі, мені здається, що нині владно-політична еліта нашої держави вже аж надто спрощено ілюструє ті перспективи, які ця Угода нам відкриває. Адже, незважаючи на те, що доволі часто можна почути з її середовища сентенції про те, що тут ідеться мало не про торжество історичної справедливості щодо України, здається, очікування від підписання цієї Угоди явно завищені. Бо складається враження, що Вільнюський саміт ЄС вирішує чи не всі наші проблеми — економічні, суспільно-політичні, гуманітарні тощо, хоч, як відомо, ця Угода лише відкриває, і це насправді дуже важливо, нашій економіці і бізнесу шлях на європейські та світові ринки і змушує якраз економічний, тобто базовий, сектор держави запровадити нові стандарти співжиття зі світовим капіталом на рівноправних умовах. Словом, саме наша економіка розпочинає перший крок євроінтеграції, а як це їй вдасться в українських реаліях — ще велике питання. Тож чи зуміє підписання Угоди стати початком принципових змін у характері української влади в найширшому розумінні, то якраз це питання залишається нині відкритим. Хоча на фоні того, що ми бачимо у нинішній владній практиці на низах і верхах, коли політична влада перебуває у найтісніших зв’язках з владою економічною, то якраз цей факт, як це не парадоксально, і вселяє надію у результативності цього першого нашого кроку на шляху до євроінтеграції. Далі, думаю, у нас почнуться доволі складні суспільно-політичні процеси, адже владна вертикаль, особливо на низовому рівні, за незначним винятком, нині не здатна до самостійних рішень й не готова, так би мовити, за визначенням бути провідником насамперед нових законодавчих ініціатив з євроінтеграційного пакета, зокрема з тих, що не пройшли Венеціанську комісію і які досконалими не назвеш. Додавши сюди нашу відому інертність у дотриманні законів та вимог власної Конституції, побачимо, м’яко кажучи, не надто сприятливе правове поле для просування в усіх сферах українських реалій євроінтеграційних стандартів. А накладіть на цю картину наші політичні міжусобиці, тотальну корупцію, суб’єктивні впливи майбутніх президентських виборів, які, не сумніваймося, будуть переповнені популізмом і демагогією з усіх конкурентних політичних середовищ, тоді стають більш зрозумілими ризики, які нас чекають на цьому шляху.
На мій погляд, якраз нині слід робити все можливе, аби якнайширше задіювати в цих процесах громадську думку, знаходити здорові сили у тих громадських структурах, які творять, хоч і незміцніле, але існуюче вже громадянське суспільство. І звичайно ж, за таких обставин має проявлятися послідовність політичної волі на євроінтеграційному шляху України з боку усіх центрів впливу. А це вже буде новий тест і для верхніх ешелонів влади, і для опозиційних сил попри принципові розходження у їх мотиваціях на шляху до Євросоюзу.
Зрозуміло, що до Європи Україна не йде з простягнутою рукою, проте жодна з постсоціалістичних країн не мала такого сусіда поруч з собою, якого має Україна у випадку з нинішньою проімперською Москвою. Віриться, що всі ці антиєвропейські зовнішні і внутрішні фактори хоч на якийсь час зблизять нас — таких різних, навіть подеколи антагоністичних у прагненні зробити цей перший крок до справжньої Європи…