Карельські зустрічі: там, де цвіте наша “Калина”
Сон, навіть у доволі комфортабельному автобусі, — це розкіш для особливо загартованих у подібних автомандрівках, бо цей ваш стан, особливо вночі, радше назвати напівдрімотою. І все ж на якомусь відтинку цієї довгої нічної дороги до Петрозаводська здавалося, що всі насельники нашого автосалону впали у нетривке сонне забуття, заряду якого цілком вистачить усім нам на наступний день перебування у столиці Карелії, в яку ми прибули раненько в неділю 4 серпня. Там для нас були замовлені готельні номери, тож по поселенню всі ми у порядку живої черги, з веселими жартами кинулися зреалізувати найпершу потребу — помитися в душі та попити кави-чаю за твердим столом і навіть на якийсь час розтягнутися горизонтально на ліжку чи розкладайці. Проте розслаблятися не було коли, бо вже об одинадцятій нас чекали в державному історичному музеї, а далі, в обід, запланована була зустріч у республіканському національно-культурному центрі з активістами Товариства української культури “Калина” і не лише з ними…
Карельські зустрічі: там, де цвіте наша “Калина”
Сон, навіть у доволі комфортабельному автобусі, — це розкіш для особливо загартованих у подібних автомандрівках, бо цей ваш стан, особливо вночі, радше назвати напівдрімотою. І все ж на якомусь відтинку цієї довгої нічної дороги до Петрозаводська здавалося, що всі насельники нашого автосалону впали у нетривке сонне забуття, заряду якого цілком вистачить усім нам на наступний день перебування у столиці Карелії, в яку ми прибули раненько в неділю 4 серпня. Там для нас були замовлені готельні номери, тож по поселенню всі ми у порядку живої черги, з веселими жартами кинулися зреалізувати найпершу потребу — помитися в душі та попити кави-чаю за твердим столом і навіть на якийсь час розтягнутися горизонтально на ліжку чи розкладайці. Проте розслаблятися не було коли, бо вже об одинадцятій нас чекали в державному історичному музеї, а далі, в обід, запланована була зустріч у республіканському національно-культурному центрі з активістами Товариства української культури “Калина” і не лише з ними…
У музейному конференц-залі спершу відбулася доволі довірлива і дружня розмова з його директором Михайлом Гольденбергом, який не чужий Україні, адже дитинство і юність провів у рідних йому Вінниці та Києві. Григорій Куценко вручив йому під час цієї оказії іменну грамоту від нашого Мінкультури, якою було відзначено його діяльність у збереженні історичної правди. До слова кажучи, подібні грамоти наша делегація привезла і для ряду інших наших співвітчизників і друзів.
Пан Гольденберг виявився справжнім музейним профі, провівши для нас, так би мовити, ексклюзивну, бо не завжди директор виступає у ролі гіда, екскурсію, знайомлячи з усіма експозиціями музею, що розмістився у колишньому губернаторському будинку, бо за радянських часів був у приміщенні храму. До речі, повідомив, що в ті часи понад 40% російських, як, зрештою, і більшість наших музеїв, були в культових приміщеннях, і не без пієтету, звичайно, чужого нам уточнив, що Петрозаводськ — єдине місто в Росії, яке зберегло у своїй назві ім’я царя Петра І, яка була дарована давньому Оленецьку свого часу указом не менш сумнознаної для українців імператриці Катерини ІІ. Щоправда, зміна назв міст та різних топонімів у Росії, як і в Україні, вже в нові часи не надто позначилася на тих, що пов’язані з іменами комуністичних вождів, серед яких у Карелії поряд з Іллічем особливо популярним є і досі Кіров, скульптури якого у згаданій вже мною санвузлівській позі трапляються доволі часто. Цікаво, чи у нашому Кіровограді є такий чудернацький його пам’ятник?
