У холі спортивного комплексу Хмельницького національного університету на дошці оголошень — вітання від ректорату, профспілки для студента гуманітарно-педагогічного факультету Івана Архіпова з присвоєнням йому звання майстра спорту України з настільного тенісу. А навпроти — Дошка пошани спортсменів вузу. І на ній портрет симпатичного юнака, очі якого, навіть незважаючи на серйозність моменту, випромінюють тепло…
У холі спортивного комплексу Хмельницького національного університету на дошці оголошень — вітання від ректорату, профспілки для студента гуманітарно-педагогічного факультету Івана Архіпова з присвоєнням йому звання майстра спорту України з настільного тенісу. А навпроти — Дошка пошани спортсменів вузу. І на ній портрет симпатичного юнака, очі якого, навіть незважаючи на серйозність моменту, випромінюють тепло…
Цікавість веде мене на нижній поверх спорткомплексу, де хлопець якраз у ці години тренується. Терпляче чекаю, поки два юнаки закінчать свій тренувальний поєдинок. Присідаю на лаву й спостерігаю. Чесно кажучи, ніколи раніше не доводилося бути на таких тренувальних заняттях. Ловлю себе на тому, що ледве встигаю поглядом відслідковувати траєкторію польоту тенісного м’ячика після чітких ударів тенісистів. Знайомимося.
“Ми тренуємося з Сергієм Мельником. А ще на сьогодні я запросив на спаринг старшого товариша, — каже Іван. Наче вгадуючи мої запитання, починає розповідати. — З грою в настільний теніс я познайомився після того, як вимушено залишив бокс. Батько привів мене в секцію до Віктора Шимовського. Потім я тренувався у Сергія Якимчука. Тепер моїм керівником і тренером у вузі є Анатолій Ребрина. Я здобуваю другу вищу освіту (контрактна форма — авт.), яка дасть право займатися тренерсько-викладацькою роботою. Працюю, бо для занять спортом і участі у змаганнях потрібні кошти”. На якусь мить Іван замовкає, коли в дверях з’являється сивочолий чоловік. Поки Борис Омелянович роздягається, я недовірливо приміряю ракетку до його рук. “Це твій спаринг-партнер?” — запитую. “Ця людина для мене дуже багато означає, — щиро каже юнак. — Його поради — це поради батька, якого, на жаль, уже немає. Борис Омелянович багато мені допомагає, підказує, підтримує морально і я це ціную. Кличу його грати і він, як бачите, не відмовляє. Він — перший чемпіон міста й області з настільного тенісу, кандидат у майстри спорту, суддя національної категорії”.
Потім знову був поєдинок, за яким я з цікавістю спостерігала. Борис Гнатюк — справжній молодець, фору молодим дав: і Івану, і Сергію! Щоправда, за годину йому довелося тричі переодягатися. І коли хлопці стали грати в парі, Борис Омелянович сів поруч. “Настільний теніс сміливо можна назвати спортом для мозку, — каже, намагаючись вирівняти дихання. — Під час гри доводиться багато рухатись, використовуючи все тіло, тренуються очі, покращується координація рук та ніг. У моєму віці це дуже важливо (Борису Омеляновичу, як виявилося, 72 роки — авт.). Всі ділянки мозку задіяні й працюють, бо треба спланувати стратегію гри, тактику, відстежувати м’ячі й удари”. “Отож такі тренування з молодими нарівні тримають вас у тонусі?” — запитую. “Звичайно. Настільний теніс мобілізує організм і я за це дуже вдячний моїм молодим друзям…”. На якусь мить чоловік задумується: “Я знаю Ваню Архіпова вже сім років. Познайомилися ми на тренуваннях у Віктора Карповича. Він дуже перспективний спортсмен. Всі ці роки я з ним постійно спілкуюся, спостерігаю й бачу, як він виріс професійно. Я дуже радий за нього і щиро бажаю, аби у нього все вийшло. Вже зараз Ваня — єдиний майстер спорту з настільного тенісу на Хмельниччині. Вірю, він зможе прославити не тільки наше місто й область, а й Україну. Ваню давно помітили в Києві. Але настільний теніс в Україні не так добре розвинений, як в інших країнах. Шкода, коли такий талант підтримає не рідна країна…”
“Які у тебе плани?” — запитую Івана. — “Захищати честь нашої країни, — не задумуючись, відповідає. — Я захищаю честь свого вузу: виграв ХІ літню Універсіаду України серед ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації з настільного тенісу в м. Нова Каховка Херсонської області. Граю за хмельницьких газівників, бо в них працюю, на всеукраїнських змаганнях ми виграли перше місце. А ще їжджу до Києва і тренуюся в спортклубі “Ракетка” під керівництвом Володимира Короля — тренера збірної команди України (кадети). Буду грати у вищій лізі, а тому планую переїхати до Києва. Там більші можливості для мого розвитку й перспективи…”
“У Вані Архіпова чудові рефлекси, тактика і стратегія гри, — розповідає тренер-викладач, доцент кафедри здоров’я людини та фізичного виховання Анатолій Ребрина. — Крім того, що Іван — перспективний спортсмен, він — дуже чесний та порядний. Ми раді вітати його з присвоєнням звання майстра спорту і впевнені, що в недалекому майбутньому він обов’язково досягне гарних спортивних результатів. Адже в Івана для цього є всі якості. Він витривалий, наполегливий, надзвичайно працелюбний, любить спорт і готовий перемагати. Архіпов — гордість не тільки нашого вузу. У хлопця великий потенціал і ми віримо в нього…”
Я тихенько виходжу з невеличкого залу, де ще триває тренування. Не хочу більше заважати. Адже кожна година, проведена за тенісним столом, додасть молодому спортсмену впевненості й майстерності. Відтепер я також буду за нього вболівати…
Вікторія СТАНДРІЙЧУК
На фото: Іван Архіпов та Сергій Мельник