Політизована передмова
Мабуть-таки, без такої передмови не обійтися, бо говоримо про Соловки, Сандармох… По приїзду додому не раз себе запитував про те, що ці, на перший погляд, звичні топонімічні назви на карельських просторах півночі Росії говорять нині пересічному сучасному українцеві? Далебі нічого або майже нічого. Хіба що старші наші люди і досі зберігають чи не у підсвідомості страшний асоційований стереотип щодо слова “Соловки”, яке було свого часу для них унаочненням усіх страхіть більшовицького режиму. Їм був добре знайомий вислів “Власть советская — власть соловецкая”, що засвідчував весь цинізм і сваволю тієї влади, яка могла стерти і, зрештою, стирала в “лагерную пыль” усі народи колишнього СРСР, перетворивши всю цю країну в один величезний неісходимий Архіпелаг ГУЛАГ, в якому українцям було відведено особливе місце.
Політизована передмова
Мабуть-таки, без такої передмови не обійтися, бо говоримо про Соловки, Сандармох… По приїзду додому не раз себе запитував про те, що ці, на перший погляд, звичні топонімічні назви на карельських просторах півночі Росії говорять нині пересічному сучасному українцеві? Далебі нічого або майже нічого. Хіба що старші наші люди і досі зберігають чи не у підсвідомості страшний асоційований стереотип щодо слова “Соловки”, яке було свого часу для них унаочненням усіх страхіть більшовицького режиму. Їм був добре знайомий вислів “Власть советская — власть соловецкая”, що засвідчував весь цинізм і сваволю тієї влади, яка могла стерти і, зрештою, стирала в “лагерную пыль” усі народи колишнього СРСР, перетворивши всю цю країну в один величезний неісходимий Архіпелаг ГУЛАГ, в якому українцям було відведено особливе місце.
Соловки були першими у цьому пеклі, з них усе починалося 90 літ тому. Це там, у Карелії, на північному краю європейського континенту, у місці святості та подвижницької молитви, у величних будівлях православних монастирів та скитів Соловецьких островів мав з’явитися перший комуністичний концтабір, якому судилося стати зловісним синонімом усієї тієї людиноненависницької системи, яка, відрікшись від Бога, перетворить ці святі місця у справжнє пекло для людей, на яких падала, бодай, тінь якоїсь підозри у неблагонадійності до більшовицької влади. Страшними Соловками у нашім краї колись лякали і дорослих, і дітей, в уяві людській ці краї небезпідставно вважалися місцем, з якого повернення не було, а тим з поодиноких щасливців, кому наприкінці 1920-х, у 1930-і роки чи пізніше вдалося повернутися звідти додому, німотіли у цих спогадах навіть з найріднішими людьми…
Сандармох — ця назва урочища у карельській тайзі неподалік від міста Медвежегорська стане відомою вже наприкінці горбачовської перебудови у 1980-х, коли тут місцеві пошуковці-ентузіасти, найперше, Юрій Дмітрієв, виявили перші розстрільні ями, в яких чекісти поклали, як відомо вже нині, понад десять тисяч в’язнів лише у 1937-1938 роках під час так званого Великого терору, який, власне, у цих краях та в країні загалом ніколи не зупинявся з приходом до влади комуністів. Щоправда, нині для так званого пересічного українця Сандармох, що у перекладі з карельської означає “ведмежий кут”, мало що говорить.