Дуже зацікавила інформація директора про те, що музей нині зберігає в своїх архівах понад 6,8 тисячі фото з архівів НКВС, найбільше з них знято на будівництві Біломорканалу, незначну частину з яких ми побачимо вже на стінах конференц-залу та в тематичній експозиції музею, а деякі зустрічатимемо у музеях Медвежегорська та Соловків. Особливо вразило, зрозуміло, зрежисоване чекістами фото, на якому мордаті вохрівці стоять поруч з в’язнями-будівельниками каналу, перший ряд яких закляк на колінах у снігу, а ще знімок передової жіночої бригади, погляди ударниць якої зіяли невимовною розпукою, а по-українськи зав’язані хустки багатьох з них безпомилково говорили про те, звідки їх привезли на цю каторгу…
Ще вразив музей, якому, до речі, вже 142 роки, багатством експонатів, артефактів, які засвідчують унікальність минувшини карело-фінського етносу, що тут колись домінував, а нині не має навіть формально закріпленої у статусі державної власної мови в конституції автономії. Взагалі носіїв карело-фінських етнодіалектів у республіці залишилося надзвичайно мало, бо, власне, місцевий етнос зазнав за часів репресій, тотальної русифікації й асиміляції непоправних втрат. Не дивно, що в місцевому держуніверситеті віднедавна навіть кафедру карельської мови закрито, тож, видно, нині збереженням та вивченням особливостей карельської, а точніше фінської мови буде опікуватися сусідня Фінляндія, що там, власне, і роблять. Це при тому, що в Карелії офіційно проживають 58,6 тисячі карелів, 12,8 тисячі фінів, 4,5 тисячі вепсів, яких, як відомо, ще в царській Росії називали принизливо “чухонцями”, до генетичного родства з якими деякі дослідники числять і нинішнього президента Росії Володимира Путіна, в чому він, зрозуміло, ще не зізнався. Варто знати, що саме в цих краях було створено славнозвісний фінський епос “Калевала” і тут творив визначний класик фінської літератури Мінхкали Перттунен. Щоправда, не надто шанують тут і тих росіян, які доклалися колись до розбудови цього краю, як-от перший очільник Оленецької губернії Гаврило Державін, який заповідав, аби його останки поховали в Карелії. На місці його могили нині збудована автозаправка…
Далі за нашим планом була найбільш очікувана зустріч з активом товариства української культури “Калина” у культурно-національному центрі столиці автономії, яка запам’ятається нам надовго. Про авторитет цього товариства, яке готується нині до відзначення свого двадцятиріччя, свідчить і той факт, що на ці урочистості прибули й офіційні представники краю в особах мера Петрозаводська Миколи Левіна та міністра у справах національностей автономії Світлани Мігунової. Наші ж “калинівчани” зустріли нас піснею “Зеленеє жито, зелене” й теплом своїх сердець. Урочиста офіційна частина зустрічі перетворилась одразу на родинний довірливий діалог давніх друзів. Там ми вручили своїм співвітчизникам численні подарунки, найперше, у вигляді книг, серед яких і видання хмельницьких просвітян. Мер столиці, говорячи про дружбу з українцями, повідомив, що нещодавно у Петрозаводську було збудовано теплохід з назвою “Україна”, щоправда, повторивши у своєму спічі звичне для нинішніх кремлівських зверхників ідеологічне кліше, що ми з росіянами є “одним православним народом”. Будемо вважати, що він не відає, що Україна є багатоконфесійною державою, як і її православ’я. Згадав про це я наступного дня, коли у меморіальних заходах в Сандармосі хтось із російських “братів”, видно, зачеплений маєвом українських стягів у наших руках, не стримався і кинув нам у спину образливе — “хохлы-предатели”. Але подібні факти насправді є дрібницею на фоні того дружнього і щирого прийому, який нашій делегації організували у Петрозаводську.
