Зізнаюся, мені вже навіть шкода було дивитися на нашого прем’єра Миколу Азарова під час телепрезентації його зустрічі з російським колегою Дмитром Медведєвим. Про що вони там говорили наодинці, мабуть, знатимуть втаємничені люди з найвищого керівництва країни, проте сумно було спостерігати за Миколою Яновичем, який, делікатно добираючи слова, висловлював на публіку свої побажання щодо цієї зустрічі, подробиці якої нам залишаться невідомими…
Зізнаюся, мені вже навіть шкода було дивитися на нашого прем’єра Миколу Азарова під час телепрезентації його зустрічі з російським колегою Дмитром Медведєвим. Про що вони там говорили наодинці, мабуть, знатимуть втаємничені люди з найвищого керівництва країни, проте сумно було спостерігати за Миколою Яновичем, який, делікатно добираючи слова, висловлював на публіку свої побажання щодо цієї зустрічі, подробиці якої нам залишаться невідомими. Хоч взагалі всі ці псевдобратні, есклюзивні, непротокольні, у безкраватному форматі зустрічі перших осіб нашої країни та Росії вже давно викликають, принаймні в мене, оскому, адже постійно засвідчують якусь ущербність та неповноцінність українських керівників у взаєминах з кремлівськими небожителями, яким вони, складається враження, щось завжди винні. Здавалося б, уже давно подібні діалоги мали б мати під собою правову основу, так ні ж, завжди про щось там потихеньку домовляються, з постійним від’ємним результатом для України.
Он і нині, здавалося б, усе зрозуміло навколо відвертої торговельної війни, яку оголосила нам Росія, а наші зверхники замість того, щоб чітко про це заявити, знову ховаються з висновками. У цьому ряду і неоголошена війна українським рибалкам на Азовському морі, де вже їх цинічно розстрілюють російські сторожові катери, а офіційний Київ знову мовчить. Не дивно, що подібна “страусина політика” лише розпалює імперські апетити Кремля, заохочує антиукраїнську “п’яту колону” в середині країни, яка в захопленні від такого “примусу до дружби” України з Росією.
Не дивно, що вся ця публіка нині по-особливому активізується, що, скажімо, “Український вибір” Медведчука буквально атакує наш інформаційний простір разом з російськими і нібито українськими за юридичним статусом провідними телеканалами усілякими провокативними програмами, що й комуністи, яким у Євросоюзі, зрозуміло, настане неодмінний ідеологічний крах, навіть взялися продукувати проросійні мультики.
А можливо, на згаданих переговорах Микола Азаров оповідав своєму колезі віч-на-віч про те, що Україна з підписанням угоди про асоціацію з ЄС допомагатиме Росії швидше подолати цей шлях? — запитають наші ідеалісти. Нині смішно про подібне думати, адже з усією очевидністю Кремль робить і робитиме все залежне від нього, аби зашкодити нашій країні підписати цю угоду. І тут уже виникає ряд питань до нашого політикуму й, зокрема, до нашої опозиції, яка ніяк не може чітко визначити свою позицію до Вільнюського саміту ЄС, де розглядатиметься остаточно цей документ. То що будемо робити, панове, з цією ситуацією, бо вийшло так у нас, що нібито “антинародний режим” має шанс підписати цю історичну угоду, яка дає хоч якусь реальну перспективу нашій країні з наближенням до європейських стандартів життя в усіх сферах? Хіба не про це чітко говорить “качанівська ув’язнена”, не задля цього були віддані багаторічні наші зусилля, аби примітивно розглядати цей історичний крок цілої країни, як передвиборчий “бонус” чинному президенту? Повторимось принагідно, що ніхто не ідеалізує і Євросоюз, але нічого кращого нині цивілізовані демократичні країни не можуть ні нам, ні комусь іншому запропонувати. Те, що пропонує Кремль зі своїм Митним союзом, — це новий “бермудський трикутник”, який не просто безперспективний для нас, а й небезпечний для нашої державності і взагалі для самоідентифікації українського народу в світі. І про це не варто, Миколо Яновичу, тишком-нишком говорити зі своїм російським візаві, а відверто, з гідністю і самоповагою заявляти, як і належить главі уряду Української держави. Це і є ін’єкція від “примусу до дружби” по-російськи. Чи не так, пані та панове?