І не лише через те, що таких сандармохів на нашій землі, як-от Хмельницький центральний універмаг чи київський Жовтневий палац, і так доволі, а радше через те, що останнім часом ніби за чиїмось злим умислом у нас пробують забрати і стерти цей пласт пам’яті з власної історії…
Тож, коли дізнався, що мені випала можливість взяти участь в експедиції-прощі по цих скорботних місцях, і сам оперативно почав поповнювати свої відомості про все, що пов’язане як з цими краями, так і з інформацією про злочини комуністичної системи у тих місцях. Зізнаюся, що, на моє здивування, в Україні якогось узагальненого масиву таких відомостей нині надто мало. Тож користувався більше Інтернетом, спогадами іноземних авторів, зокрема російського академіка Дмитра Ліхачова, який у молоді роки дивом вижив у Соловках. З українських першоджерел факти про ці страдницькі місця, власне, містили спогади тих наших співвітчизників, які вже в роки незалежності здійснили у ці краї подібні прощі, серед яких найповнішими були нариси колишніх політв’язнів Василя Овсієнка, Григорія Куценка та публіциста-літератора Сергія Шевченка, якого, до речі, торік на російському кордоні “зняли” з української делегації на Соловки, не пояснивши причини. Подібна недружелюбна акція російської влади була свого часу задіяна і до Василя Овсієнка. А ще окремо подякував про себе газеті “День”, яка проголосила нинішній рік в Україні роком Сандармоха та подала цілу низку унікальних публіцистичних та історико-дослідницьких матеріалів з цієї тематики на своїх сторінках. Тож уже я на ряді публічних заходів на шляху нашої нинішньої прощі вважав для себе обов’язком інформувати російську громадськість про цю патріотичну ініціативу своїх колег з “Дня”, до якої приєдналася і наша газета. А ще нині, по приїзду з цієї експедиції хочу окремо подякувати беззмінному організаторові цих прощ останніх років з України, голові Київського відділення Товариства політв’язнів і репресованих Григорію Куценку та його однодумцям, які всупереч усім перешкодам, що постійно виникають на шляху цієї патріотичної ініціативи, з року в рік її організовують на власний ризик. Без перебільшення, це справді подвижницька місія, яка всупереч, як-от нині, владній кон’юнктурі, гідно представляє Україну, зокрема і на тих офіційних меморіальних заходах з вшанування пам’яті жертв Великого терору 1937-1938 років, які організовує нині керівництво Карельської автономії на початку серпня в урочищі Сандармох, де, власне, поліг у страшних розстрільних ямах цвіт української культури, науки, з отих понад 290 наших видатних співвітчизників-мучеників, яких ми уособлюємо зі зловісно відомим у вітчизняній історії “розстріляним відродженням”, які у жовтнево-листопадові дні 1937-го потрапили до розстрільного “Соловецького етапу”…
На жаль, згаданому мною пересічному нашому сучасникові нині важко виокремити якраз цей драматичний період вітчизняної історії, пов’язаний з появою самого терміну “Великий терор”, якщо він навіть володіє широкою інформацією про злочини більшовицької каральної системи, яка здійснювала їх безперервно після жовтневого перевороту 1917-го. Проте варто нагадати всім нам, що саме 1937-й стане гігантським піком комуністичних масових репресій у, здавалося б, мирний час переможного соціалістичного будівництва в СРСР, як вчили нас колись за шкільними партами. Його започаткує тоді так звана Постанова ЦК ВКП (б) від 2 липня 1937 року П51/94 “Про антирадянські елементи”, коли 5 серпня за наказом НКВС СРСР №00447 в СРСР розпочалася наймасовіша за всю радянську епоху “чистка” суспільства від “антирадянських елементів”, коли ЦК ВКП(б) запропонував подати в ЦК склади позасудових органів — “трійок”, спускаючи у кожну республіку, область, район ліміти на репресії за І і ІІ категоріями, де перша категорія означала розстріл, а друга — ув’язнення, у співвідношенні 3 до 1. Ці “трійки” поєднували у собі слідство, обвинувачення, суд і виконання вироків, відвівши на своє “слідство” до 10 діб. Словом, діяли, як заповідав “великий” Ленін, який навчав: “Будьте зразково нещадними… Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини” (ПЗТ, т. 50, стор. 165). Тоді ж його науку повторював і “улюбленець партії” Сергій Кіров, чиє ізваяніє ми побачимо неподалік Сандармоха, у Медвежегорську, який учив “карати по-справжньому, щоб на тому світі був помітний приріст населення завдяки діяльності нашого ГПУ”…
І що, Сергію Мироновичу, так і хотілося мені запитати у тієї зеленкуватої його бронзової фігури “пісяючого дядечка” (бо якийсь “ворог”-скульптор так сорудив його тиражовану не лише у цьому місті поставу, що у профіль нині Кіров якраз і справляє малу нужду, що помітили вже давно не лише фотографи), допомогла вам ця жорстка істерика врятувати, бодай, себе самого у тій кривавій масакрі, яку розпочав “вусатий горець” з Кремля? Адже репресії тоді охопили всі регіони і не було від них порятунку нікому, коли за 15 місяців цієї розстрільної кампанії за політичними звинуваченнями в СРСР було заарештовано понад 1,7 мільйона осіб, які разом із жертвами депортацій і засудженими тоді так званими “соціально шкідливими елементами” перевищили цифру у понад два мільйони, з яких було розстріляно, за даними з різних джерел, 681 692 особи, з яких понад десять тисяч лежить у розстрільних ямах у Сандармосі, ще більше в інших “ведмежих кутах” Соловецького архіпелагу, через який з 1923 року пройшло понад 400 тисяч в’язнів…
Саме у ці меморіальні місця української Голгофи, — бо там, де кістки наших співвітчизників і є Україна! — вирушила 2 серпня, якраз у день свята Іллі, неофіційна українська делегація з 37 паломників, у складі якої були колишні політв’язні, дослідники, журналісти, члени Товариства політв’язнів і репресованих, “Просвіти”, ряду громадських об’єднань, в кожного з яких, без винятку, був свій кривавий карб, пов’язаний зі злочинами комуністичної системи. У 2007 році Президент України Віктор Ющенко своїм указом надав цим прощам у Карелію та на Соловки системний характер, проте останні чотири роки ця патріотична експедиція тримається на ентузіазмі її організаторів та самих учасників, які залучають власні та благодійні кошти, аби побувати у цих святих для кожного свідомого (!) українця місцях.