Головувала на зустрічі президент товариства Світлана Рукавішнікова, яка родом з Івано-Франківщини і яка, власне, першою зустріла нашу делегацію, опікуючись її розселенням. Був тут і харизматичний лідер товариства, його почесний президент Лариса Скрипникова, якій Україна насамперед має завдячувати спорудженням пам’ятного Козацького Хреста в Сандармосі. Запам’ятаються її слова з цього приводу: “Я не виділяю українців, але ж ми йдемо на цвинтарі таки до своїх, тож і в Сандармосі я йду до українців, мене це болить і болітиме все життя”…
Вона ж нагадає нам усім історію творення цього знакового українського меморіалу, реалізація якого відбулася завдяки справжньому подвижництву і щирому патріотизму насамперед карельських українців та багатьох їх друзів. Вага цього пам’ятника — 16 тонн (!), а граніт для нього було замовлено аж на Уралі. Важливо зауважити, що всі спроби напряму з України втілити цей проект зупинялися через незрозумілі міждержавні перепони, а нашим карельським співвітчизникам вдалося самотужки, зрозуміло, при благодійній матеріальній підтримці багатьох українських меценатів з різних країн, зреалізувати цю патріотичну ініціативу вже восени 2004 року, коли у жовтні біля нього у Сандармосі вперше відправили панахиду, хоч офіційно відкривали меморіального Козацького Хреста у 2005-ому. Звичайно ж, душею і двигуном цього проекту і була Лариса Скрипникова, яка не без сентименту згадувала у своєму виступі Віктора Ющенка, який, ще не бувши президентом, першим від “Нашої України” допоміг матеріально у його реалізації, а у 2007 році навіть побував на Соловках, де колись відбував заслання його батько. Проте, визнаючи факт неформальної уваги Віктора Андрійовича до проблеми вшанування пам’яті українців — жертв комуністичних репресій, його ініціативу з встановленням погруддя кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського на території Соловецького монастиря, дехто з “калинівчан” не без розчарувань нагадував у довірливих діалогах з нами, що очікування на підтримку Української держави, навіть у часи його президентства, у них були більшими, не кажучи вже про їх критичний погляд на все, що нині відбувається в нас. Пригадали, зокрема, що саме Ющенко висловлював ідею спорудити в Сандармосі капличку біля Козацького Хреста “Убієнним синам України”, яка досі не збудована…
Для мене особисто, як і для всіх моїх колег з делегації, зустріч з активом “Калини” стане дуже пам’ятною сторінкою нашої експедиції, адже ми тут побачили своїх співвітчизників, серця яких б’ються в унісон з нашими, відчули їх власні тривоги, почули небуденні пропозиції про те, чим материкова Україна могла б нині їм допомогти. Адже попри свою доволі розвинену культурно-національну інфраструктуру, українцям Карелії потрібна нині, найперше, допомога гуманітарних інституцій України. Особливий дефіцит вони відчувають з дитячою та навчальною літературою, про що говорили нам цілком відверто. До речі, за даними останнього перепису, тут живуть майже 20 тисяч українців, серед яких нині найвищий рівень людей з вищою освітою — 17,3%, порівняно з іншими національностями. Тож українська громада тут досить потужна і всі свої культурницькі набутки досягла, покладаючись тільки на власні сили, хоч і не проти, аби ми, в Україні сущі, більше пам’ятали про неї. Досить тут назвати імена першого голови “Калини”, професора Віталія Фартушного, культуролога Андрія Литвина, літераторів Миколи Рубцова та Анатолія Гордієнка, професора Романа Зелінського, подружжя Клари і Олексія Стасюків, Ірми і Ореста П’ятибратів, Броніслави та Вацлава Ковальських, Галини та Анатолія Горових, В’ячеслава і Галини Мовчанів та багатьох інших, які не просто бережуть у своїй душі Україну, а докладають неабияких зусиль, енергії, власних коштів, аби зберігати у далекій Карелії українську ауру, щедро ділитися нею зі своїми сусідами.
Взагалі, як на мене, історія створення, діяльність товариства “Калина”, подібних культурно-національних островків українства в Росії мали б уже давно стати об’єктом уваги наших провідних наукових інституцій та неформальних державних програм підтримки їх подвижницької праці. Розмріявся! — кажу вже собі нині з цього приводу, проектуючи ці свої побажання на все те, що маємо з україноцентризмом у себе вдома. І все нав’язливіше у пам’яті виринає довірлива оповідь Світлани Рукавішнікової про те, як їй недавно зателефонували діти з однієї вчора ще нібито української родини з Петрозаводська. “Померли в ній батьки, — мало не зі сльозами говорила про цей факт, — які за життя зібрали гарну українську бібліотеку, а їх діти мені доволі категорично запропонували забрати її до книгозбірні “Калини”, бо, мовляв, ці книжки їм не потрібні. Я кажу, що вам, українцям, не завадило б мати цю літературу вдома, а вони мені у відповідь: “Це наші батьки були українцями, а ми — росіяни…”
Що тут скажеш? Молох асиміляції, який нині в Росії перемелює й українців, дуже непросто сповільнити, адже за ментальністю своєю сучасна Росія страждає давнім імперським синдромом. Проте досвід “Калини” засвідчує, що українці навіть у таких умовах спроможні зміцнювати свою національну самоідентифікацію. Їм це вдається і нехай Господь їм у цьому допомагає…