Василь Овсієнко у день нашого від’їзду скаже, що на такі прощі мають їхати чи не всі українці, аби не забути про уроки власної історії. Говорив, розуміючи алегоричність свого побажання, яке, вочевидь, є слушним і глибоким за своїм змістом. Мимоволі запитую себе нині: чи зрозуміли б такий урок усі ті наші прокомуністичні клони з парламенту, з нашого політикуму, які далі пробують зомбувати наш люд вигадками про більшовицький рай, підіграють поверненню неосталінських стереотипів у суспільному житті? Однозначно, не зрозуміють, хоча всіх цих колісниченків, симоненків не завадило б, бодай, опустити в ті розкопані розстрільні ями у карельських тайгових пущах, аби вони відчули хоч елементарний страх за власне життя, адже там лежить немало і їх ідейних однодумців, які в одну мить перетворювалися з катів у жертви…
Якщо запитаєте про мою особисту мотивацію у рішенні брати в цій експедиції участь, то відповідь буде також доволі зрозумілою, адже тільки зараз, у зрілі роки, мені випала нагода поклонитися у такий спосіб пам’яті і прахові своїх рідних, найперше, моїх діда Ілька та бабці Катерини, які покояться у невідомих мені досі тайгових закутках теперішньої Росії за Югорським каменем, тобто за Уральськими горами, десь у нинішній безкраїй Тюменщині, куди їх з усією моєю родиною було депортовано навесні 1941-го з Галичини. Що гріха таїти, я давно відчував певну вину перед їх пам’яттю через те, що свого часу, буваючи у тих краях у радянські часи, під час своїх студентських “шабашок” не зумів відшукати їх сліду, хоч, по правді кажучи, тоді це неможливо було здійснити. Тож нині сприйняв як подарунок долі можливість здійснити заразом і свою особисту прощу місцями недолі й сліз мільйонів наших співвітчизників, у які було перетворено цю дивну і страшну країну СРСР, що зі своїм Архіпелагом ГУЛАГом пожирала мій народ таки найбільше, відчуваючи, мабуть, затаєну загрозу усій комуністичній системі, яка йшла завжди від наших волелюбних степів аж до гордих карпатських кряжів. Власне, як засвідчить пізніше історія, творці цієї системи в цьому своєму страхові не помилялися, бачачи загрозу, найперше, в українцях, бо тоді, у 20-і, 30-і роки минулого століття, виморивши Голодоморами мільйони наших співвітчизників, їх лякали навіть ті з них, хто змирився з їх приходом до влади, був навіть лояльним до них і пробував у тому комуністичному мороці будувати свою червону Україну, що коштувало їм, як отим 290 мученикам “розстріляного відродження” у Сандармосі, життя.
Якраз ця думка там, поміж стрункими сосновими свічами цього фатального урочища, у Левашовській пустині під Петербургом, на Соловках чомусь найбільше не давала мені спокою. Перебирав собі в пам’яті знакові імена розстрільного “Соловецького етапу”: Миколи Куліша, Леся Курбаса, батька та синів Крушельницьких — Антона, Остапа, Богдана, Валер’яна Підмогильного, Павла Филиповича, Валер’яна Поліщука, Степана Рудницького, Володимира Чеховського та інших, фотографії деяких з яких ви знайдете нині на соснових стовбурах у Сандармосі, і запитував себе: чому, чому ці люди повірили облудливим словам кремлівських мерзотників і чому вони, мільйони тих, хто стояв або осторонь, або по інший бік змагань за українську державність у роки Української національної революції мали покласти своє життя на жертовний олтар комуністичного експерименту над нашим народам? Цю думку навіть пробував делікатно озвучити і на українському мітингу-реквіємі біля нашого Козацького Хреста у Сандармосі, хоча відповіді для себе на це сакраментальне питання досі не дав…